Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
В одній із кімнат зауважую знайомий портрет Гельмута фон Мольтке, минулого року я провела три місяці у будинку, де колись жила його родина. Дядько Губертуса Рандольф також належав до антифашистського руху, як і представники «Крайзауер Крайз» на чолі з Мольтке, і загинув у концтаборі Заксенгаузен. А в самому замку під час війни мешкало чимало французьких військовополонених, які вийшли назустріч американським солдатам і попросили не чіпати господарів, які добре ставилися до полонених. Так Фронберґ знову був урятований, а полонені разом із господарями організували комуну і спільно боролися за виживання у ті голодні часи.
Збереглися їхні щоденники із записами того періоду, деякі із них досі листуються із фон Брайдбахами.
Побут баронської родини мало нагадує те, що я уявляла собі з книжок про життя аристократів. Ніхто не спить до обіду і не п’є шоколад у ліжку до заходу сонця, збираючи сили для чергового балу. Дорослі працюють у власній фармацевтичній фірмі, вкладаючи всі заощадження у реставраційні роботи.
— На наступні десять років про відпустку доведеться забути, — говорить Губертус. — Будемо відпочивати тут, річка і чудові краєвиди — неподалік. Сподіваюся, дітям це також сподобається.
Замків у Баварії багато, і баварці пишаються цим без зайвої скромності, чимало і ентузіастів, які, успадкувавши замок, не злякалися фінансових і побутових труднощів і зберегли історичну пам’ятку власними силами, а також доклавши чималих зусиль для отримання державних дотацій. Іншою модною «панською» розвагою тутешніх «провінціалів» є відновлення старих приватних пивоварень і кнайп при них, які чинні лише протягом вихідних двічі або і раз на місяць і в яких господарі пропонують гостям власноруч виготовлене пиво та домашні смаколики. Мрією Губертуса є відновити зачинену багато десятиліть тому броварню при замку.
Як і в кожному порядному замку, у Фронберґу є свої легенди і свої привиди. Деякі із тутешніх мешканців продовжують вірити в існування лабіринту у підвалах замку, хоча давно відомо, що ніяких лабіринтів не існує.
Не менш традиційною є і легенда про те, як одна з прабабць, гуляючи, знайшла на стежці череп, забрала його до замку, залишила у капличці, де і забула. Спохопилася лише через якийсь час, коли челядь почала масово звільнятися із замку, злякано переповідаючи одне одному, що вночі тут чути дивні звуки. Прабабця згадала про знахідку, покликала священика, і череп поховали.
Замковий привид — це дух одного з братів, убитого колись іншим братом із ревнощів. Не менш поетичні і родинні перекази про знаменитих жінок, які досі вражають своєю вродою із портретів. Одній із них запропонував руку і серце 80-річний король Людовік І, але вона гордо відмовилася, руйнуючи усталений історичний стереотип «інституції шлюбу» як структури, у якій відіграють роль тільки суспільно-фінансові міркування, а не особисті симпатії.
Околиці замку
У замку я проводжу лише вечори, а вранці вирушаю на обстеження «околиць», першою з яких обираю Байройт, попри те, що їхати туди доводиться майже дві години. На вокзалі отримую план міста і вирішую почати з театру Вільгельміни, придбавши спеціальний квиток для відвідання трьох об’єктів, як радять туристичні путівники. У театрі мій туристичний запал охолоджують інформацією, що зараз, на жаль, немає трьох відчинених об’єктів, і мені доведеться задовольнитися двома. Так і роблю, віддавши належне і успішним зусиллям Вільгельміни створити справді розкішні будівлі, і добрій організації постійних експозицій, яка позбавляє необхідності слухати екскурсовода — уся необхідна інформація зазначена на табличках. «Метаморфози» Овідія на шпалерах кімнат, китайські мотиви на золотій стелі з уламками дзеркал, портрети, мальовані самою Вільгельміною, уривки з її щоденників, прослухані під час аудіоекскурсії в опері, листування з Вольтером, — саме так я собі це і уявляла. Натомість будиночок Ваґнера чомусь уявляла собі цікавішим. Хоча, можливо, цей третій об’єкт просто виявився зайвим і мою здатність захоплюватися притупила втома. Уп’яте вийшовши на центральну вуличку, життя на якій пожвавлюється, тільки коли з автобусів висипають школярі, бачу двох незнайомих дівчат, до мене долинає уривок їхньої розмови, з якої випливає, що обидві вони зі Львова й обговорюють професорку, у якої я також свого часу вчилася.
Заходжу до захованої поміж торговельними пасажами кав’ярні і дивуюся скромному асортименту чаїв, кави і солодкого. Роблю замовлення і насолоджуюся тим, що крім мене відвідувачів більше немає, а найбільше тим, що ніхто не курить. Акцент кельнерки, вона ж господиня, видається мені знайомим, я майже певна, що її рідна мова російська. Заходять двоє музикантів, знайомих господині, і діляться інформацією про можливості купити наркотики у Байройті. У кльозеті стіни завішані оголошеннями про вечірки знайомств, під час яких «дама вирішує, чи відбудеться наступне побачення». На прощання один із музикантів кидає мені: «Да свіданія».
Наступного дня вирушаю до Реґенсбурґа і аж тут нарешті відчуваю себе справжньою туристкою, хоча це вже одинадцяте місто на моєму шляху. Фотографую все підряд за японським принципом і не відчуваю жодного бажання відвідувати музеї. Мабуть, вчорашні об’єкти Байройта на якийсь час задовольнили мої потреби. Через кілька годин, виклацавши дві плівки, нарешті усвідомлюю, в чому справа. З усіх дотеперішніх бачених мною міст Реґенсбурґ найбільше схожий на Львів, де я народилася і завжди жила, але і досі кожна моя прогулянка старим містом завершується знахідкою якогось небаченого раніше маленького архітектурного дива. Щоправда, у Реґенсбурзі все це значно краще відреставровано. Тим більше тішуся знайомій занедбаності, надибавши у завулках середмістя обшарпану кам’яницю, фотографую її у всіх ракурсах. Не фотографую лише вкраплення архітектури 70-х, її мені вистачило у Рурґебіті.
Найбільш суттєва відмінність Реґенсбурґа від Львова, якщо можна дозволити собі таке зухвале порівняння, — це близькість Дунаю. Невеличку річечку, яка протікала львівським середмістям, було каналізовано ще у позаминулому столітті. Дунай викликає сталу асоціацію з монархією, і я пригадую, як Губертус розповідав про свою зустріч із нащадком Габсбургів, який, які всі його предки, вивчав мови усіх країн, що належали до колишньої імперії.
Пообідати заходжу до знаменитої кнайпи «Кнайтлінґер», де в очікуванні на замовлення гортаю локальну газету. Першим мені на очі потрапляє фото Юрія Андруховича, який отримав нагороду Ляйпцізького книжкового форуму. Зі статті довідуюся, що номінованою на нагороду була й інша моя знайома Юдіт Кукарт, наші з нею книги виходили в одній серії в польських перекладах. Це знову примушує мене відчувати себе тут як удома. Навіть голова болить так само, мабуть, через перепади тиску.
Туристична втома
Місце, на яке ця стаття має право претендувати на сторінках журналу, невблаганно завершується, і я все чіткіше усвідомлюю, що бачила забагато як на такий скромний обсяг письмового звіту. Але це дозволяє користуватися методом зюскіндівського парфумера і вичавлювати з уривчастих спогадів концентрати вражень від міст і земель, які з калейдоскопічною швидкістю змінювали одне одного за вікном потяга.
Чим запам’ятовується, скажімо, невеличке містечко Ґісен під Франкфуртом, окрім того, що воно є батьківщиною Карла Лібкнехта і про це ми вчили ще в школі? Портретом Альбера Камю у вітрині цигаркового кіоску посеред велетенського супермаркету. До цього фото підводить мене подружжя Векеманн, обоє вчителі німецької та англійської, і я не впізнаю письменника, як не впізнав його тут ніхто із моїх попередників, із ким уже було проведено цей експеримент. Можливо, тому, що зовнішність у Камю достатньо звичайна, можливо, його світлини рідко публікуються або просто ніхто не сподівається побачити саме його обличчя у такому місці. Про те, чиє саме фото висить у вітрині, не знали і власники крамнички, мабуть, вибрали просто обличчя з цигаркою. І мені пригадується якась прочитана багато років тому стаття про «знаменитих людей, які курили», найціннішим у якій були ілюстрації, серед них і фото Камю. Більшість гісенців, з якими я знайомлюся, як і попередні знайомі з Брауншвайґа, не вважають своє місто провінцією. Після моїх спроб виправдатися погоджуємося на компромісному визначенні цього слова, яке давно слід позбавити усіх відтінків пейоративності. Ґісен — студентське місто, хоча більшість студентів приїздять на навчання із околиць, де мешкають разом із батьками, тому тут відсутнє нічне життя. Ґісен — театральне місто, й увечері ми йдемо на експериментальну постановку «Скляного звіринця» Теннесі Вільямса. Ця старанна і загалом непогана інтерпретація із майже обов'язковим у таких випадках кіноекраном на сцені і перенесенням дії п'єси на кінець 70-х мала би подобатися школярам, і вона дійсно подобається, як розповідає увечері Кріста Векеманн, посилаючись на враження своїх учнів.
