Anarchy in the UKR - Жадан Сергій (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
тут по п'яні. Я піднявся, коліно нило, підстрибнув ще раз. Підтягнувся на руках і заповз на виступ даху. Повільно поліз вгору, став на ноги і обережно пішов до краю, потрібно було пройти метрів двадцять, добре, що так темно, знизу мене ніхто не побачить, я теж тут нічого не бачу, головне вчасно зупинитись. За пару метрів дах обривався. Я сів на шифер і повільно став підсовуватись до краю. Зазирнув ункз. На площі горіли пару ліхтарів, здається, порожньо, у всякому разі навіть якби там хтось був, я б його не побачив. Переді мною лежала серпнева темрява і висів прапор. Я потягнувся рукою. Прапор був прибитий до даху. Я потягнув сильніше. Прапор затріщав і піддався. Я вирвав його разом із цвяхами і почав зривати полотнище. Зірвавши, заховав до кишені, з іншої кишені дістав свій прапор і почав прив'язувати до древка. Вийшло не зовсім естетично, але знизу, я так думав, yce виглядатиме як треба.
Я почав чіпляти прапор на місце. He зовсім міцно, але він усе ж тримався, міцно й не потрібно, подумав я — все одно завтра зірвуть. Обережно повернувся і поповз назад, підліз до стіни і на руках спустився вниз. Пробіг шифером, знайшов своє дерево і почав обережно спускатись. Став ногами на гілку, вона не витримала і надламалась. Я полетів униз, звалився на землю, перекотився, швидко встав і побіг в найближчий провулок. Відбігши пару кварталів, підійшов під ліхтар. Джинси на коліні прорвались, з рани текла кров. Я дістав із кишені трофейний прапор, відірвав від нього шматок і спробував себе перев'язати. В мене не надто вийшло, прапор перемазався кров'ю, вся ця конструкція на нозі не трималась. Чорт, подумав я і викинув скривавлений шматок кудись в траву. Це ж треба, подумав я, джинси порвав, на хуя було п'яним туди лізти; я лаяв себе і лаяв своїх друзів, котрі мене на це підбили, теж мені, злився я, молодогвардійці знайшлись, комсомольці, блядь, на амурі.
Доросле життя захоплювало і відлякувало водночас. Одного дня я раптом починав розуміти, що світ не такий продуманий, як видавалось у сім років, що простір дозується кимось і що мені, так само як і решті, доведеться, очевидно, грати за вигаданими кимось правилами. Доросле життя кривлялось і гримаси його нічого доброго не віщували. Все, що видавалось зручним, надійним і обжитим, як мої воротарські рукавички, у дорослому житті виявилось не зовсім придатним і цілком необов'язковим. Відкривалось щось велике, темне й надзвичайно захоплююче, так ніби світло в кінотеатрі гасло і зараз мали показати щось жахливе, до чого я був зовсім не готовий, але від чого я нізащо б не відмовився. Минуле залишилось у шухлядах старих столів і на книжкових полицях, теплим порохом купчилось по фотоальбомах і зачитаних наскрізь журналах, воно зберігалось бойовими хокейними клюшками на антресолях і в гаражах, припадало пилом в шафах із одягом, де лежали светри і футболки, з яких я виріс. До нього ще можна було торкнутися, відчути пальцями його фубу тканину, проте хто б став цим займатись, напевне що ніхто. Наше доросле життя за якимось збігом обставин співпало з дивними і болючими речами, що відбувались навколо, і котрі, здавалося б на перший погляд, нашого дорослішання не стосувались. Але так сталось, що саме в цей гіркий і чутливий період, коли все в тобі рветься і зростається по новій, навколо нас відбулось щось подібне, і ми змушені були дивитись, як доросле життя знищувало нашу країну, як воно ламало наших батьків, як воно викидало з себе всіх зайвих і непотрібних, всіх, хто так і не зрозумів, що ж насправді відбувається. Чи корисний був цей досвід, думаю я тепер. He знаю, невпевнений, я загалом не згоден, що будь-який досвід є корисний, По-моєму це перебільшення, адже очевидно, що можна ціле життя прожити біля моря і не бачити потопельників. У наших територіальних водах натомість трупів ставало чимраз більше.
В останній рік навчання, ми з кількома друзями зламали замок і вилізли на шкільний дах. Зі зрозумілих причин вхід цей завжди був зачинений, що нас не влаштовувало. Ми знайшли пожежну сокиру, підсадили нею важкий навісний замок, двері відчинились, і ми по черзі зайшли. На даху жили птахи. Багато птахів. Вони сиділи на поперечних балках, вся підлога була всіяна їхнім пір'ям і гніздами. Вони сиділи довгими рядами, тісно притиснувшись одйе до одного і уважно нас розглядали. Ми рушили вперед, йшли обережно, аби не наступити на гціздо, давлячи кедами й кросівками сухе пташине лайно, змахуючи з обличчя налиплу павутину. Несподівано хтось наступив на стару дошку, яка під ногою в нього сухо тріснула. Це пролунало, як вибух. Птахи знялися в повітря, вони літали між нами густим натовпом, оминаючи нас і лише іноді задіваючи сво'ши крилами, гарячково шукаючи виходу, кидались із одного кута в інший, повітря враз наповнилось їхнім рухом, їхніми голосами, їх було так багаго, що ми здивовано зупинились і дивились знизу на цей простір, ущент заповнений птахами, вже тоді здогадуючись, що не так уже й часто трапляються такі згустки часу і такі ділянки простору, в яких було б так багато птахів, так багато друзів, так багато руху і спокою.
Роком пізніше, в Харкові, я потрапив на дивний концерт. Один мій знайомий ішову депутати, взяв у аренду великий концертний зал в центрі, повісив на сцені свій портрет і влаштував шарову забаву. Після концерту ми пішли в його партійний офіс, відзначати успішну акцію. Офіс знаходився на Сумській, його вікна виходили на театр. Ми пили цілу ніч, хтось засинав, хтось прокидався, десь під ранок я геж прокинувся і вирішив іти додому. Але двері офісу були зачинені. В кого були ключі, я не знав — усі спали. I тут я побачив інші двері, відчинив їх і вийшов на дах. Пройшов горищем, знайшов слухове вікно, проліз крізь нього і опинився під квітневим харківським небом. Була п'яташоста ранку, на дахах лежав свіжий туман, було порожньо, тихо і дах гримів під ногами усією своєю жерстю.
Я подумав і рушив у бік оперного. Пройшовши дах першого будинку, переліз на наступний, далі йти було небезпечніше, дах був мокрий від туману, я послизнувся і поїхав униз. Проте зумів схопитись за виступ, жерсть в'їхалась у долоню, я відчув, як виступила кров, але робити було нічого, я поліз нагору, ковзаючи по мокрому залізу своїм тілом. Щось мені це нагадує, подумав. Опинившись у безпечному місці, я обережно рушив далі. Попереду була стіна, до неї хтось приставив іржаву драбину, я піднявся, пройшов до кінця і визирнув — наступний дах лежав унизу і мокро зблискував. Я звісився вниз і відпустив пальці рук. Упавши, спробував утриматись на ногах, але знову послизнувся і став сповзати. Мене врятувала ринва, я в'їхав ногою просто у воронку, обережно повернувся на живіт і ще раз поліз угору. Близько шостої ранку я доліз до останнього будинку в кварталі, підповз до краю даху і подивився в небо. Небо лежало наді мною, я лежав на даху, і з усіх сил намагався утриматись. Шоста година ранку, весна 92го. Я прдивився вниз, але там уже починалась зовсім інша вулиця, починався зовсім інший час.
Частина третя Червоний даун таун
Готель харків
Готель харків, з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалудженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію, хтось свого часу вигадав поставити посеред міста цей готельмрію, добре бути власником готелю харків, займати щоранку нову кімнату, харчуватись щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські токшоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах фоміздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти і одного разу померти, заповівши поховати своє тіло в старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, все, кінець.
