Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі кіровоградських «Крилатих комбайнерів», команду, котра перший рік виступала у Вищий Лізі й на той момент займала передостаннє місце у турнірній таблиці чемпіонату. Від матчу не очікували жодних несподіванок — торпедівці мали впевнено перемогти. Більше того, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги Чемпіонів краща команда України повинна була вигравати, аби реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, однак я все ж увімкнув телевізор, сподіваючись, якщо не побачити свого напарника, то принаймні віднайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.
Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо — справжнього Реймандо, — який ділив лаву запасних із кількома іншими футболістами. У мене не було жодних сумнівів, що на лаві саме італієць. А значить… значить, Тьомика більше нема. У моїй голові одна за одною виринали кошмарні картинки, як тіло мого безталанного напарника ріжуть на шматки і пакують у чорні пакети для сміття, аби замести сліди і залагодити скандал із послом Італії. А що іще я міг подумати, якщо справжній Джуніперо сидів на полі, а мій товариш уже тиждень не озивався з торпедівської бази? А може, вони його там катують?..
Розмірковуючи отак про нещасливу долю свого товариша, я не відразу втямив, що на полі відбувається щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від одного імені свого грізного суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вже вела в рахунку 0:3! При цьому продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я пролупив баньки і став уважніше слідкувати за подіями на полі.
Поволі я ухопив, що виною всьому Кузьо Дерипаща — молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар абсолютно не контролював м’яча. Подекуди він грав більш-менш нормально, зате іноді поводився немов п’яний. Всі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а виключно через те, що Дерипаща просто не міг втримати шкіряну кулю в руках. На 35 хвилині тренер вирішив замінити Кузю, однак запасний страж воріт повівся ще більш дивно і неадекватно. Замість того, щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік у роздягальню. Третій голкіпер на той момент заліковував травму стопи і не був заявлений на цей матч. Таким чином столичній команді довелося продовжити гру з Кузею на брамі.
У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», неначе спілі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися. Їхні дії розладналися, перетворивши оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. Більше того, за відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янко столичні футболісти абсолютно нічого не могли створити біля воріт суперника. Атака, як то кажуть, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагало ні ображене й грізне гудіння стадіону, ні істеричні й заливисті крики головного тренера.
Щоправда, коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і почав методично зважувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заходився наспівувати мелодію похоронного маршу. Це навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном, а Кузю Дерипащу примусило замислитися над заповітом. Після того, як на табло засвітилося «0:6», всі, хто мав хоч яке-небудь відношення до ФК «Торпедо», починаючи з прибиральниці на тренувальній базі й закінчуючи президентом клубу, думали лиш про одне: Господи, зроби так, щоб цей кошмар швидше закінчився.
Матч завершився з розгромним рахунком «1:7».
Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами спецназу. Джуніперо подзвонив своєму агенту і сказав: «До сраки все, я хочу назад до „Інтера“». Президента клубу повезли в лікарню з підозрою на інсульт.
Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування…
— Де ти був увесь цей час? — пройшло, мабуть, секунд із тридцять, перш ніж я зміг вичавити з себе ці слова.
Переді мною сидів Тьомик, а поряд нього якийсь миршавий, але строгий на вигляд чоловічок зі зморщеним лицем, кучерявим волоссям середньої довжини та тонкими дротяними окулярами. Мене дивував не стільки факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), скільки сама присутність Тьомика — живого й неушкодженого — та ще й у компанії дивного чоловіка, який скидався не то на вимогливого університетського професора, не то на хірурга.
Але не тільки це викликало моє заціпеніння. Гості вмостились посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою вони поставили емальований тазик, в якому лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Причому не гривень і не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювались і сортувались у три різні купки. Наметаним оком афериста я миттю зауважив, що між собою Тьомик та кудлатий коротун ділять гроші порівну, однак потому мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Цебто увесь банк розбивається за схемою 50–30–20.
— На базі «Торпедо», — зрештою незворушно відповів напарник.
— На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.
— Ну, знайшлись добрі люди, які мене прихистили… прямо на базі… — загадково пробубонів Тьомик.
За спиною мого друзяки працював телевізор.
— Чувак, а звідки такі гроші? — зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу питаю у товариша.
— З тоталізатора.
— Якого ще тоталізатора? Ти що геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?
— Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це — відмінно спланована операція. Гроші, які ти бачиш перед собою, — найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.
Спливло кілька хвилин. Я все ще мовчки спостерігав, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і розпаюють гроші. Зрештою Тьомик змилувався і менторським тоном розтлумачив:
— Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж у 5 м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був 27,5 до 1. Круто, ге? — підморгнув мені мій друзяка.
Я не вірив тому, що чую. Тьомик на відміну від мене ніколи не був улюбленцем долі. Швидше навпаки. Незважаючи на талант та які-не-які шулерські здібності, ба навіть попри мій багаторічний вишкіл Артем ніколи не доводив до пуття жодної серйозної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. А тому останнє, у що я міг повірити, — це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.
— По-моєму, колего, — звертаюсь до напарника, — ти припудрюєш мені мізки. Не хочеш розповісти всю правду?
— Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут усі документи.
Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції, що підтверджували зроблені ставки та отримання грошей після виграшу.
«Хай так, — подумав я, — але це точно ще не вся історія».
По телевізору саме показували передачу, в якій розповідалося про вчорашній матч, що вже встиг стати легендою. Журналіст брав інтерв’ю у Кузі Дерипащі, запитуючи, що все ж таки скоїлося. Кузьо розводив руками, зітхав і, схлипуючи, бубнів: «Я не знаю. У мене голова трохи крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, може, з’їв щось не те».
Зненацька до мене дійшло…
— І що це було? — грізно питаю.
— Тобто? — звів очі Артем.
— Що трапилося з голкіпером?
— Яким голкіпером? — продовжував клеїти дурня мій напарник.
