Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗
Важко ходив, гупаючи, князь, зітхав, постогнував, часом щось пив — хлюпотіло й чути було спраглі ковтки. Олізар озирнув захисну сітку над собою. Була зсунута набік, очевидно, порушили вони її з Гальшкою. Він підтягнув сітку і вгорнувся покривалом.
«Хай собі ходить той безумець, — думав він, — я зморений та вичерпаний. Немає сили й пальцем кивнути!»
Було йому затишно й тепло під укривалом. Він подумав: хай би прийшла до нього така смерть — у солодкому півзабутті. Все тіло його розслабилось і відмирало частинами, як відмирають стебла трави. Він не знав, де поділись його ноги, де руки пропали в цьому срібному сутінку; здіймалися високо груди його — очі зникали, вуха і вуста. Палав ще кутик мозку, на грудях постогнували рани — це був солодкий і теплий біль, — десь глибоко в ночі почувся розпачливий погук птаха. Плакав його перший сон, що йшов до нього на тонких і довгих, як у павука, ногах. Мав біле тіло, складені крила і довгий, на милю, дзьоб. Сльози його камінням ставали, що тужавіє вночі під місячним світлом, — лискучі, яскраві смарагди; думки недодумані, думки згублені та вбиті — ось що таке ті нічні смарагди! Згасли його груди, і заснули рани на них, ледь-ледь жеврів, як місяць-молодик, шматочок мозку, і Олізар подумав, перш ніж згас той молодик, що це теж смарагд надкоштовний — шматочок тліючого мозку в темряві, молодик сподівань людських, молодик життя!..
…І тоді змилостивилася над ним вишня сила. Він пішов уявно вишневою просікою, осінь лежала на деревах, листя було бузково-жовте й пахло; боліло йому серце, очі його приплющилися, а ці дерева, й просіка, і бузково-жовте листя густо залилися сонцем; довкола пострибували гладкі стовбури із світлими, як порізи, поперечними смужками, і пеньки з кількома пагонами коло них — обплело ті пагони срібне павутиння; його чоботи ступали по вогкому бузково-жовтому килимі; горів чистим бурштином глей, він зламав кілька грудочок і рушив далі, жуючи солодку, запашну і клейку живицю; від руху щелеп тремтіли в нього на щоках живчики; волосся ворушив вітер, налягав на спину, а коли дмухнув сильніше, чуб упав на очі — біла шапка гарячого й сухого снігу. Так він ішов простоволосий, голова його сиво палала, не мав жодної темної волосини, обличчя оточила так само сріблиста борода, наче приклеїлася йому до обличчя ніжна сніжно-біла ласка, він жував пеньками зубів глей, і сам поступово обплутувався з ніг до голови павутинням. Знав: з пеньків його зубів вже не виростуть пагони, але очі в нього залишилися молоді — палають розумом і теплом. Він ішов до будинку в глибині, того самого, обриси якого майже стерлись у пам’яті, чоботи були напіврозвалені, і з дірок визирали темні, поморщені пальці — біліли тільки облущені нігті. Що більше гріло сонце, то пружкіше ступав і радісніше світилися його очі. Бачив уже ґанок, біля якого золотом горіли два клени, а вся земля довкруж була встелена яскравим, але вже підсохлим листям. На ґанку сидів такий же, як і він, дід, так само білий, так само дивився на нього ясними й розумними очима. Шкіра обличчя його — пергамен старий і потемнілий; так, вони були схожі один на одного, вони під цим сонцем — як дві краплі води, і Олізарові підвернулися ноги, він упав коліньми в жовте шарудливе листя і притулився до землі обличчям. Не міг устати, бо білий хорт болю випивав йому серце, кров його і радість його; жовтий смуток скував щелепи чи, може, склеїв їх отой зірваний глей; Олізар не міг стояти перед цим старим на ґанку, адже був недостойний його. Через те не бачив сліз, які покотилися з батькових очей, він не знав, що і в батька — двійника його — так само випивав серце, радість і розлучення білий хорт болю, що і в батька пропали всі слова, що він став німий, як камінь, і тільки й міг що плакати — щасливий той, хто пустив од себе пагони, і двічі нещасливий той, в кого пущені пагони нещадно витнуто сокирою.
— Прийми марнотравного сина, батьку! — прошепотів Олізар.
Старий витер сльози, він уже не міг звестися — був надто ветхий деньми.
— Ти не марнотравний, сину мій, бо несамохіть покинув отній дім…
— Але я покинув твій дім!
— Ворожа, нагла сила забрала тебе від мене, сину…
— Я дав тій ворожій, наглій силі клятву на рабство, батьку! Я винуватий, винуватий і тричі винуватий!..
…У цей час він почув важкі, наче стогін, лункі, наче хто вдаряв важким молотом об міст, кроки. Йому важко було повертатися з того залитого сонцем двору, з тієї золотої осені і від недокінченої розмови, але він уже знав, що короткий його відпочинок закінчився, що сила, яка перенесла його до отнього дому, мала свої запоруки й зобов’язання, отож вихопила його з-під батькових ніг, крутнула шалено й понесла. І хоч який немічний був його батько, скочив він з відчаєм, простяг благально руки догори, до тих вітрів, яких стільки молив він про милість собі, до Бога, який і став Богом через те, що страждав; він кричав, його батько, він молив і просив, він плакав сивими слізьми, а вітер виривав з його лиця білу бороду і викорчовував біле волосся з голови. Олізар уже не чув його слів, плачу й стогону, через те не довідався, чи було послано йому вслід прокляття чи прощення, але він упевнився, що це була остання розмова з батьком-двійником і що двічі такої милості йому й сподіватися не варто: двічі вона смертному не дається…
Залізні кроки били, як довбні в тулумбаси. Звук розлунювався навдокіл, і Олізар остаточно прокинувся. Мірно дихали уві сні дівчата, посапувала, пухкаючи, пані Павучиха, шелестів папір — Розенрох, певне, читав. «Добре, що хоч він не спить», — подумав Олізар. Кроки ставали грімкіші, наче ступав це залізний велетень, струшував жахливим поступом цілий дім. Забубонів щось, читаючи, Розенрох.
— «В забутому морі є невидимий острів», — читав Розенрох, але ті кроки забивали це бурмотіння.
Олізар затремтів і раптом сказав уголос:
— Пане Розенроху, ви чуєте ці кроки? Пане Розенроху?
Бурмотіння затихло. Стихли й кроки. Зависла гнітюча, важка й незручна тиша. За мить знову зашелестіли сторінки і знову забубонів Розенроховий голос.
— «Нікому не дано побачити той острів, — читав він. — А хто побачить його, той уже вступив у царство, з якого не повертаються. Той уже повинен змиритися і знайти в собі силу, щоб заспокоїтися».
Завищали й заплакали двері, князь вийшов у передпокій. Кілька разів відлунилися важкі кроки, і стало тихо. Олізар відчув, що князь зупинився проти його дверей і облапує їх у темряві.
— Пане Носиловичу! — сказав він понуро й загрозливо. — Ви не спите?
Олізар не відповідав. Лежав скулено і ледве дихав.
— Ви повинні відчинити мені, володареві цього замку, — знову сказав князь. — Я прийшов до вас на вирішальну розмову.
Його голос був грубий і хрипкий. Олізар мовчав заціпенівши. Тоді закалатав князь у двері важезним кулаком. Двері застогнали й зарипіли.
— Я наказую відчинити, боягузе! — закричав князь у якомусь шаленстві. — Коли стукає володар, раб має йому відчинити. Чуєш мене?
Луна від крику пронеслася по цілому домі. Спокійно дихали уві сні дівчата, засвистіла носом пані Павучиха, а Розенрох спокійно перегорнув сторінку.
— «Той, хто потрапив на цей острів, має спалити за собою кораблі, — читав він. — Має залишити на тих кораблях надію свою і спалити її. Має спалити свої думки і бажання — він уже не може ні думати, ні бажати, він може лише чекати!»
— Коли ти справжній шляхтич, — почувся за дверима сталевий князів голос, — то відчини мені. Я не буду тебе вбивати, як пса, а дам у руки меча. Ми поміряємося силою під місяцем. Я дам змогу оборонятися. І тільки тоді відріжу руки, а потім і ноги. Потім вирву тобі язика, який набрехав нам тут сім мішків вовни і сколотив спокій наш. Твоя коханка з’їсть того язика. Потім я вирву очі твої й подарую пану Розенроху, адже вони бачили більше, ніж потрібно звичайним очам!
Він викрикнув останні слова, і луна знову прокотилася по домі.
І Олізар раптом перестав боятися. Рухнувся, щоб встати, але руки й ноги йому задерев’яніли: та й чи може він битися з тим, хто врятував його від видимої смерті і дав прихисток? Руки його, однак, стискали кулаки, бо йому таки хотілося схопитися з князем у двобої, але сили в тілі не мав. Не відчував ані злості, ані урази, а відтак не міг битися. Через це він мовчки лежав, безсилий та спорожнілий, і тільки й міг, що дивитися на місяць. Той вливав до помешкання синій дим, і все плавилося й тріпотіло в тому димі, брижилося й коливалося.
