Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗

— Де дитина?!

На мамині крики до «малої хати» збіглися мало не всі гості. Мене виявили на печі відразу. Стали питати, де малий, але я вперто мовчала. Аж коли втрутився тато і почав лагідно просити все розповісти, тоді й буркнула:

— Під скиртою!

Немовля швиденько знайшли і принесли до хати, хутко нагріли воду для купелі. Жінки бідкалися, що дитя помре від запалення легенів, але Андрійко навіть не пчихнув. Мама ж поламала на мені на дрібні тріски довгу замашну лозину. Саме це й переконало мене остаточно, що з появою меншого брата для мене й справді почалися гіркі деньочки.

Надалі мама боялася лишати мене з дитиною наодинці. Та найголовніше — замість поговорити зі мною, розпитати про причину, за той немудрий дитячий вчинок просто зненавиділа малу «нендзу» [5], била на кожному кроці, а з Андрійком няньчилася, говорила йому без упину ласкаві слова, співала. Мене нестерпно пекла така разюча несправедливість, але що я могла вдіяти? «Від любові до ненависті — один крок», — казали древні римляни, і вже понад два тисячоліття людство знов і знов переконується у їх правоті.

Коли до нас знову приїхала в гості цьоця Дозя зі своїм чоловіком, дядьком Данилом, і мама постелила їм у «великій хаті», я довго не могла заснути: лягти в одне ліжко з гостями мені не дозволили, зате мою подушку віддали їм — і спробуй задрімай, як у головах низько! Моїм батькам теж чомусь не спалося. Вони пошепки розмовляли про те про се, доки тато раптом не сказав:

— Слухай, Ядвізю, нехай Ольдзя [6] їде з Дозею у Львів, трохи там поживе. Тобі ж полегша буде — вже не переживатимеш, що зробить якесь нещастя дитині. І їй буде краще, а то катрупиш [7] малу, куди лиш поступиться: дивися, як вона змарніла, а хлипає навіть крізь сон уночі!

— Я тут з Андрійком і з худобою на кавалки рвуся цілими днями! Най беруть! Але чи ж візьмуть? Бо то одне діло — говорити, а друге — зробити, — буркнула мама і, трохи помовчавши, продовжила свою думку: — Баба з воза — кобилі легше! Можеш того дідька своїй золотій родиноньці й назавжди віддати, я не перечу!

— Ні, назавжди — не треба, а ось на місяць-другий хай беруть. За цей час ще не відвикне, а повернеться — буде нас ще більше любити, бо забанує [8] за домом.

Я мало не підскочила у своєму ліжку аж до стелі: мене візьмуть у Львів! Цьоця буде мене так любити, як мама й тато раніше, поки в нашій хаті ще не було Андрійка! Насилу вгамувала свою радість, скрутилася калачиком і заснула.

До Львова ми їдемо нічним потягом. У купе нас троє, але я наполягла, що буду спати на верхній полиці — й мою забаганку вдовільнили. Дитина добре відчуває, коли дорослі готові їй поступитися. Удаю, що сплю, але насправді від надміру вражень заснути не можу. Цьоця Дозя про щось довго шепочеться зі своїм чоловіком, урешті підводиться, спирається ліктями на мою полицю й у вагонній півтемряві — світиться лише малий нічничок унизу — уважно розглядає мене.

— Яка вона гарнесенька! — каже пошепки. — Брівки, як дуги, вигнуті, а носик — як дзьобик у горобчика! Я ціле життя мріяла про таку дитинку!

— Ще не знати, чи нам її віддали навсе [9], — перечить густим басом дядько Данило. — Передумають — і відберуть, а ти лиш собі душу надірвеш!

— Та ні, не передумають! Дзюня, — це вона про мою маму каже, — плаче, що вже знов вагітна, а з купою дітлашні їм буде не до Олюсі.

— Твої би слова — та Пану Богові у вуха!

— З вокзалу візьмемо таксі, — вже розмірковує про інше цьоця Дозя. — Не хочу їхати у трамваї з такою шанталавою [10] дитиною. Ще подумають люди: ади, які пани, — а дитя в якихось лахманах заношених!

— Купиш їй, що треба, уже завтра.

— Ну то посидиш із малою, заки я хоч якісь порядні лахи з магазину принесу, — бо в таких дрантивих трусиках і брудній сорочині продавці не дадуть нове й приміряти!

— Та вже посиджу, хоч навіть не знаю, що з нею буду робити, як розплачеться?

— Та чого ж би вона мала плакати? Будеш їй казки розказувати.

— Але ж я не знаю ніяких!

— Тобі, що, в дитинстві жодних книжок не читали?

— Та читали, але я вже усе забув! А те, що сам читав пізніше, мабуть, не годиться. Мої улюблені книжки були би цікаві для хлопчика — а це ж дівчинка…

— Дивися, вона посміхається вві сні! — шепоче тітка.

— Може, вона підслуховує, про що ми з тобою говоримо?

Я повертаюся на бік, обличчям до перегородки, щоб остаточно себе не видати. Цьоця з дядьком ще довго щось бубонять, але я вже поринаю в сон. А коли прокидаюся, то у вагоні — день біленький. Я чомусь уже лежу внизу. Навпроти розкидала по всій подушці свої кучері цьоця Дозя. А де ж дядько? А дядько там, де засинала я, — на верхній полиці.

Цьоця Дозя, здається, навіть із заплющеними очима стереже, щоб я не впала. Ось уже й вона прокинулася, побажала мені доброго ранку, а далі глянула на свій гарненький годинничок і заметушилася:

— Під’їжджаємо до Львова!

У купе просунула голову провідниця й запропонувала нам чай у великих склянках із блискучими металевими підстаканниками.

— Мені — дві! — відразу ж зголосилася я.

Мої родичі перезирнулися, але замовили чотири склянки чаю. Звісно, я й однієї не допила, проте цукор у пакетиках, на яких був намальований літак, згребла зі столика й заховала в кишеню.

З вокзалу ми їхали у кремовій машині. Цьоця сказала мені, що це авто називається «Побєда». А дядько зареготав, що хотіли назвати «Родіна», але Сталін заперечив: «Што, будєм Родіну прадавать?». Таксист недобре зиркнув на дядька: «Перемогу, значить, продавати можна?» — і той відразу замовк.

На четвертий поверх ми чомусь майже бігли, так квапилися. А коли цьоця пропустила мене поперед себе у відчинені двері й полегшено зітхнула: «Слава Богу!» — то я не стрималася й запитала, чому вона так боїться, щоб мене ніхто не побачив: таж я й так до чужих не піду, — хіба мене тут хтось збирається красти? Та тітка лиш погладила мене по голові й нічого не відповіла.

Далі у нас був сніданок. Цьоця швиденько зібрала на стіл, насмажила яєчню, покраяла свіжі помідори. Біля кожної тарілки дядько Данило поклав виделку й ніж.

— Хіба у вас нема ложок? — спитала я здивовано й потягнула смажене яйце до рота пальцями.

— Дитиночко! Що ти робиш? — аж застогнала цьоця. — Ложкою ми їмо лише борщ і зупу. Кашу й усю іншу тверду їжу — виделкою. А м’ясо і смажене яйце ще й ріжемо на шматочки, щоб легко в роті поміщалися!

Я розсміялася: ну й дурні! У мене такий великий рот, що в нього можна запхати й цілу помідору, й кілька цукерок відразу! Але цьоця вклала мені у праву руку ніж, а в ліву — виделку. Ого, так їсти виявилося зовсім незручно, і як тільки господиня пішла робити каву, я запхала яйце в рот із долоні, витерла скоринкою хліба свою тарілку, після чого запхала й хліб до рота і переможно глянула на дядька. Він ледве стримувався, щоб не розреготатися вголос, але цьоці Дозі нічого не сказав.

Каву я пила уперше в житті. Правда, в моєму горнятку було втричі більше молока, аніж кави, але напій мені сподобався. Попри те що цьоця поклала мені до кави дві ложечки цукру, я встала з-за столу, видобула з кишеньки светрика, що вже висів на вішалці, той цукор, який нам давали до чаю в потязі, й висипала його у своє горня.

— Буде занадто солодке, — сказав дядько.

— Нічого, я солодке люблю, — відповіла я. — Але чому тут намальований літак? Ми ж їхали поїздом!

— Полетимо ще й літаком, — заспокоїла мене цьоця Дозя.

Вона прибрала зі столу, а відтак почала шукати на моїй одежині вказівки на розмір.

— Ти одяг купуй на око, — порадив дядько. — Якщо не підійде — можна буде обміняти. Хіба не бачиш, що на ній усе завелике? А ногу я їй поміряю прутиком.