Жити сьогодні - Лукащук Христина (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Дощ періщив як із цебра. Волога почала просякати крізь стіни. З нещільних вікон крапало на підлогу. Він кинув у чималеньку калабаню зашкарублу ганчірку для миття підлоги, яку вже давно не використовував за призначенням. О, хоч щось добре, ввечері повернеться і саме буде нагода помити підлогу.
Крізь зливу, що дедалі посилювалася, не було видно світу Божого, як казала його бабця. І він пригадав, як у далекому минулому вони сиділи в цій же, але теплій затишній хаті, і він, притулившись до неї (біля бабусі завжди чомусь робилося спокійно і затишно на душі), заплющував очі і слухав-дослухався, як гримлять небеса. Тоді бабця, зачекавши, коли вщухне грім, казала: «Ну й негода. Таке буває, коли дівчата, які позбулися своєї цноти ще до весілля, виходять заміж». «То скільки ж їх нині має виходити заміж?» – думав він, дивлячись на потемнілу від каламутних струменів води шибку.
Неголений, у намоклому піджаку, що тепер мішком висів на його плечах, у мештах, повних багнюки і готових ось-ось розлізтися, він усе-таки зумів добратися до першої бензозаправної станції. Ще недавно дороге й елегантне вбрання мало смішний і жалюгідний вигляд. Він був майже щасливий, що така ж доля не спіткала і червоної, з натурального шовку, краватки. За такої негоди вона б умить перетворилася на шматину з темно-синіми, майже фіолетовими, великими і малими огірками.
Якась огрядна жіночка завбачливо відступила, щоб не забруднитися, коли він проходив повз неї, хоч сама була не чистіша, та ще й провела здивованим поглядом. Роззирнувся. Нечисленні покупці маленької крамнички на заправці всі як один витріщилися на нього.
– Чого вирячилися, – накинувся він на них. – Що, ніколи не бачили мокрого чоловіка? Мокрого, неголеного і злого, – вже майже тихо добавив він, зустрівшись із велетенськими, вологими від дощу, проникливими очима маленької дівчинки з русявим волоссячком, заплетеним у дві тугі кіски. На кінчиках кожної з них були геть змоклі блакитні паперові квітки, що дуже пасували до її жовтого, мов яєчний жовток, дощовика і таких само жовтих, тільки в дрібну синю цяточку, гумачків.
– Дядьку, ви мертвий? – не відриваючи від нього своїх широко розплющених очей, запитала вона.
Йому аж заціпило. Брови полізли на чоло. Слідом за ними почали виповзати очі з орбіт. Ще тільки цього бракувало! Невже він таки пропустив щось украй важливе у своєму гардеробі?
– Чому, по-твоєму, я маю бути мертвим? – зацікавлено і з удаваною веселістю спитав він у дівчинки, яка так і прикипіла до нього поглядом.
Хотів було наблизитися до неї, присісти навпочіпки, щоб їхні очі опинилися на одному рівні, проте несподівано вона, а також дідусь, якого вона й далі міцно тримала за руку, огрядна жіночка, двоє працівників бензозаправної станції, чоловік у воєнній плащ-палатці, який стояв мов острів посеред озера, що натекло з нього, – всі враз, наче за командою, відсахнулися.
Він вирішив не рухатись і стояти там, де стоїть, але хай там що таки отримати відповідь на своє запитання.
– Поглянь, – дівча простягнуло вільну руку в його бік і маленьким пальчиком вказала на груди. За тим пальчиком потягнулися погляди всіх присутніх.
Він стояв, пришпилений тими поглядами, і йому нічого не залишалось, як і собі подивитися на власні груди.
Переляк, розгубленість, очевидність побаченого і вперте небажання це усвідомлювати. Він сполотнів, ставши таким, як і його колись біла сорочка, посеред якої тепер розквітла криваво-червона пляма. Відрухово, мов у фільмі з уповільненими кадрами, почав обмацувати на собі ту криваву квітку. Начебто без дірок. Витягнув з-під поли скривавлену руку. Підніс до носа.
Навколо всі завмерли, затамувавши дихання. Шалений дощ витанцьовував дикий пасодобль на широких вітринах. Він, мов собака, спершу поволі принюхувався, аж раптом різко втягнув у себе червоний запах. Усі присутні, мов за командою, зробили так само. Він затримав подих, обвів своїх глядачів пильним поглядом, різко видихнув. Відразу ж пролунало п’ять коротких, мов постріли, видихів. Русява дівчинка завмерла. Вона не вдихала і не видихала разом з усіма.
Далі він обережно, ніби боявся обпектися, торкнувся пальцем до червоної плями, підніс до рота, лизнув і… вибухнув реготом.
– Та це ж ручка, моя чорнильна ручка, – реготав він, нишпорячи у внутрішній кишені. – Просто злетів ковпачок, і, коли намок піджак, уся туш протекла на сорочку в найбанальніший капілярний спосіб, – пояснював він присутнім походження кривавої плями в себе на грудях, трясучи над головою звичайнісінькою чорнильною ручкою. Тридцять років тому такі продавалися на кожному кроці. – Це нею я підписував свої роботи і сьогодні збирався роздавати автографи після прес-конференції, на яку я, до речі, – він із жахом глянув на годинник у себе на зап’ясті, – страшенно спізнююся.
– Чорт, чорт! – вигукував він, махаючи рукою й дмухаючи на годинник, немов намагаючись його оживити і, якби це було можливо, зробити штучне дихання. – Та він же геть намок, – не вгавав чоловік, зблизька розглядаючи свою знахідку. – Боже, та це ж справжній механічний годинник, який залишився у спадок від дідуся. Що ж я накоїв, тепер він, мабуть, зупиниться, – говорив чи то до годинника, чи сам до себе. – Що за день? – спересердя сплюнув і тієї ж миті згадав про юне створіння. – Пробач, – стиха звернувся до дівчинки.
Люди не розходились, але вже намагались усміхатися. Лише дівчинка не відводила від нього своїх блакитних очисьок.
– То ти живий?
– Та вгамуйся вже ти. Завела – живий, живий. Хіба сама не бачиш, що він живий-живісінький? Живішого не буває, – бурмочучи радше до себе, прогундосив дідусь, бо, правду кажучи, в дівчати були такі великі й чисті янгольські очі, аж не випадало її сварити.
– Ні, не бачу, – сухо відповіла мала, забрала долоньку з дідусевої руки і, не зважаючи більше ні на кого, побігла до виходу.
– Та куди ж ти? Ноги промочиш! Зачекай, поки злива вщухне, бо дістанеться мені на горіхи від твоєї матері.
– Уже вщухла, – на льоту проспівало дівча, і щойно ступило за двері, дощ й справді вщух.
– Горнятко кави, звареної і без цукру.
– Може, з кардамоном?
– Так, можна, – не зауважуючи глузливого тону бармена, зрадів він.
– А смоли гарячої? Де я вам візьму звареної кави, як у мене тільки апарат стоїть – я йому таблетку спресовану, а він мені каву. Ви з якого світу, чоловіче? – промовисто-підозріливо, та не без інтересу, запитала жінка, хто стояла на касі і водночас виконувала роль бармена, кельнера й продавця всілякої всячини.
Він спантеличено підвів на неї очі і, не моргаючи, вдивлявся в її, судячи з чорних кіл під очима, невиспане обличчя. «Ах, так, це ж цілодобова бензозаправна станція, тож і крамниця працює цілодобово. Мабуть, вона тут цілу ніч працювала, тому така недобра», – подумав він і майже з ніжністю подивився в її, колись, імовірно, голубі, мов ранковий вітер, очі, які тепер вицвілими пелюшками висіли навпроти нього.
І хтозна: може, цій продавчині в око залетіла якась порошинка, а може, вона встигла зауважити ніжність у його очах, якої не бачила останні років зо двадцять, відколи вийшла заміж і приїхала до цього містечка, чи, може, тому, що ось-ось мав би остаточно вщухнути дощ й визирнуло б сонце. Ледь повагавшись, вона гукнула йому наздогін:
– Зачекайте, добродію, я зараз хутенько щось придумаю. А запарена кава може бути? – проспівала вона.
Він, ще нічого не розуміючи, ствердно кивнув головою.
«Біда не в тім, що ти мене не любиш, – виводила вона біля кавового апарата, вміло пораючись у своєму володінні. – Зараз буде кава, голубчику, буде тобі кава, така, як ти хочеш… Біда у тім, що я тебе не можу розлюбити», – закінчила вона на одному диханні, і він з приємністю зауважив, що в жінки на диво живий голос і міг би належати відомій співачці. Вона легко, немов усе життя тільки це й робила, розірвала пакет фільтра, викинула таблетку спресованої кави в керамічне горня, розтовкла її і залила окропом.
