Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Лікар, повсякчас пітніючи, попустив тугий вузол краватки і стурбовано поглипував на годинник, стрілка якого невпинно пересувалася в напрямку до призначеної пацієнтові межі. Проте Лаврентій, здавалось, забув про обмеження у часі – ще б пак!!! Вперше у житті він наважився розповісти сторонній людині про все, наболіле роками. Важко йшов до цього – крізь сумніви та протиріччя, однак розумів, що відчуття неповноцінності дедалі дужче давить на свідомість і, якщо він не виплесне все отак, одним духом, то може трапитись щось невиправне…
– Ви розумієте, лікарю, феноменальність всього, що відбувалося зі мною? – Лаврентій не бажав помічати стурбованості місцевого світила. – Адже попри цілковиту неспроможність керувати власною свідомістю, почуття обов’язку та відповідальності перед родиною ніколи мене не покидало!!! І це була спасенна ниточка, що втримувала мій мозок від цілковитого божеввілля. Я знав, що варто мені не повернутися, як мама першою позбавиться глузду, а я її безмежно любив!!!
– Що ж трапилось далі? – попри зростаючу нервовість лікар бажав таки дослухати кінцівку історії, і, відчинивши двері у передпокій, аби пересвідчитись у відсутності наступного пацієнта, спрямував незакінчену розповідь у потрібне русло… – Я хочу дізнатися, Лаврентію, що ж все таки було далі…
– Далі?.. Далі безцільно блукати передмістям стало обридливим, і я почав щоразу вигадувати для мандрівок певну мету… Вона змінювалась залежно від пори року… Я йшов далеко за місто, блукав полями, лісом, доходив до найближчих сіл, а пізніше й до дальніх, придивлявся, як ґаздують на городах люди… Взимку мені конче необхідно було знати, на скільки сантиметрів щодня затягується кригою озеро, розташоване неподалік від передмістя. Я знайшов доброго дрючка і щоразу робив на ньому зазубринки, попередньо соваючи його по слабкій скоринці льоду, аж поки раптом вночі не вдарив сильний мороз, і я страшенно засмутився, взрівши наступного дня, як озеро затягнулося кригою від краю до краю, а мої наукові виміри та дослідження стали нікому не потрібними. Влітку я знаходив пташині гнізда і переконував себе у тому, що зобов’язаний допомагати вигодовувати пташенят… Одного разу натрапив навіть на лисячу нору і певний час носив із дому хліб малим лисенятам, допоки начебто впевнена у моїй дружелюбності лисиця, невідомо чому насторожившись, не цапнула мене за руку… Та загалом було цілком байдуже, що стане наступною метою мандрівки… Я не прикладав зусиль, аби вигадати щось нове… І тут на моє превелике здивування мама – немічна, ледь ходяча – почала проявляти обережну цікавість до моїх подорожей, і, вчергове мене дочекавшись, ненав’язливо допитувалась: «Що ти бачив цього разу, Лаврушечко, у тих своїх світах?..» Я був неймовірно приголомшений цим фактом, і з щасливим блиском у очах розповідав їй все-все: і про селян, і про лисицю, і про пташині гнізда… А вона скрутно хитала головою, шкодуючи мене та приговорюючи: «Тісно тобі, дитино, у цім світі, ой, як тісно… Як же ти далі житимеш?..» Я й сам не знав, як упоратись із собою, аж допоки, дотягнувши так-сяк до десятого класу, знайшов несподівано рішення – приголомшуюче, схоже на оту ниточку спасіння, що завжди мене повертала додому. І, увірвавшись, наче вітер, одного дня після уроків додому, радісно повідомив: «Я остаточно визначився з майбутнім!!! Я буду листоношею!!!»
Мама розгублено присідала на ослінчик, і навіть тато, котрий доволі кволо внаслідок багаторічного лежання реагував на найвизначніші події, здивовано повернув голову у мій бік.
– Лаврушенько, чому ж саме листоношею?.. Є безліч професій, більш поважних і почесних… Врешті-решт, ти виріс у інтелігентній сім’ї, де до треього коліна всі вчителювали…
– Мам, ну який із мене вчитель!!! Як може стати вчителем людина, що протягом сімнадцяти років не знаходить собі місця!!! А от листоноша!!! Листоноша робить те саме, що і я, та ще й отримує за це гроші!!! Подумай сама!!! Нічого загалом не зміниться у нашому житті, я завжди буду поруч, а моя зарплатня бодай трохи прикрасить жалюгідність нашого існування. І до біса вчителювання разом з університетами!!! – я був надто збудженим від простоти й зрозумілості обраного рішення – так, що батькам не вистачило мужності зі мною сперечатися… Де пак!!! Я так захопився новим покликанням, що й дотепер, впродовж багатьох років виконую власні обов’язки сумлінно і з величезним задоволенням, крокуючи пішки у найдальші куточки міста чи поза ним, аби вчасно доставити листа чи телеграму… Врешті, торік мене нагородили званням «Найкращий листоноша району». Отаке то…
Лікар полегшено зітхнув:
– Ну от бачите… Все у вашому житті налагодилось… А я вже було подумав, – за дверима почулися кроки новоприбулого пацієнта. Ним виявилась чергова манірна панночка з недорозвинутим цуциком на руках, котра прагнула розповісти місцевому світилові про те, що коли чоловік підвищує на неї голос, цуценя від нервового потрясіння губить свідомість, і вона, відповідно, також. Від панночки віяло дорогими парфумами і статком, тому вишколена секретарка, випромінюючи люб’язність, заходилася пригощати панночку кавою, аби якось затягнути час.
– На жаль, лікарю, не налагодилось…
Світило стріпонулося і від нетерплячки зсунулось мармизою, бо ж втрачати грошовитих клієнтів не входило у його плани, незважаючи на оригінальність щойно вислуханого випадку психічного зрушення.
– Так от… Ви запитували, що привело мене до вас… Нарешті я вам можу відповісти…
Світило здивовано вперлося поглядом у незвичного пацієнта, котрого годі викурити… Здавалось, тема вичерпана, і пацієнт самостійно прийшов до власного одужання… Які ж бо тут можуть бути втручання?.. От панночка за дверима – інша річ… Їй неодмінно буде рекомендовано психотропні ліки, які жменями зберігаються у шухлядах лікаревого стола… Дорогі, щоправда, проте напрочуд дієві… Панночка бо не здогадується, що вони продаються за безцінь у кожній аптеці і мають склад звичайнісінької валер’янки… Та Лаврентій вже не міг зупинитись. Він змушений був розкритися до останку. Вперше, а може й востаннє…
– Страх. Мене привів до вас страх, лікарю, невже ви цього не можете збагнути?!! Маму торік поховали, а паралізований батько залишився під моїм опікунством!!! Це єдина причина, яка змушує щоразу повертатися додому!!! І скільки разів я не ловив би себе на думці, що я зобов’язаний повертатися туди, де я понад усе потрібний, та, як колись давно, у дитинстві, я ледь гамую в собі бажання йти кудись світ за очі, не зупиняючись, не роздумовуючи, куди я йду й навіщо, і де знаходитиметься моя чергова чи кінцева зупинка… Це жахливе відчуття, лікарю, а ще усвідомлення того, що коли не повернуся – мене навіть ніхто не шукатиме!!! Наче гонить мене незбагненна внутрішня сила, не даючи спочинку ані ногам, ані свідомості, і єдине, що зможе мене спинити – це фізичне виснаження. І так буде завжди, допоки не настане кінець…
Лікар розгубився… Він не міг збагнути, в чому, власне, полягає трагічність ситуації… Нетиповий випадок, що й казати… Проте визнати прилюдно розгубленість означало професійне фіаско.
– Знаєте, Лаврентію… Не варто драматизувати обставини… Типове психічне зрушення, що вимагає невпинного вживання заспокійливих препаратів (деякі з них я можу запропонувати вже, за додаткову платню)… Втім, гадаю, цього не буде достатньо, вам необхідно пройти курс психотерапії… Отже, побачимось наступного тижня… І ви безперечно матимете змогу спостерігати, як всі ваші невиправдані острахи, так само як бажання йти і не вертатися, розвіються і зникнуть, примусивши вас стати звичайнісінькою врівноваженою людиною без найменших відхилень і внутрішнього відчуття невідомої тривоги… Отже, до наступної зустрічі, – світило, широко розчинивши двері, красномовним жестом примушувало Лаврентія покинути кабінет, аби поступитися зманіженій панночці, котру доводив до сказу власний чоловік. Лаврентій розгублено дивився то на лікаря, то на панночку, то на її огидне коштовне кострубате створіння на руках. Насправді він не міг збагнути, для чого, власне, сюди приходив, і чи справді необхідно прийти ще раз, за тиждень, аби якось собі допомогти… Окрім всього, він не знав про те, що саме у цю мить із батьківського спустошілого гнізда санітари викликаної сусідами «швидкої» виносять бездиханне татове тіло, в котрому внаслідок виснажливої тривалої хвороби зупинилося серце…
