Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
Рашідуддін у своїй історії Казвіна з насолодою описує часи двохсотп'ятдесятирічної давності, коли в Казвіні над книжками трудилися найавторитетніші майстри краснопису та малярства, найвідданіші своїй справі люди. Тоді на престолі в Казвіні сидів шах, котрий правив сорока країнами, територією від Візантії до Китаю. Хто знає, чи не крилася таємниця тої могутності в його любові до малярства. Та добро без лиха не ходить — у шаха не було сина. Він переживав, аби по його смерті завойовані ним землі не розсипались, тому вирішив видати свою красуню-доньку за якогось розумного маляра. Той і став би спадкоємцем престолу. Володар оголосив змагання за руку своєї дочки поміж трьома молодими, але вже видатними художниками малярського цеху. Як оповідає Рашідуддін, завдання було з найпростіших — найкращий малюнок. От і все! Як пише той-таки Рашідуддін, троє майстрів, кожен окремо, заходилися працювати над найулюбленішою ілюстрацією шаха. Вона мала творитися за суворими канонами давніх майстрів. Пензлі виводили чарівну красуню з потупленими очима, охоплену любовною тугою посеред райського саду, кипарисів і кедрів, полохливих зайців і стривожених ластівок. Троє художників працювали над одним і тим же малюнком в одвічних традиціях нашого живопису. Котрийсь із них запраг виділитися найбільше й засвідчити своє авторство. В найзатишнішому кутку зображеного саду, посеред нарцисів, він поставив свій підпис і таким чином зневажив заповідану давніми малярами смиренність. За нахабний вчинок його негайно заслали до Китаю. Змагання почали заново, уже між тими двома художниками. Цього разу кожен із них зображував красуню в саду на білому коні. Їхні малюнки були мов неперевершена поезія. Але в одного художника чи то пензель схибив, чи він зробив так навмисне — його красуня мала розкосі, як у китайки, очі, випнуті вилиці, а от ніс білого коня мав дещо чудернацький вигляд. Батько з донькою відразу розцінили це як огріх. Маляр не поставив підпису, проте його робота виділялася завдяки майстерній помилці. «Огріх стелить шлях стилю», — заявив шах і заслав цього майстра до Румелії. Що ж, маляр, котрий не розписався, не припустивсь огріху, виявився найкращим і готувався до весілля з дочкою шаха. Але, згідно з товстелезною історією Казвіна Рашідуддіна, розповідь має продовження. За день до весілля дочка шаха ввесь час сиділа й зі смутком в очах дивилася на малюнок, виконаний її майбутнім вродливим чоловіком, видатним майстром. Коли ж опустилися сутінки, вона підійшла до батька й сказала: «Красуні давніх малярів подібні на китаянок. Такий канон прийшов до нас зі Сходу і є незаперечним. Так і має бути. Проте ті майстри, які когось любили, вони бодай невеличкі, бодай найнепомітніші риси своїх коханих переносили в образи красунь на папері. Ці риси штрихом проявлялися в бровах, очах, устах, волоссі, усмішках, навіть віях. Тату, я цілий день розглядала зображення красуні на коні. Як на мене, воно — бездоганне! Цей маляр, мабуть, великий майстер, до того ж молодий і вродливий. Та він не любить мене». Шах скасував весілля. Вони з донькою не розлучалися до кінця життя.
— Отже, за третьою притчею, стилеві передує огріх, — шанобливо й тактовно промовив Кара. — А огріх починається з таємних любовних знаків на лиці, в очах, усмішці коханої маляра.
— Hi, — самовпевнено й повчально відповів я, — перенесені малярами риси коханої на малюнок зрештою виявилися каноном, а не огріхом. Адже ж згодом вони стали зразками для наслідування.
Запала мовчанка. Кара, котрий уважно вислухав мої оповіді, сидів на софі, нашорошивши вуха до шуму з суміжної кімнати, де перебувала моя красуня-жінка. Я подивився йому у вічі.
— Про огріхи стилю йдеться в першій притчі, — почав я, — в другій же йдеться про те, як споганює підпис бездоганний малюнок. Третя притча поєднує смисл перших двох і показує, що стиль і підпис — це ніщо інше, як нахабна й безглузда чванливість.
«Наскільки ця людина, яка слухає мої уроки, знається на мистецтві?» — подумав я і запитав:
— Ти зрозумів, хто в притчах уособлює мене?
— Зрозумів, — відповів він без жодної нотки впевненості.
Щоб ви не тужилися пізнати мене через думки Кари та не дивилися його очима, то розповім вам про себе. Мені під силу все. Я з радістю весело орудую пензлем, як давні казвінські майстри. Не без утіхи зізнаюся вам: я — найкращий у світі. Якщо мене не підводить інтуїція, Кара прийшов сюди вивідати щось про майстра заставок Заріфа-ефенді. Але я жодним чином не причетний до його зникнення.
Кара запитав мене, як я поєдную мистецтво з подружнім життям. Я багато працюю, отримуючи задоволення. Не так давно одружився з найчарівнішою дівчиною нашого махаллє. Коли відкладаю пензля, ми кохаємося, неначе божевільні. Потім я знову беруся до роботи. Карі я цього не сказав.
— Жінка й малярство — то ціла проблема, — відповів я йому. — Якщо пензель творить дива на папері, то жінці від маляра нічого чекати втіхи. Й навпаки: якщо жінка маляра почувається щасливою й задоволеною в коханні, то пензель залишає на папері лиш невиразні мазки.
Як і кожного, хто заздрить малярському хисту, моя відповідь утішила Кару. Він їй повірив.
Мій гість сказав, що хотів би подивитися на останні виконані мною сторінки. Я посадив його перед робочою дошкою, серед фарб, каламарів, приладів для лощіння паперу, пензлів і олівців. Кара розглядав дві сторінки з «Сурнаме», над якими я працював. Вони були присвячені вро-чистостям з нагоди церемонії обрізання синів султана. Я ж сів поруч на червону подушку й, відчувши її тепло, згадав, як нещодавно на ній мостилися бездоганні стегна моєї вродливої дружини. Поки мій пензель з очеретини відтворював прибитих горем в'язнів, які постали перед очі падишаха, розумниця-дружина пестила мій член.
Сцена, зображена на двох сторінках, возвеличувала милість нашого султана. Він звільняє від покарання звинувачених у несплаті боргів, які потрапили до в'язниці, та їхні сім'ї. Гюнкара [89] я розмістив на краю килима, заваленого мішками, по саму зав'язку набитими срібними акче, — це було так, як я бачив на церемонії, — дещо позаду султана сидів міністр фінансів, у чиї руки я вклав зошити, з них він зачитував обліковані борги. Ті, хто провинився, стояли перед падишахом прикуті за шиї ланцюгами одне до одного, я показав їхній біль та душевні муки, насуплені брови, понурі обличчя, в декого з очей капали сльози; люди ж довкола радісно й блаженно читали молитви, бо падишах проявив ласку, звільнивши в'язнів, а двоє вродливих музик у червоному акомпанували всім на уду та тамбурі. [90] Аби кожен усвідомив ті сором і розпач, коли людина залазить у борги, я намалював те, що взагалі не передбачалося в ілюстрації: біля останнього з нещасних в'язнів стояла його дружина у темно-бузковому вбранні, котра через злидні перетворилася на справжню потвору, а поруч із нею — засмучена довгокоса красуня-дочка в червоному ферадже. [91] Я збирався розповісти цьому Карі з насупленими бровами, як розтяг ряди боржників у ланцюгах на дві сторінки, про таємну символіку червоного кольору на ілюстрації, про те, чого ніколи не робили давні маляри: собака скраю — такої ж масті, як атласний каптан падишаха. Збирався розповісти про те, як ми з дружиною пересміювалися та ляпали язиками, поки я малював, але не встиг — він поліз до мене зі своїм підозрілим запитанням:
— Чи не відомо тобі, де подівся бідолаха Заріф-ефенді?
Боже мій, бідолаха! Та він — жалюгідний копіювальник — тільки заради грошей і працює над заставками, придурок, для нього слово натхнення — це порожній звук. Звичайно, я цього не сказав.
— Ні, — відповів я, — не знаю.
— Ти не припускаєш, що йому могли заподіяти якесь лихо фанатики вази Ерзурумійця?
88
Третя літера арабського алфавіту.
89
Гюнкар (повелитель, владика) — титул османського султана.
90
Тамбур — східний шестиструнний щипковий музичний інструмент.
91
Ферадже — верхня жіноча накидка; легка верхня одежина в Мевлеві.
