Боб. Історія з книги «Месопотамія» - Жадан Сергій (читать полные книги онлайн бесплатно .txt) 📗
На пасту зранку було боляче дивитись.
Так почались його філадельфійські будні. Займатись особливо не було чим, до роботи його поки що ніхто не заохочував, зворотний літак, квиток на який Боб про всяк випадок узяв, був лише за два місяці, можна було пізнавати дійсність і заглиблюватись у невідоме. У перші дні по приїзді Боб сфотографувався з пам’ятником Сталлоне й відвідав український клуб. У клубі мав дискусію про націоналізм із народженими в екзилі українськими молодиками. Боба з огляду на його щедрі руді баки та важку вимову сприйняли за ірландця. Ще дивувалися, звідки цей траханий ірландець знає прізвища всіх українських депутатів. Мірялися силою на кулаках, співали бандерівських пісень. Боб намагався при цьому голосно протестувати, але всім здавалося, що він підспівує, стільки в його голосі було запалу й суто ірландської любові до України. Під кінець Боб заснув. Сидячи. Йому викликали таксівку. Постало питання, куди його везти. Знайшли його мобільний, побачили на заставці фото з пам’ятником Сталлоне. Туди й відвезли.
Зазвичай пізньої ночі, коли вся родина Кошкіних розбрідалась помешканням, Боб читав листи з батьківщини. «Дорогий Бoба, — писав йому папа Сєва, — ніколи й за жодних обставин не повертайся до цього Богом забутого міста! Спробуй зробити все, щоби залишитися там — у країні щоденної демократії, коло мого замудоханого брата Шуріка. Це місто не варте твоєї любові й пам’яті. Досить того, що воно вчинило зі мною, позбавивши віри, надії та партійного стажу. Нізащо сюди не повертайся! А якщо все-таки повернешся, дуже тебе прошу пошукати в яких-небудь китайців запасні диски для моєї газонокосарки». Мама писала менш патетично, проте не менш тривожно. Повідомляла, що в місті перешіптуються про дефолт і нове відключення світла. Нібито банківські автомати видають лише крупні купюри, та й ті мічені. І в питній воді начебто знайдено якийсь мутований різновид інфекційної палички, і це незважаючи на щонедільне освячення річок та озер, Бобочко, це незважаючи на всю їхню соціальну ломку! Подейкували також, що батьки міста отримали китайські паспорти, тож передача ключів від міських брам представникам китайської компартії була питанням часу. Натякали також, що ось-ось мають початись перебої з цукром та борошном. Одно слово, — завершувала мама, — життя сповнене оман і таємниць, і треба мати залізні нерви та холодне серце, аби дослуховувати ранкові новини хоча б до прогнозу погоди. Тож із нетерпінням чекаємо тебе на нашій гостинній землі!
Куди цікавіше й безпосередніше писав Жорік — інший його кузен, дипломований медик, працівник однієї з цілодобових аптек. Жорік писав довгі повчальні листи, вдавався до моралізаторства, не гребував ліричними відступами. Писав, що Фома, їхній сусід по під’їзду, почав зустрічатись із колишньою проституткою. Весь під’їзд переживає. А Марік, їхній далекий родич через тьотю Марину, по ходу спить зі своєю двоюрідною сестрою. Ніколи не знаєш, — коментував ці випадки Жорік, — які сюрпризи готує тобі доля. Головне при цьому — не дивуватись. Не забудь принагідно передати вітання Лілічці, нашій милій кузині.
Але про кузину Бобові нагадувати не було потреби. Лі-літ оселилася в його серці, розвівши там цілковитий безлад. З думкою про неї він засинав, з думкою про неї прокидався. Зранку довго лежав на надувному матраці, де його розмістили родичі, і слухав, як за стіною вона прокидається й починає гарячково збиратися на навчання, як шукає одяг, як фарбується, як хапається за мобільний. Увечері, лягаючи спати, із завмиранням розбитого серця слухав, як вона триндить із кимось по скайпу, як готується до сну, як легко шурхотить її одяг, як вона солодко засинає, як до неї вві сні приходять кіногерої та професійні футболісти. Кілька разів він бачив, як вона виходила зі своєї кімнати напівроздягненою, одного разу вона попросила його защіпнути їй бюстгальтер, але він не впорався, ще й Амалія проходила повз, тож незручно було всім трьом. Час від часу він знаходив на кухні її трусики й сприймав це як підтвердження існування всіх святих. Іноді вона приходила лише над ранок, і тоді Амалія влаштовувала сварку, а Боб лежав на матраці й божеволів від ревнощів та співпереживання. День незалежності святкували тихо й по-сімейному. Ліліт була неуважна, з Бобом майже не говорила, батьків ігнорувала. Боб прикладався до сухого каліфорнійського й вів дискусії з дядею Алексом щодо впливу американської демократії на стабільність нафтового ринку. Амалія піддала вже зранку й тепер була цілком на боці Боба. На тому й розійшлись. Із Ліліт нічого не складалось. Боб безнадійно захандрив. Ще раз відвідав український клуб. Там його знову визнали за ірландця, але цього разу чомусь набили. Сонце над Філадельфією світило відсторонено. Повітря було просякнуте безнадією. Хотілося повіситись, краще за все в її кімнаті, краще за все ненадовго. Він пробував писати їй листи. Пробував підстерегти вночі коло її дверей. Проте все було намарне, і літо минало, відносячи за собою всі його надії та сподівання. Ліліт на вакаціях узагалі втратила совість і додому приходила хіба що за свіжим одягом.
І ось десь на початку серпня, коли до літака залишалось якихось чотири дні, тьотя Амалія запропонувала влаштувати паті. На паті прийшла власне Амалія і Боб. Ліліт їхню компанію рішуче зігнорувала, а дядя Алекс завіявся десь по роботі, проте передзвонив і порадив починати без нього. Амалія пила й скаржилась на родинне життя, на чоловічу черствість і дитячу невдячність, Боб як міг її підтримував, так-так, говорив: черствість, невдячність, чорт знає що. Ближче до дванадцятої Амалія вирішила передзвонити доньці. Відразу ж почала сваритись, кричала, плакала, погрожувала. Несподівано передала слухавку Бобу. Що там у вас відбувається? — почув він спокійний і дещо холодний голос Ліліт. Боб озирнувся довкола. Амалія плакала в кутку, не випускаючи з рук свою ментолову. Стіл заставлений був порожньою тарою. У нас паті, — пояснив він кузині. Добре, — відповіла та, — тоді робимо так: поклади її спати. І сам лягай. Я незабаром буду. Голос її вже не звучав так металево, більше того — Боб зрозумів, до чого вона вела. Звісно, подумав, ось воно, вона все спланувала, вона все продумала, саме так — лягай, проте не засинай, дочекайся мене, я незабаром буду, я вже поспішаю. Говорила вона, що вже поспішає? Ясно, що говорила, він чув це на власні вуха. І тоді Боб допоміг Амалії піднятись на другий поверх, а коли та впала на ліжко, не скидаючи вечірнього домашнього халату, кинувся до себе й почав готуватись до приходу Ліліт. Прибрав брудний одяг, відніс на кухню немитий посуд, запалив свічку, від неї загорілись якісь журнали, залив усе це водою, потім хапливо провітрював кімнату, довго зачиняв вікно, не зміг, лишився спати на протягах. Чекав десять хвилин, потім двадцять, потім сорок. Поступово його охоплював розпач. Очі втомилися розглядати темряву. Раптом у коридорі щось скрипнуло. Двері, відразу ж зрозумів він, вхідні двері. Це вона. Коридором залунали невпевнені кроки, хтось пару разів наштовхнувся на стіну, двері до його кімнати теж скрипнули, тепла жіноча постать прослизнула крізь морок і опустилася поруч із ним. І перш ніж почати заготовлену промову про непереборність жаги й невідворотність спокуси, він завважив над собою дещо вибляклі кучері тьоті Амалії, і з жахом помітив ментолову сигарету в її правій руці, і з відчаєм відчув її ліву руку на своєму животі, а перш ніж тьотя Амалія встигла зробити для нього бодай щось як не приємне, то принаймні корисне, нерви його не витримали, рвучись, мов капронові струни, і накопичена ним за ці два місяці туга й покута вирвались назовні, обриваючи всі сподівання тьоті Амалії на довгу безсонну ніч, обриваючи всі розрахунки Боба на любов і взаємність. Амалія, до її честі, нічого не сказала. Лише сіла зручніше поруч із ним, дістала з кишені халата наступну сигарету й почала чекати. Боб у цей час говорив. Намагався говорити впевнено й сухо, так, щоби й не виправдовуватись і разом із тим все їй пояснити, так, щоби не виглядати смішно, але бажано все-таки перевести все на жарт. Довге утримання, пояснював він, схима й медитації, ми — воїни-монахи, маємо до діла не так із жінками, як із холодною зброєю, тож і не дивно, що сталась така оказія. Але не треба себе картати, — радив він Амалії, — не треба себе ні в чому звинувачувати: ти все зробила правильно, зробила, як зуміла, зробила, як звикла робити у своєму нещасливому жіночому житті. Просто він звик дещо до інших стосунків і до іншого градусу пристрасті, а що він має на увазі, він їй продемонструє прямо тепер — Боб говорив усе впевненіше, оскільки десь глибоко у своєму розбитому й нашвидкуруч склеєному серці відчував готовність продовжити це змагання. Тому перехопив її ліву руку й приклав до свого живота. Амалія було пожвавилась і навіть відклала набік сигарету, але варто було їй намацати в темряві те, про що розводився Боб останні сорок п’ять хвилин, як усе повторилось так, як і першого разу, і Амалія лише скрушно витирала руку об вилогу халату, а Боб відчайдушно забився під подушку від сорому та безнадії. Раптом вхідні двері справді скрипнули. Цього разу це була-таки Ліліт. Боб почув під горлом холодний кришталевий передзвін. Це осипалися рештки його серця. Амалія підвелась і, не ховаючись, вийшла в коридор. Щось запитала в доньки, щось їй розповіла. Ліліт легко засміялась, потому зайшла до своєї кімнати. У тиші лунко клацнув внутрішній замок у її спальні.
