Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Перші півроку після виходу книжки я радів новому життю. Вранці я приходив до свого офісу, щоб переглянути статті про себе і прочитати десятки листів од шанувальників моєї творчості, які я отримував щодня, — Деніза потім складала ті листи у великі теки. Потім, задоволений собою й гадаючи, що вже й так добряче попрацював, я йшов собі гуляти вулицями Мангеттена, де перехожі, вгледівши мене, перешіптувалися. Решту дня я користувався новими правами, набутими разом зі славою: правом купувати все, що мені закортить, правом на дорогу ложу в Медісон-сквер-гардені та правом дивитися матч «Рейнджерів», правом іти червоними доріжками зі співаками, що їхні диски я збирав ще в юності, правом з’являтися на людях із Лідією Ґлур, героїнею останнього серіалу, яку всі просто-таки на клапті роздирали. Я був славетний письменник; мені здавалося, ніби це найкраща професія на світі. І, впевнений, що це триватиме вічно, я не переймався першими застереженнями моїх агента і видавця, які квапили взятися до праці й почати писати новий роман.
Упродовж наступних півроку я помітив, що вітер потроху змінює напрямок: листів од шанувальників надходило дедалі менше, на вулицях мене переймали чимраз рідше. Аж незабаром перехожі, які ще впізнавали мене, почали питати: «Пане Ґольдмане, а про що буде ваша наступна книга? І коли вона вийде?». Я зрозумів, що треба починати писати, і таки взявся: занотував на аркушиках свої ідеї й набрав синопсис на комп’ютері. Та нічого доброго з того не вийшло. Тоді я позбирав інші ідеї й написав ще кілька синопсисів. Ніякого успіху. Врешті придбав новий комп’ютер, сподіваючись, що на додачу до нього мені продадуть пречудові ідеї й розкішні синопсиси. Все було марно. Тоді вирішив удатися до іншого способу: змусив Денізу до пізньої ночі занотовувати опорні фрази, дотепні жарти і чудові підступи до роману, що я їй диктував. Проте наступного дня фрази видавалися мені банальними, жарти пласкими, а підступи — невдалими. Починався другий етап моєї недуги.
Восени 2007-го минув уже рік, відколи побачила світ моя перша книжка, а я не написав іще й рядка з наступної. Коли вже не було жодного листа, щоб покласти його до теки, коли мене вже перестали впізнавати в громадських місцях, а в книгарнях на Бродвеї зникли афіші з моїм портретом, я втямив, що слава — ефемерне явище. Вона була немов голодна зміюка, і якщо ти не годував її, твоє місце відразу ж заступали інші: популярні політики, якісь учасниці телешоу, нова рок-група — все це перетягувало увагу, що раніше була спрямована на тебе. А минув же лише рік, як вийшла моя книжка: для мене це був мізерний відтинок часу, проте в масштабах людства — ціла вічність. Упродовж цього року в самій лише Америці народилося мільйон дітей, померло мільйон її громадян, з десять тисяч наклали на себе руки, з півмільйона сконали від наркотиків, близько мільйона стали мільйонерами, сімнадцять мільйонів змінили мобільники, п’ятдесят тисяч загинули в автокатастрофах, а два мільйони зазнали в них більш чи менш серйозних ушкоджень. А я написав одним-одну книжку.
Велике нью-йоркське видавництво «Шмід і Гансон», що заплатило мені добрячі грошенята за перший роман і дуже на мене надіялося, пхало в спину мого агента, Дуґласа Кларрена, а той пхав мене. Він казав, що час біжить, що пора вже подавати новий рукопис, а я жваво запевняв його, — щоб насправді запевнити себе, — що другий роман пишеться добре, тому хвилюватися не варто. Але попри довгі години, що я їх збував, зачинившись у себе в кабінеті, аркуш паперу переді мною сяяв незайманою білиною: натхнення втекло, навіть не сплюнувши в мій бік, і я не міг його повернути. Ввечері, вкладаючись до ліжка і марно намагаючись заснути, я тоскно думав, що незабаром великий Маркус Ґольдман піде у небуття, навіть не сягнувши свого тридцятилітнього ювілею. Ця думка так перелякала мене, що я вирішив податися у відпустку і трохи розвіятися: постановив із місяць відпочити у Маямі, мовляв, це зміцнить мене, та потайці сподіваючись, що відпочинок під пальмами поверне творчі сили. Та Флорида, звісно ж, стала пречудовою нагодою для втечі, про що за дві тисячі років до мого народження писав іще Сенека, який зазнав такого ж тяжкого досвіду: хоч куди поїдь, твої проблеми помандрують назирці. Так сталося й зі мною, бо щойно прилетів до Маямі, як біля виходу з аеропорту мене наздогнав працівник багажного відділу:
— Пан Ґольдман?
— Так.
— Тоді це ваше.
І простягнув мені пакет зі стосом паперу.
— Це мої чисті сторінки?
— Авжеж, пане Ґольдмане. Ви ж не могли вилетіти з Нью-Йорка, не прихопивши їх із собою.
Отож місяць у Флориді я пробув на самоті, замкнувшись у люксі зі своїми демонами, пригнічений і злий. Комп’ютер було увімкнуто і вдень, і вночі, та в документі, що я назвав «Новий роман.doc», не з’явилося жоднісінького рядка. Якось увечері, почастувавши одного піаніста «Маргаритою» в готельному барі, я зрозумів, що заразився дуже поширеною у мистецькому світі недугою. Чоловік розповів, що за все своє життя написав одну-єдину пісеньку-супергіт. Вона мала такий шалений успіх, що він більше нічого не зміг написати і тепер, убогий і нещасний, насилу животів, виконуючи на піаніно чужі твори. «А тоді ж я грав у найбільших концертних залах, — звірявся він, вхопивши мене за сорочку. — Десять тисяч глядачів скандували моє ім’я. Одні дівчата шаленіли, почувши мій голос, інші — жбурляли на естраду свої трусенята. Це було таки щось». І злизнувши, немов той цуцик, сіль із вінець фужера, докинув: «Клянуся тобі, це правда». І найгірше, що то таки була правда.
Третя фаза мого падіння настала тоді, коли я повертався до Нью-Йорка. У літаку прочитав статтю про молодого автора, який видав роман, що його високо оцінила критика, і вже в аеропорту Ла-Ґардія побачив його обличчя на величезних афішах у залі для отримання багажу. Життя кепкувало з мене: публіка не лише забула мене, а й замінила іншим автором, а це було ще гірше. Дуґлас, який приїхав мене зустрічати, аж нетямився: Шмідові з Гансоном урвався терпець, вони вимагали доказів того, що написання роману успішно триває й що незабаром я принесу їм новий рукопис.
— Кепські справи, — сказав він мені, коли ми їхали до Мангеттену. — Я хочу почути, що Флорида вдихнула в тебе нові сили і що ти вже маєш готову книжку! А тут іще цей хлопчина, про якого всі говорять… Його книжка на Різдво поб’є всі рекорди! А ти, Маркусе? Що даси нам до Різдва ти?
— Сьогодні ж беруся до праці! — перелякано вигукнув я. — І закінчу її! Ми влаштуємо ґрандіозну рекламну кампанію, і діло піде! Люди вподобали першу книжку, то вподобають і другу!
— Марку, ти нічого не втямив: це треба було зробити ще кілька місяців тому, адже стратегія полягає в тому, щоб розвивати успіх, живити публіку, давати їй те, що вона просить. Вона хотіла Маркуса Ґольдмана, та оскільки він подався грітися на сонці Флориди, читачі почали купувати книжки іншого автора. Марку, ти бодай трохи вивчав економіку? Книги стали взаємозамінним товаром: люди хочуть книжок, що їм подобаються, дають їм розслабитися, розважають їх. І якщо їм не даєш цього ти, то дасть твій колега, а тебе викинуть на смітник.
Наляканий такими пророцтвами, я з небувалим завзяттям узявся до праці: починав писати о шостій ранку й закінчував о дев’ятій чи навіть о десятій вечора. Цілісінькими днями сидів у кабінеті, строчив без угаву, охоплений шаленим відчаєм, добирав слова, вигадував фрази й вибудовував ідеї для роману. Та, на превелике моє розчарування, ні на що путнє я так і не спромігся. Деніза страшенно непокоїлася за мене. Робити їй було нічого, я вже не диктував, пошти не було, кави теж не треба було готувати, тож вона знай міряла кроками коридор. А як терпець їй геть уривався, стукала у двері.
— Благаю вас, Маркусе, відчиніть! — стогнала вона. — Вийдіть із того кабінету, прогуляйтеся парком. Ви ж нічогісінько не їли сьогодні!
А я їй верещав:
— Не голодний я, не голодний! Нема роману — немає їжі.
Вона вже ладна була плакати.
— Не кажіть таких жахливих слів, Маркусе! Я зараз хутенько збігаю по ваші улюблені сандвічі з ростбіфом, вони продаються на розі вулиці! Біжу, вже біжу!
