Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович (первая книга .txt) 📗
— Ви що, Вадиме, долазите по трубі до дев'ятого поверху? Чи навчилися підробляти ключі до квартир? — сказав він трохи грубо, намагаючись приховати досаду й тривогу, які в ту мить заволоділи ним. Воднораз в ньому ворухнулося й ще одне почуття — ревнощів, адже Неля вибовкала довірену їй таємницю не комусь із дівчат, а ось цьому кінематографічне красивому Вадиму. А може, подумав, вибалакала й дівчатам, то ще гірше, треба було якось випитати у Вадима, та він притлумив у собі це бажання й скінчив розмову в тому ж грубувато — жартівливому тоні. — А по трубах знаєте хто лазить? Лунатики. Отже, вважайте, що все те вам приснилося. Сон — то найкорисніше в нашому житті.
Уже збігши по сходах униз, подумав, що треба було сказати Бабенку щось інше. Спробувати якось пояснити, якимось чином розвіяти підозру, сказати, що помилився чи пожартував, підлякував Нелю, або хоч застерегти, але йому зовсім забракло часу. Він ішов, а в ньому піднімалась дедалі більше досада на Нелю, також він подумав, що цей її вчинок дає йому мовби якесь маленьке право на помсту, право не церемонитись.
Неля вже стояла біля входу в метро.
— Сучасний стиль, — сказала, скоро він, захеканий, підійшов до неї. — Вона чекає на нього. Так що можете не вибачатися.
Він і справді не став вибачатися. І поки що нічого не сказав про розмову з Вадимом Бабенком — не хотів псувати вечора, розпочинати його з дізнань, а може, й з сварки.
Вузенькою покрученою доріжкою вони спускалися вниз, до Петровської алеї. Спускалися в гуркіт, вереск, виск, мішанину кольорів, вогнів, голосів, в щось незвичне, химерне, чуже. Тієї весни в парку експонували іноземні розваги — американські гірки, німецьке колесо, віденські автомобільчики, всюди висіли чудернацькі, не звичні для ока рекламні щити, й бігали в химерному убранні ті, що обслуговували ці механізми, й панували якісь незрозумілі метушня та гомін. Особливо багато люду приманювали гірки — «Супер-8», як ще називали їх. Маленькі, пофарбовані в яскраві кольори вагонеточки шалено металися по рейках, то злітали вгору, то падали вниз, вищали колеса, й вищали дівчата, а однак же не вилазили з вагонеточок, і в черзі їх не меншало. Борозна подумав, що це прикмета часу — верещати й сунутись туди, де страшно. Ну, не зовсім страшно, просто можна погратися в страх, як ото граються діти, перебігаючи перед автомобілями дорогу. Люди перестають любити спокій, вони хочуть будь — що полоскотати нерви — промчати з шаленою швидкістю, заглянути в прірву чи бодай співпережити щось подібне з героями фільмів. Мабуть, таке прагнення взагалі притаманне людині. Адже й колись мчали на шалених конях і вигадували страхітливі казки про чортів та відьом, тільки тепер це бажання значно загострилося. Очевидно, усе людське життя тримається на нервах, на отих ниточках, яким приємно скніти, терпнути, завмирати.
У парку гриміла музика. Шаленів джаз, вганяючи всіх у свій ритм, підкоряючи собі.
— Я десь читав, — сказав Борозна, — що індійцям надзвичайно подобаються наші вальси й наша народна музика. А ми вхопили їхні ритми. Під цей гуркіт, під це завивання мені здається, що зараз з когось, а може, й з мене, потягнуть скальп.
— Ви самі зможете будь з кого зняти скальп, — сказала Неля.
Він засміявся.
— Хочете випробувати свої нерви? — Й показав на американські гірки.
Неля на гірках кататися не захотіла. Вони каталися на маленьких електромобільчиках, що ганяли в замкнутому просторі, зштовхувалися, налітали один на одного, перегороджували шлях, він прагнув уникати ударів, а вона, навпаки, раз по раз підштовхувала його руку, і вони вганялися в інші автомобільчики, їх притискувало одне до одного, вони сміялися, огорнуті атмосферою загального збудження й веселощів. У нього химерно стриміли вгору коліна, й те теж було смішно, а в неї розпався вузол, у який було затягнуто волосся, й воно літало за її плечима золотою хмаркою.
Потім вони їли морозиво в літньому павільйоні й пили сухе вино, потім гуляли темними алеями парку, що водили їх то вгору, то вниз, підводили до урвища, й очам відкривалося сяєво вогнів Дарниці з червоними стрічками реклам та мандрівними світляками автомобільних фар, заманювали в хащі, в яких гаснув власний віддих, а пітьма уінтимнювала, одгороджувала од джазу, од гомону, од інших людей, сповнювала трепету й незбагненного хвилювання. Здавалося, все це влаштовано навмисне — світло й темрява, фарба сорому й сміливість темряви, знову світло й знову тремке, бентежне чекання пітьми.
Борозна кілька разів намагався обняти Нелю, але вона щоразу якось легко, майже непомітно виверталася й поспішала під мерехке світло головатих ліхтарів. Він дратувався. Хіба він не чує, як пашать її щоки, як тремтить її рука, коли він бере її в свою. Вона розпалює, розпалює і втікає. Це обрана тактика, тактика досвідченої жінки, котра хоче вийти заміж. Звичайно, а чом би їй і не прагнути того? Так, так, і все одно — для чого ламатися, чого вдавати з себе недоторку. Адже була замужем. Вона знає все… Таки хоче затягнути його… Хоче, щоб втратив голову. ІЦоб ішов у сильце не просто так, а з захопленням… Ні, того не буде. Ну, вона гарна… Так би мовити, вартісна… Але того не буде.
Вони самі не помітили, коли збочили із заасфальтованої алеї на протоптану по схилу доріжку, зупинилися на межі темряви й світла біля якогось каменя, що колись був або пам'ятником, або підмурівком для пам'ятника. Він дивився їй в очі, на світлі іскорки, що проскакували в них, не міг проглянути в їхню глибину, дивився на усмішку на чітких чутливих губах й дратувався дедалі дужче. Йому жагуче праглося тих губів, праглося її, він знову спробував обняти її, але вона рішуче відкинула його руку. В його душі щось тенькнуло, йому захотілося зробити їй боляче, на його губах з'явився злий усміх, він його не ховав, здавалося, затримав навмисне, сказав:
— Нелю, чого ви маніжитеся?
Вона страшенно спантеличилась, мабуть, у першу мить не осягнула до кінця його слів, дивилася широко відкритими очима, в яких одразу згасли іскорки й затерпла, мовби зледеніла на устах посмішка. А він уже не міг і не хотів стримуватись, брів направці:
— Треба перейти в сферу діяльності.
— О! — сказала вона. В її голосі лунали подивування й насмішка. — Похвальна діловитість.
— Не оцих же цвіркунів, — хитнув він головою у темряву, — прийшли ми слухати.
— А для чого?
— Ну… Ви самі знаєте.
— Ні, не знаю, — сказала вона.
— Знаєте!
— Звідки? Може, прийшли, щоб ще щось повідомити мені? Розповісти про наукове відкриття?
Ті слова вдарили його, як замашна лозина. А десь у глибині думки проковзнуло, пролетіло, що за міру цинізму йому заплачено сповна. Навіть більше. В одну мить йому здалося, що його мовби щось скрутило. Скрутило й відпустило, й не залишилося в ньому ні радості, ні піднесення, ні тривожного чекання, ні отого веселого нахабства. Йому стало гидко. Й себе, й оцього вечора, і цих цвіркунів — усього. Й щезло, згинуло оте дратівливе бажання зробити їй боляче, скрутити її, зіжмакати, притиснути до себе, розчинити в собі…
— Ви таки комусь розповіли… — вимовив Борозна якось глухо, згасло.
— Подрузі…
— А подруга подрузі. А та — Бабенку.
— А що ж ви хотіли? Щоб я мовчала і дома, в куточку, переживала вашу велич! Ви ж… самі он який прагматист. Ще й кажете — вік такий. Що ж ви хочете од мене? Ви навіть не подумали, що в мене в самої, якщо ваші здогади підтвердяться, сизим димом горить дисертація. Ви мені щось запропонували, порадили чи хоч розпитали про те, над чим я працюю? Ви подумали, що я людина? Якийсь науковець… Ну, хоч поганенький. Нехай навіть пристосуванець од науки. Але ж людина. Забули про людину. Проповідували найвищу моральність і знехтували її.
— Чому ж, я як про людину…
— Бабу!
— Для чого ж так грубо?
— Бо так на мене дивитесь. Принаймні в цей вечір.
Вона одгадала його думки, й те не було дивно. Одначе його вразило, приголомшило, що одгадала до кінця, у нещадній логічній послідовності: намагання приголомшити науковою ерудованістю, обізнаністю, легковажне бравування, позичене нахабство. В цю мить він був увесь, як вивернута рукавиця. Навіть отой його критичний погляд на шлях, яким іде їхня лабораторія… Він поки що не думав про те, що виросте з його слів, коли вони розкущаться по всій лабораторії. Хоч тепер знав напевне — виросте щось лихе. Щонайменше для нього. Але то ще буде… Те поки що — як градова хмара на обрії в той час, коли горить власна хата. Він вчинив нерозважливо, просто по—ідіотськи. Але найприкріше йому, що порушив щось з отих великих і світлих засторог, які поставив у своєму серці й які, почував, мали стати законом його життя. Порушив не до кінця, може, й не так уже багато, але те його засмутило.
