Мама Маріца — дружина Христофора Колумба - Матиос Мария Васильевна (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
Занадто часто сіпала віконну фіранку, видивляючись світла фар Христофорової вантажівки.
А на сьомий день половину ночі простояла в темній проймі вхідних дверей, не спускаючи очей із дороги: слухала своє тіло.
Подеколи, у хвилини надмірного хвилювання й чекання, яке ставало нестерпним, Маріці здавалося, що вона чує, як росте в ній щойно зачатий плід. Отам, у гарячій її утробі, із-під самого серця й аж до самого лона, з кожною хвилиною більшає в ній Христофорове сім'я — аж ось-ось заб'ється дитяча ніжка чи заворушиться скоцюрблене удвоє тільце.
І тоді жінка несамовито хрестилася: від страху, що збожеволіє на радощах і не встигне розказати своєму коханому Колумбові, що в них нарешті буде дитина.
Такий собі кучерявий і балакучий, як Маріца, молдаванчик.
Чи чорненька, з карими очками і двома ямками — татова копія, — україночка.
2
…МАРІЦА НЕ ПАМ'ЯТАЄ, як не збожеволіла тої миті, коли з самого рана двері в будинку неприродно заскрипіли — і на порозі хати став директор радгоспу, фельдшерка з місцевої амбулаторії й дільничний міліціонер.
Лише пам'ятає, що фельдшерка поїла її гіркою гидотою й кілька разів колола руку вище ліктя, а директор усе повторював про якийсь п'яний КАМАЗ, що протаранив Христофорову вантажівку, розпоровши кабіну навпіл.
Маріца, обезуміла від страшного й несподіваного лиха, безперестанку кричала: «Де мій Христофор?!».
А директор, не втомлюючись, повторював про КАМАЗ тихим, мало не лагідним голосом.
…Христофора Рибачука поховали в запечатаній труні на місцевому кладовищі, не дозволивши навіть родичам глянути на його розчавлене тіло. Лікар із місцевого моргу пізніше приповівся за чаркою, що, мовляв, Христофора поховали без голови.
Але оскільки вчора ще живого, а сьогодні вже мертвого чоловіка ніхто в труні не бачив, то й для багатьох земляків його відсутність не асоціювалася зі смертю.
Нема чоловіка — то й нема.
Є інші люди, що миготять щодня перед очима.
…До самих пологів Маріца жила в якомусь чи то тумані, чи в дощовій мряці.
Усе наслухала — чи не зашкребе в нічну шибу її колись завжди усміхнений Христофор, чи не прийде у тривожний сон бодай для прощання.
Але тільки вітри гамселили в дрантивий дах домівки й стогнали під вікнами невтихомиреними хортами. Та ще неприв'язані пси вили на місяць чи на випадкових перехожих, не даючи склепити повіки.
Безсоння ставало таким важким і нестерпним, що розбита Маріца підводилася з постелі, тягнула стілець під стіну й тулилася чолом до охололої шибки.
Срібна від холоду чи місячного блиску земля, здавалося, тремтіла за вікнами осиротілої хати, а розпатлана Маріца вдивлялася в нічні контури сонного містечка — і чула, як велика лінь і повний сон розуму змагають її сплакане тіло.
Після Христофорової смерті вона ніколи не боялася ночі. Могла серед глухої темені піти а хоч би й на кладовище, посидіти на чоловіковій могилі, слухаючи моторошний шелест дерев над головою чи недоречні співи цикад у цвинтарній траві, а потім вернутися додому — і до самісінького ранку просидіти під стіною із складеними в замок руками на округлому животі.
Ніхто не діймав Маріцу ні особливим співчуттям, ні надмірною увагою.
Христофорова сестра, обкладена трьома дітьми й п'яничкою-чоловіком, на перших порах чи не щодня навідувалася до неї, а після сороковин приходила раз на тиждень. І то чи не лише для того, щоб поплакати над своїм безталанням.
Близькі сусіди жаліли Маріцу, але якоюсь особливою жалістю — поводили себе так, нібито нічого взагалі не трапилося:
теревенили про місцеві новини,
стиха лаяли порядки,
нарікали на нестачі,
але ніколи не торкалися найболючішого — Христофорової смерті.
Тому найлегше Маріці було на роботі. Турбота про чужих дітей відвертала її від постійного думання про своє горе. Вічно замурзані малюки з радісними вересками щодня обліплювали свою виховательку, а особливо сміливі просили доторкнутися до її круглого, як м'яч, животика.
І коли тепла дитяча ручка на мить затихала на вивершеному Маріциному животі, в якому вже впевнено буцалося нове життя, жінці здавалося, що цієї миті в ній одночасно вибухають веселі — весільні — скрипки й розсипається на тріски флуєр від своєї одвічної туги, до часу затихлої в його мініатюрному дерев'яному тілі.
Тоді ланка затерплою долонею прикривала теплу дитячу ручку, на мить заплющувала очі, гамуючи голос нібито з потойбіччя, — і слухала, як б'ється в ній її власне серце і серце їхнього з Христофором плоду.
Ця невчасна, недоречна, безтямна радість до краю знесилювала жінку, бо так не в'язалася ні з чорною барвою її вбрання, ні з чорним її думанням.
Проте в роботі дні мигтіли якось так, як смугасті концентраційні роби радянських військовополонених у фільмах про війну, що останнім часом окупували чорно-білі екрани телевізорів. Щодня після роботи Маріца лягала на диван, вмикала телевізор — і кількагодинне сидіння перед екраном із бездумним поглядом, перед яким фіксувалися лише смугасті роби, подеколи відволікало, ба, навіть, заспокоювало жінку, дні якої мигтіли в такій самій посмугованій барві ночі й дня.
І тоді на Маріцу знов нападала лінь. Великою силою волі вона змушувала себе щоранку підводитися з постелі, робити якісь обов'язкові дії й ставати до роботи.
А згодом іти до роботи не було потреби — Маріцу, попри її незгоду, небажання, сльози й погрози, відправили в тривалу декретну відпустку: такими були тодішні гуманні закони великої країни СРСР.
І тоді весь світ остаточно впав на Маріцу всіма небесами й громами.
…ЧЕПЧИКІВ І ПЕЛЮШОК Маріца не купувала, дитячими соками не запасалася.
Вона днями лежала на дивані й дивилася в стелю.
Час до часу її викликали в амбулаторію, брали аналізи, наказували багато рухатися, щоб не розгодовувати й без того великий плід.
Жінка уважно слухала, на знак згоди кивала головою — а вдома лягала на диван і тупо дивилася в стелю.
Але якогось дня, вже на дев'ятому місяці, злягла Маріца на нерозкладений диван — та так і пролежала аж до переймів. Чула в собі вселенську лінь і байдужість, аж подеколи здавалося, що вони ростуть в її тілі разом із дитиною. Що ось-ось — і вся вона трісне навпіл, ніби кавун. Від лінощів, небажання жити й надмірної ваги.
Чи хотіла налінуватися на все життя?
Чи підпорядковувалась закодованим наказам природи?
Хто тепер скаже, коли ніхто не в змозі розгадати, які сили та голоси рухають жінкою в час її найбільшої загадки — час виношування нею нового життя…
3
СИНЮШНЕ, ПОМОРЩЕНЕ немовля, що ліниво присмоктувалося до чутливої й переповненої груді, ліниво розплющуючи закислі очки, вже з перших днів кидало Маріцу в жар: здавалося, то сам Христофор, незбагненним чином перекинувшись у немовля, невміло плямкає губами біля потемнілих, набухлих її пипок, намагаючись висмоктати з неї останні краплі ще не прийшлих молок.
І тоді стриножена страхом, вона мало не з люттю й ненавистю відривала дитину від грудей.
А за мить шукала в собі любові до живого клубочка — та тільки чула глухі удари серця й легке обридження від споглядання мініатюрної Христофорової копії, що з якогось дива викликала в ній страх і неясну тривогу.
Було щось у цьому загрозливе — нагадування мертвого чоловіка про своє існування посередництвом дитини, яку нещасна Маріца зобов'язана була полюбити в момент її появи на світ, але не спромоглася відчути в собі очікуваної любові ні на другий, ні на третій день після її народження.
Споглядання немічної дитини, як дві краплі води схожої на мертвого батька, вливало в душу молодої породіллі непояснюваний спротив, а може, навіть відразу — і жінка на силу знову й знову тамувала в собі жалість і одночасні сльози, боячись показати персоналу пологового будинку своє незрозуміле сум'яття.
