Дівчатка - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные версии книг txt) 📗
Віддаленим наслідком цих подій можна вважати те змішане почуття вини й сорому, що звідтоді незмінно заполоняло Дарку при зустрічі з кожним євреєм і сяк-так розсмоктувалося тільки при ближчому, вже таки особистому знайомстві. Прямим, незабарним наслідком стала Дарчина прищухлість, сумирність і глибоководне занурення в книжки (саме тоді розпочався в неї період запійного читання) — аж до кінця навчального року. А з початком нового в класі з'явилась новенька.
Майже про всіх людей, що відіграли в її житті хоч трохи варту окремого епізода ролю, в Дарки зберігся перший спогад — схований у пам'яті, як на дні шухляди, моментальний знімок іншого, чужого , за Бог його зна якими й прикметами з місця вирізненого, вихопленого оком з-поміж багатьох , з безладно захаращеного тла решти світу — як нехибна обіцянка майбутнього. Розкладені вряд, ці знімки явили б низку найрозмаїтіших і найнесподіваніших ракурсів — від блискавичного поціляння, навпроти себе, очима в очі, що викрешує межи двома вольтову дугу найкоротшого зв'язку (очі сині, очі сірі, очі зелені, всі з однаковим заворожливо-скляним блиском старовинного кришталю — все чоловічі очі: втім, як знати, які в цю мить у тебе?), — і до зроблених ніби прихованою камерою, коли об'єкт іще тебе не бачить і не підозрює, що йому судилося кимось для тебе стати, — ракурси профільні, у три чверті й навіть зі спини, точніше, з потилиці: потилиці часом бувають несамовито виразні. А проте, скільки б не порпалася в пам'яті, Дарка ніколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовні — вона розвинулася зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби.
Що Дарка запам'ятала — це Ленчині капронові колготки: більшість дівчаток у класі ще носила бавовняні, білі й коричневі, побрижені або пухирями повіддувані на колінах і чомусь вічно, о прокляття планового виробництва, заглибокі в промежині (чи соціалізм поклав був собі за мету плекати виключно коротконогих і підозріло череватих маленьких дівчаток?), а тому вічно зі звислою з-під спіднички ледь не до колінець матнею, так що всім, і найперше самій власниці, здавалося, наче колготки от-от спадуть, і так і минуло наше дитинство — в Країні Спадаючих Колготок; малюки, ті просто раз у раз задирали спідничку й діловито «підтягали штани», один раз «жиропа» Алла, та сама, з першої парти, зробила таке трохи не в четвертому, коли її викликано до дошки, — жест природнісінький, усе'дно що закасати рукави або пригладити волосся, але в четвертому її вже обреготали на все горло, хлопчиська мало з парт не падали, тицяючи пальцями, і дівчатка зрадницьки підхихикували й собі, і може, тим Дарці так запам'яталися Ленчині ноги — довгі, беззахисно цибаті ноги новонародженого оленяти, але облиті, як засмагою, щільно й гладенько — ані бганочки — тонким прозірчастим покривом: в заллятому вранішнім сонцем класі вони здавалися золотими, — Ленця мов не мала дитинства, не мала з чого виростати, всі дрібні, на позір непримітні жіноцькі навички самоукшталтування, на засвоєння яких, однак, кладеться ціле отроцтво (а дехто й кавалок юности пригрібає) — всі ті вискубування брівок, переміряння на себе різних стрижок («гаврош», «сессун» — пташина мова, уже неврозумлива для хлопців), лак-із-цяточками, лак-із-квіточками, аж нарешті в десятому, слава-тобі-Господи, нормальний колір, — все воно якось від роду було при ній, невід'ємне від її раз і назавше прецизно-акуратно вималюваної вже-готовою, ламкої золотоногої постаті — Брак? Модільяні? ні, Пікассо: дівчинка-на-кулі.
Ленця. Ленця, любов моя.
І ще про ноги згадує Дарка: той нестерпний нутряний опік, що згодом навчаєшся впізнавати як ревнощі, коли англійка (і таки справді мов живцем скопійована з Гротесково-пісних, пласких, і безформних, і безрозмірних віком англійок Мопассана, що ним Дарка натоді вже потай запихалася) ставить Ленцю в куток: вчителі, тобто вчительки (аз мужчин один лиш фізкультурник у них, здається, й був?…), так ось, учительки її чогось рішуче недолюблювали, і чого б то? — і Ленця стоїть там у своїй куценькій формі, на виду в цілого класу, злегка розгойдуючись на золотих оленячих ногах, і Маринка Вайсберг шепоче до Дарки — а правда, в Лєнки ноги красиві? Дарка кривиться: це тема не до обговорення, а Маринка далі своєї: довгі, мовляв, — мої аж на дванадцять сантиметрів коротші, ми з нею мірялися, знаєш, як треба міряти? от звідси, від бедра, — удар виявляється таким сильним, що Дарка несамохіть розтуляє рота для вдиху, а тоді під грудьми повільним вогнем розтікається опік: ще вчора вони з Ленцею допізна сиділи над озером у парку, спершу годували лебедів із Ленчиними шиями, а коли лебеді попливли спати, дивились на захід сонця, на гостро, скалчасто палаючу кармазинову доріжку на воді — розширеними, як од жаху, Ленчиними очима: стільки краси — казала Ленця, її тонкі, такі тонкі, аж здавались підсиненими, повіки метеликово здригалися, — стільки в світі краси, як це все вмістити?… Знаєш, Дар, я часом до ранку не можу заснути, все думаю — голова йде обертом, як од висоти: як же це все вмістити, коли світ такий величезний?… І знаєш, — повіки завмирали, разом із серцем у Дарчиних грудях, над мулатськи-вивернутою, як для поцілунку, горішньою губкою знати було росяні бісеринки: наслідок невидимої оку внутрішньої надсади, — знаєш, Дар, мені здається, зі мною от-от має трапитися щось дуже прекрасне або дуже страшне, щось таке, таке, — на пальцях, що стискали край лавочки, проступали білі плями суглобів, — від чого я нарешті зумію все вмістити, охопити, розумієш?… Дарка дрібно-дрібно тремтіла всередині — не од холоду, бо щокам і губам було гаряче, а од відчуття, наче в долонях у неї ворушиться метелик, з дитинства ж бо кожен знає, що коли метеликові обдути з крилець всенький пилок, він неодмінно помре: нікого в житті — ні до того, ні після — їй так звірино-болісно не праглось захистити, ні перед ким вона не відчувала такого обмираючого, до повного отерпу кінцівок і нутра, захвату, як тоді перед Ленцею, всі пізніші зв'язки були тільки сколками, відблисками з цього почуття, як оті лелітки кармазинового вогню на воді (тро-о-ошки щось подібне в коханні з мужчиною, коли, роз'єднавшись, розпавшись тілами, по якійсь хвилі знову ненаситно-стражденно тягнешся до нього, бо не знаєш, що ще можна зробити з цією нерозчинною, як стіна, плоттю, окрім як повторно прийняти в себе, бо нема способу злитись назавше і всім єством — так, щоб уже не роз'єднуватись, — але то грубіше, примітивніше, взагалі, від часу, коли обростаєш усвідомленою плоттю, все робиться дедалі простішим і однолінійнішим, — а може, здогадується тепер Дарка, може, бути сестрою: старшою сестрою — то такий самий прирожденний інстинкт, як і бути матір'ю, і украдене в неї, одинокої дитини в батьків, сестринство роками набрякало в ній безпритульним, щоб у слушну мить всією вагою обрушитись на Ленцю — Ленцю, котра вочевидь потребувала чогось іншого?…), — оглушена й осліплена, Дарка низько схилилась над зошитом, намагаючись не дивитись на Ленцю в кутку, хоч та знай жалісно осміхалася до неї звідтам кутиком рота, мов знала, про що вони тут шелестять із Маринкою Вайсберг: те, що вчора Ленця так безоглядно ввірила їй наикоштовнішу, наикрихкішу частину себе, означало для Дарки свого роду присягу на абсолютну й беззастережну вірність, тож, крім урази кожного люблячого від того, що люблений виявляється непрозорим, що поза нами провадить якесь своє життя і може мати від нас якісь секрети (мірятися ногами з дурепою Маринкою, хихикати, тулитись стегнами одна до одної, піддерши пелену, мені вона ніколи не пропонувала такого, геть і згадки не було…), — крім цього, тут була ще й мука ображеної любови, яка вимагає всього нараз, негодна вдовольнятися урізаними порціями, і тому приречена постійно ставити під сумнів справжність отриманого: невже вчора вона мені брехала, як можна бути такою, такою — облудною, Дарка точно пам'ятала, що на думку їй спало саме це слово, на перерві вона продибала повз Ленцю в гордому мовчанні, цілий наступний урок пішов на вговтування, на відтерпання оголомшених змислів, а вже на наступній перерві Ленця підступилась до неї сама: ти що, ти сердишся на мене?… Мені треба з тобою поговорити , — мовила Дарка не-своїм голосом, що стояв лубом десь у стиснутій гортані й ніяк не проковтувався. Після уроків вони знову сиділи в парку над озером, удвох оповиті, як казковий герой хмарою, грозово нагуслим повітрям шекспірівської трагедії: зрада — розрив — розлука, Ленця, виблискуючи повними колихких сліз очима, пристрасно запевняла Дарку, що з Маринкою — то було давно, в підтексті малось на увазі, до Дарки, — що то все «глупості», які не мають жодного значення, і Дарка, внутрішньо відразу розвиднившись, мов вийнята з-під обвалу, якийсь час іще, проте, вдавала ображену, трохи з вродженого почуття композиції, а трохи й несвідомо виторговуючи тим од Ленці вже нових поступок, нових гарантів безроздільної й виключної до-себе-належности: сценарій, який потім незмінно повторювала з усіма мужчинами, тим більше що з ними це виходило набагато легше, Ленця ж була гутаперчевою, як та пікассівська гімнастка, знай шугаючи в обхід Дарчиного натиску, мов на гойдалці, туди-сюди, від розпачливого каяття до раптового впадання в якусь повну неприсутність, схожу на транc, із заслуханістю в себе, а то знов з напівістеричними пориваннями декламувати Дарці вголос якісь вірші, що мають «усе пояснити» (віршами вони в той рік засипали одна одну до знемоги), — тож котроїсь небезпечної миті вкінець вимучена цими кидками Дарка почула власний крик: «Прости мені!" — і далі було сповзання вділ уздовж Ленчиних обтягнених золотистим капроном нагрітих колін, обіймаючи їх руками, і одночасне жадібне вдихання, крізь сльози, їх несподівано рідного, хлібного запаху, — запаху домівки, до якої врешті прибиваєшся після довгих мандрів, у спальні над дверми щілина світла з батьківської кімнати, давай я підіб'ю тобі подушку, лоскотно-духмяний, як шерстка кошеняти, пух її волоссячка в тебе на щоці, скуленість двох дівчаток під одною ковдрою, втуляння в себе навзаєм, перешіптування, зненацька нестримне пирскання сміхом, просто в вухо, та ну тебе, оглушила, — така сама, як ти, але інша, ось що таке сестра, ось щб я зараз стискаю в обіймах, тісно, так тісно, що тісніше не буває, — щоб уже ніколи не відпустити, — двійко шалено сплетених між собою дівчаток на лавочці вечірнього парку, її припухлі горбочками груденята під шкільною формою вчавлено в твої, її вії лоскочуть тобі шию, — як і героя в тій казці, послана богами хмара зробила їх невидимими для стороннього ока — ніхто не йшов по доріжці, ніхто не шарудів падолистом, не було кому здивуватися, коли Ленця, зціловуючи вологі доріжки з Дарчиних щік, притислась губами до її губ і на мить завмерла, задихнувшись, її серденько гупало Дарці всередині, й обидві злякано заклякли, не знаючи, що робити далі, а тоді Дарка враз відчула в себе між губами щось бистре, мокре, солонувате на смак і якесь непомірно велике — воно плавало в неї в устах, наче гола гаряча рибина, затуливши тьмою весь світ, і вона не одразу збагнула, що то Ленчин язик, а збагнувши, затряслася вже од якогось нового, незрозумілого плачу, з силою вхлипуючи його в себе разом з Ленчиним язиком, ще дужче стискаючи руками худеньке тільце: гострі, мов крильця, лопатки, поздовжня клавіатура випнутих хребців під шорсткою форменою тканиною, мов спалахом, навернули на гадку найперше потрясіння живим, либонь, десь із третього року життя: в кошику, на дні, — манюнє, пухнасте біленьке кроленятко, над яким заніміла була в безруху, мов заворожена, не в змозі ані відступитись, ні одвести погляду, доки хтось із дорослих не спитав згори: «ІЦо, хочеш узяти собі?» — до тієї миті вона лиш намагалась якось упоратися з відкриттям, що таке чудо живе і рухається, і ось прийшла пряма підказка, що з цим відкриттям робити: чудо можна було мати (в два роки, в цьому найчеснішому людському віці, «мати» означає тільки одне — від повноти почуттів укласти до рота і, бажано, проковтнути, як це чинилося з пелюстками найгарніших квітів на клумбі в дворі: відскубувалося й жувалося, гіркий смак і зеленкувата, при відпльовуванні, слина, причім із роками такий первісний смисл аніскілечки не міняється, хіба що затуманюється), — треба прожити вік, щоб зрозуміти, що колись давно дорослі тебе одурили, — що насправді нічого живого: ні квітки, ні кроленяти, ні людини, ні країни, — мати якраз і не можна: їх можна тільки знищити, тим єдиним ствердивши факт посідання.
