Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Пані Ґольдман, я поцупив… Ох, мені так шкода, я не заслуговую, щоб жити з вами.
— Що ти поцупив?
— Якось я був у вашій кімнаті, й там на шафі стояло це фото…
Ковтаючи сльози, він підвівся з ліжка, розщібнув свій наплічник і дістав звідти родинну світлину. Потім простягнув її тітоньці Аніті.
— Вибачте, — схлипнув він. — Я не хотів її красти, але мені кортіло мати цю світлину при собі. Я боявся, що ви мене колись проженете.
Тітонька Аніта погладила його по голові.
— Вуді, ніхто не нажене тебе. Але добре, що ти показав мені цю світлину — на ній декого бракує.
Наступними вихідними Балтиморські Ґольдмани, тепер уже вчотирьох, знялися на родинне фото у торговому центрі.
Повернувшись додому, Вуді зателефонував батькові. Знову натрапив на автовідповідач і залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Я надішлю тобі світлину, ось побачиш, вона така гарна! На ній я сфотографувався разом із Ґольдманами. Наступного тижня ми їдемо у Флориду. Спробую зателефонувати тобі звідти».
Добре пам’ятаю ту зиму 1990 року у Флориді, під час якої Вуді ввійшов у моє життя, щоб більше ніколи з нього не виходити. Поміж нами відразу виникла приязнь. Від того дня розпочалася славетна історія Ватаги Ґольдманів. Гадаю, тільки відколи як я запізнався з Вуді, мені стала по-справжньому подобатися Флорида, яка доти видавалася трохи нудною. Як і Гіллеля, мене підкорив цей могутній і привабливий хлопець.
Наприкінці першого навчального року в школі Оук-Трі, перед тим, як усі мали зніматися на щорічну світлину, Гіллель приніс Вуді пакунок.
— Це мені?
— Авжеж. Для завтрашнього знімку.
Вуді розгорнув пакунок: там була жовта футболка з написом «Друзі на все життя».
— Дякую, Гілле!
— Я побачив її в комерційному центрі. І собі таку саму придбав. На світлині ми будемо в однакових футболках. Втім, якщо хочеш… Бо, може, тобі вони здадуться дурнуватими.
— Та ти що!
За абеткою вийшло так, що Вудро Маршалл Фінн був на світлині поруч із Гіллелем Ґольдманом. І якщо заглянути у шкільний альбом 1990–1991 років, де вони ото вперше стояли поруч, то важко було сказати, хто з них двох більше скидався на Ґольдмана.
7
Я й гадки не мав, яка тісна приязнь може зав’язатися в людини зі псом, поки не заприятелював 2012 року з Дюком. Він весь час був поруч, тож незабаром я дуже прихилився до нього. Та й хто не потрапив би під чар його хитрого погляду, не послухався б, коли він ніжно клав голову вам на коліна, вимагаючи, щоб його погладили, або благально дивився, коли ви відчиняєте дверцята холодильника?
Крім того, я помітив ось що: що тісніша ставала наша дружба з Дюком, то дужче налагоджувалися мої стосунки з Александрою. Вона вже не так насторожено ставилася до мене. Часом називала мене Маркі, як ото було колись. Знову зробилася ніжна, лагідна, радісно сміялася з моїх дурнуватих дотепів. Оті крадені хвилини спілкування з нею наповнювали мене втіхою, якої я давно вже не зазнавав. Я збагнув, що ніхто мені не потрібен був, крім неї, й коли привозив Дюка до Кевінового дому, то була найщасливіша пора мого дня. Хтозна, може, то був витвір моєї бурхливої уяви, та здавалося, начебто вона навмисне робить усе, щоб ми лишилися вдвох. Якщо Кевін вправлявся на терасі, вона провадила мене до кухні. Якщо він готував у кухні протеїнові страви чи маринував стейки, ми улаштовувалися на терасі. Її порухи, дотики, погляди й усмішки змушували швидше битися моє серце. На однісіньку мить виникало в мене таке почуття, наче ми з нею одне ціле. І коли я знову сідав до авто, то весь аж нетямився. Мені страшенно кортіло запросити її кудись. Хотілося цілісінький вечір пробути вдвох із нею, без отого гравця в хокей, який уже в печінках сидів мені зі своїми розповідями про сеанси фізіотерапії. Проте я не хотів виявляти ініціативу, не хотів усе зіпсувати.
Якось я перелякався, що мої хитрощі викриють, і відправив Дюка додому. Того ранку я прокинувся з докорами сумління, відчуваючи, що незабаром мене виведуть на чисту воду. Коли о шостій ранку Дюк задзявонів у мене під дверми, я відчинив йому. Він одразу ж почав радісно плигати і лащитися, і я присів коло нього. «Ти не можеш тут залишатися, — сказав я, погладивши його по голові. — Боюся, це викличе підозри. Вертайся додому».
Пес похнюпився й вклався на ґанку, повісивши вуха. Я намагався твердо дотримуватися того рішення. Зачинив двері й лишився в хаті. Був такий же засмучений, як і він.
Того дня я майже не працював. Мені бракувало Дюка. Він потрібен був мені, хотілося, щоб він гриз свої іграшки чи спав у мене на дивані.
Увечері Лео прийшов грати в шахи й відразу ж помітив, яке сумне в мене лице.
— У вас хтось помер? — запитав він, коли я впустив його до хати.
— Дюка нема сьогодні.
— Він не приходив?
— Приходив, та я відпровадив його додому. Боявся, що мене викриють.
Він зацікавлено глянув на мене.
— Ви часом не хворієте на голову?
Наступного дня о шостій ранку Дюк загавкав під дверима, і я почастував його свіжим м’ясцем. Потім пішов із ним на пошту.
Далі не втерпів і погуляв із ним по місту: ми побували в перукарні й заглянули до невеличкої мистецької цукерні, яка мені дуже подобалася. Ото сиділи ми на терасі, я тримав вафельний стаканчик, собака старанно вилизував його, аж позаду пролунав чийсь голос.
— Маркус?
Я аж підскочив, злякавшись, що мене застукали на гарячому. То був Лео.
— Лео, нехай вам усячина, ви так наполохали мене!
— Та ви, Маркусе, геть здуріли! Що ви оце коїте?
— Морозиво їмо.
— Ви гуляєте містом із собакою, і всі це бачать! Хочете, щоб Александра збагнула, в чім річ?
Що ж, Лео правду казав. Та й сам я це знав. Певне, мені хотілося, щоб урешті Александра про все дізналася. Щоб сталося бодай що-небудь. Я хотів більшого, ніж оті наші крадені хвилини.
Збагнув, що мені хочеться, щоб усе стало, як було давніше. Та минуло вісім років, і життя в неї тепер інше. Лео змусив мене відвезти Дюка до Александри, поки не закортіло повести його в кіно чи ще якусь дурню вчинити. Я послухався його. Коли повернувся, сусід сидів на веранді й писав. Мені здалося, він навмисне там улаштувався, щоб чатувати на мене. Я підійшов.
— І що? — поспитав я, показуючи на зошит, де так нічого і не було написано. — Як посувається робота над текстом?
— Нічогенько. Мабуть, напишу роман про чоловіка, який спостерігає за молодим сусідом, що намагається любити дівчину через пса.
Я зітхнув і сів коло нього на стільці.
— Не знаю, Лео, що мені й удіяти.
— А ви робіть, як ото зі псом. Нехай вона вас обере. Часом люди купують пса, не розуміючи, що не вони його обирають, а він їх. Пес заводить вас і, щоб вас не засмутити, тільки вдає, ніби кориться всім вашим правилам і наказам. Якщо ж злагоди нема, всьому край. Ось у штаті Джорджія сталася жахлива, проте цілком правдива історія. Якась мати-одиначка, що й так достатньо мала гріхів у житті, придбала довгошерсту таксу, яку назвала Віскі, щоб трохи пожвавити життя собі, та й дітлахам теж. Проте, як на лихо, собака їй не підходив геть, і незабаром з ним неможливо стало жити. Здихатися тої такси було годі, тож молодичка вирішила вдатися до рішучих заходів: вивела її з хати, обілляла бензином і підпалила. Псюра страшенно завалував, почав гасати туди-сюди, а потім побіг до хати, де двоє дітей саме дивилися телевізор. Хата згоріла, дітлахи з собакою теж, пожежники застали тільки попіл. Гадаю, тепер ви розумієте, що пес повинен обрати вас сам.
— Боюся, Лео, я нічогісінько не втямив із вашої розповіді.
— Так само треба поводитися і з Александрою.
— Ви боїтеся, що я спалю її живцем?
— Та ні, дурнику ви такий. Облиште гратися в передатну любов: нехай вона сама вас обере.
Я стенув плечима.
— Так чи так, вона незабаром поїде до Лос-Анджелеса. Затримка тільки за Кевіном, а він майже одужав.
