Олив'яний перстень - Васильченко Степан Васильевич (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Ходімо далі, щось скажемо, — промовили ті таємничо, як змовці.
Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур'янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
— Заждіть… Як же… Гм… Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? — Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.
— Та кажу ж — до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.
— Та це ви справді чи так тільки? — одкашлявшись, радісно промовив він.
— Як «так тільки»? Справді! — рішуче обоє разом промовили товариші.
— До Бондарів?
— До Бондарів!
— На Полтавщину?
— На Полтавщину!
— За двісті верстов? Пішки?
— Та хай буде хоч і триста — що нам! Не дійдемо?..
— Слухайте: єй-бо, ви дурите!..
Сон із Костя як рукою змило.
— Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами: незважаючи на свій поважний вік, як сидів, він перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.
Обоє товариші чекали, сміючись, поки Кость переказиться.
Трохи втихомирений, він виліз на гору.
Згода!
Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.
Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав услід своїм гостям:
— Товариші! Не забудьте взяти з собою посвідчення!
Кость ліг на постіль, та вже спати було годі. Стояла, як жива, перед очима Настя, причувався її голос. Колись у школі на перерві він улучив був часинку, став із нею коло стіни на розмову. Прохав у неї на спомин хусточку. «Дивись, який швидкий, — так зараз і дай!» — одказала Настя. Потім озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: «Зароби». Брязнула намистом і швиденько од його наспівуючи:
IV
Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган («на той випадок, як нападуть бандити»). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
— Прощай, Київ!
— Та невже оце ми таки йдемо?! — сам собі не йняв віри Кость.
— Мені теж аж не віриться чогось, — признався Вітя.
Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.
— Гей, товариші, час і про ночівлю подумати — сонце заходить!
— Успіємо ще!
А тим часом сонце крадькома наниз — тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.
— Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..
Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.
Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: «А що це за люди? Звідки? Чого?» Жито зразу виросло, як ліс.
Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалі дужче.
Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м'яке бадилля.
Кость спинився, злякано:
— Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить — по шиї надає! Всі спинились.
— Ще подумають, що злодії або бандити.
— Заждіть, хлопці, - надумав Валя, — давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, — заспіваймо.
Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
Ты кресть-янин, я рабочий…
Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам'ятають, — мов од села вихором дунуло, і їх, як пір'я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.
Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта.
Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.
Вітя почав сердито бубоніти.
— Що таке? — спитав Кость.
— Додому треба йти, от що! — рішуче промовив перегодя Вітя.
— Чого? — похмуро обізвався Кость. — Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.
Сиділи, зітхали.
— От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, — бурчав Вітя.
— Та годі тобі, не бубони… Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! — Валі було чогось страшно.
Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули…
— …Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: «То чого ви злякалися! Край тут — гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!»
Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
— Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.
На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
— Ходім! Гайда!
— Тепер, щоб не було, — не вертаться!
Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
V
Ідуть день, ідуть другий.
Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле — то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і «куточок», і «хай живе». Учителька молоденька. На всьому помітно — енергійно змагається із злиднями молодість.
Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.
А сонце парить, а сонце пече. День у день.
Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі, - п'ятий чи шостий. Все поплуталось.
…Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
— Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя.
