Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (онлайн книга без txt) 📗
З корпусу виходить купа студентів. Перерва. Помічаю дівчат із групи Насті. Від однієї думки, що зараз зустрінуся з нею й розмовлятиму, в мене тремтять руки. Відводжу погляд від факультету, аби ненароком не бачити і не думати. Раптом — я сахаюся від несподіваної й правдивої гадки, що боюся. Чого я боюся? Насті? Власної любові (?) до неї? Її любові до мене? Чи, може, того, що виникає від усіх цих любовей? Від того, що може виникнути, якщо вчасно все це не припинити? На мене ніби надходить прозріння... навіть А., мабуть, підсвідомо здогадуючись про мої почуття, мовчки курить і більше не дістає розмовою. Я вдячний йому за це, бо він розуміє, що таке страждання, навіть коли воно насправді не помітне, коли його ніби й не існує, А., певно, знає, що будь-який наш задум, сум чи апатія мають глибоке коріння і серйозні підстави, навіть тоді, коли ніби нема вагомих причин сумувати й тужити. Настя. НАСТЯ. Н-а-с-т-я. настя. Подумки називаю це ім'я, і воно здається мені нелюдським, ім'ям страшного і водночас правдивого бога, під пильним оком якого перебувають тубільці й живуть своїм життям: люблять, ненавидять, їдять, народжують дітей, убивають ворогів, помирають. Раптом до мене підкрадається інша тиха і несмілива думка: все ж таки хочу побачити Настю. Не можу справитися з цими протилежними полюсами, що підкорили мій душевний стан і зробили з нього алогічне, дурнувате, непрогнозоване місиво хаосу, в якому не бачу й промінчика надії. Вже кілька днів — а я, наївний, думав, що це випадковість, — борсаюся в собі, в тих густих, каламутних водах, які наповнили мене, не можу з них вирватися, бо ця речовина прилипає до мене, ніби в'язкий клей, обплітає моє тіло; це ніби на картині «Нерозривне» моєї знайомої художниці, на якій закохана пара не може розлучитися-розірватися в зелено-коричневій речовині, що важкими згустками стягує його та її, вимучуючи на їхніх обличчях непотрібне й даремне страждання. А. пожвавлюється, стає ніби збудженим, розумію, чому — до нього підходить симпатична, струнка кобіта; я би й сам занервував. Обличчя А. змінюється, світлішає, червоні плями густішають, очі стають менш сміливими, погляд лагіднішим. Відсуваюся від нього, аби дівчина сіла поруч між нами. Вона дякує, сідає, ставлячи пакет із конспектами собі на коліна. Я вдихаю приємний і легкий запах її парфумів, краєм ока спостерігаю за рівними тонкими руками, які застигло лежать на пакеті. Уявляю ці руки в час пристрасті, які вони можуть бути ніжні, гарячі, як вони можуть любовно торкатися; Господи, від цих думок я аж заводжуся, ще б пак... біля мене така розкішна дівчина, хто би тут встояв... Коричневе шерстяне плаття з довгими рукавами, в яких ховаються обриси рук, легко обтягує рівну талію, підкреслює всі її вигини, а з глибокого трикутного вирізу я помічаю легку вертикальну складку повненьких стулених грудей, які так люблять цілувати чоловіки, і навіть чорні чашечки бюстгальтера під тканиною плаття. А. любить красивих жінок, тут він шарить, я ще ніколи не бачив біля нього паршивок. Таке враження, ніби красиві жінки для нього — це такий же необхідний атрибут, як і його черговий томик Пруста, з яким він не розлучається, чи яблука, які лежать у його сумці і які він постійно точить. А. знайомить нас: її звати Тома. Гарне ім'я — Тамара; в голову лізуть думки про грузинську царицю, але я не встигаю їх озвучити, бо А. несподівано запитує, чи можна прийти до мене в гості. Я розгублено белькочу «звісно», «залюбки» чи щось подібне, кажу, радий бачити, в будь-який час. Кутики рота Томи злегка усміхаються, мабуть, їй подобається моя українська (до речі, дуже сексуальна мова), сині очі на кілька секунд зупиняються на мені, в них промінчик цікавості, але вона відразу переводить погляд на А. Якби на мене часто дивилися такі очі, я був би щасливим. Права рука Томи несподівано оживає, відкриває пакет і дістає звідти люстерко й помаду. Стежу за пальцями: вони скидають ковпачок, підкручують помаду, вишневий стержень ще більше виростає з круглого корпусу. Тома сидить до мене півоберта, але так, що я дивлюся в люстерко, в якому бачу її натягнуті губки і плавні штрихи помади, що лягають на них. Тома правильно тримає люстерко — так, щоб мені було все видно. Може, хоче? А. говорить їй усілякі дурниці, але я намагаюся його не слухати. Мене збуджує те, що робить Тома. Прекрасне видовище. Тома, Томочка, гарненька попочка, — думаю про себе, — якби ти знала, як я тебе хочу. Чому я хочу Тому? На її місці могла би бути інша. Тоді я захотів би іншу. Оксану? Іру? Галю? Анжелу? Світлану? Вони ж також могли б зараз сидіти поруч і мастити свої хтиві губки помадою. Тома, Тома, як я тебе хочу, якби ж ти знала... Мабуть, я надто пильно й нав'язливо розглядаю все це, бо вона кидає на мене короткий, запитливий погляд, і я різко відводжу очі, оглядаю дівчат, які сидять навпроти нас. А. також незрозуміло на мене зирить, намагаюся прочитати, про що ж він думає, але його очі бездушні, нерухомі, ніби в риби. Стежу за Томою, вона, певно, відчуває, що на неї витріщилися, бо поводиться трішки напружено, рухи не такі легкі й невимушені, як раніше; мабуть, їй моя цікавість набридає, пальці опускають люстерко й помаду в пакет. У моїй уяві одна за одною, ніби швидкі метеорити, пролітають численні картинки нашого злягання, я настільки підкорююся цьому, що мені хочеться торкнутися Томи, покласти руку їй на коліно, обійняти за талію, попестити груди, шепотіти їй, мала, все буде добре. Я настільки переймаюся власними думками, що мене починає трусити, наче в лихоманці, не можу знайти місця рукам, а почуттям спокою. Ні, подумки кажу собі, з жінками треба зав'язувати, бодай на певний час стати монахом, аби мати можливість відчути внутрішню рівновагу, її безтурботну тишу, в якій поступово очищуєшся, звільняєшся від багатьох дурниць, заморочок і злоби. А. і Тома зі мною прощаються, кажуть, що йдуть на пару з історії світової культури, яку веде старенька пані Плаушевська — висока бабуся з рівно піднятою головою й зі шляхетними заморочками; вона мені нагадує людину доби вікторіанської Англії, людину, яка пережила кілька брутальних, жорстоких епох і все ще вірить у можливість аристократизму бодай не за походженням, а за вихованням. Я також би пішов на історію світової культури, але той хаос, який панує в моїй напруженій, неспокійній свідомості, мабуть, не дасть мені можливості повтикати під милі розповіді про еллінську архітектуру чи театральне мистецтво. Перед входом до корпусу нашого факультету Тома обертається і з усмішкою дивиться на мене. Від її погляду все в мені починає казитися. Тома, Томочка, гарненька попочка. З боку корпусів музпеду наближається Юля, вона говорить із незнайомим студентом, її очі пускають йому бісики. В мене виникає враження, що це закохана пара. Навіть здалеку бачу, як захоплено він дивиться на Юлю. Юля мене не помічає, і це добре, бо одразу зміниться, а я хочу спостерігати за нею такою, якою вона є зараз. Юля випадково кидає погляд у мій бік, я махаю рукою, вона відповідає, але при цьому на її усміхненому обличчі з'являється сором'язливість. Наша мала закохалася, думаю про себе, це добре.
«Привіт», — підходить, я підводжуся з лавки й цілую її в щоку, студент стоїть на віддалі десяти метрів і дивиться на мене холодним поглядом.
«Ти сьогодні дуже красива», — кажу першу-ліпшу дурницю.
«Тільки сьогодні? — сміється, але одразу оговтується. — У Деки неприємності, його, здається, відрахують».
«Це вже вирішено?»
«Не знаю. Увечері побачимося».
У кількох знайомих розпитую, чи не бачили Деку. Не бачили. Раптом помічаю Настю, вона йде з адміністративного корпусу, не хочу з нею зустрічатися й говорити, бо зараз не до неї; аби з нею розминутися, прямую в Графський парк, через який потім вийду до общаги. В парку тихо, дві закохані пари блукають над невеликим бумерангоподібним озером, попереду бачу пенсіонера з великою вівчаркою. Стає самотньо. Думаю про Деку. Повертаюся в общагу, але його там нема: сусіди Деки по кімнаті, які сидять за столом, курять і розписують «пулю», кажуть, що не бачили його ще з учора. Непогано, бляха. Які є варіанти? Деку пов'язали і закрили? Він у кобіти? Здимів додому в Чернігів? До знайомих у Київ? Сів на першу-ліпшу електричку і поїхав не знати куди: в Прилуки? Хутір Михайлівський? Господи, та куди завгодно, якщо планка впаде, можна поїхати. Йду до себе, в коридорі зустрічаю обкуреного Хо-хо, він довго втирає, що йому дуже холодно, падає сніг. Який сніг? Весна. Врешті його забирає одна з першокурсниць, яка живе на дев'ятому поверсі, і він слухняно прямує за нею, вигукуючи, ніби ненормальний, «а ми уйдьом на сєвєр!». Мене конкретно ковбасить від депресняка, що несподівано находить і змінює мій настрій. Заходжу в морок свого блоку, навпомацки добираюся до дверей, намацую клямку, пальцями шукаю щілину замка і вставляю туди ключ. Дивлюся на розгардіяш у кімнаті й думаю, що за цей останній рік не зле було би поприбирати. Відсуваю штору — політичну карту світу, — і кімната яснішає від денного світла. Беру томик Вітмена й падаю на ліжко, читаю «Поему про себе», але тривожні, швидкі й хаотичні думки про Деку, буддизм, Настю, Ліду і, врешті, про Тому не дають зосередитися на читанні. Дашок їде остаточно. Тільки тепер помічаю, що влігся взутим, на туфлях пилюка, я зовсім не стежу за належними побутово-санітарними, чи як їх там, умовами. Під столом лежить давній надгризений квашений огірок, який упав під час однієї з минулорічних пиятик, а я так його і не викинув, поруч із ним пара брудних шкарпеток. Господи, я не можу дати собі раду, не можу більш-менш упорядкувати своє життя. Невже пора одружуватися? Від цього запитання здригаюся. В мені все ніби закипає, перевертається, збуджується. Мабуть, це внутрішній опір, який керує мною. Інколи це називають «інтуїцією», «кармою», «внутрішнім голосом», «клемою»... Згадую раптом матір, вона в таких ситуаціях каже: чини так, як велить серце. Моє серце зараз німе, ліниве, сонне. А може, його взагалі нема? Може, воно — це лише двигунчик, який штовхає кров, і ніякого внутрішнього голосу, голосу серця, насправді нема? Може, воно, навпаки, збиває мене на манівці, і я, ніби слухняний віслюк, іду за цим голосом, за цим самотерзанням, у якому купа запитань зустрічається з купою різних відповідей. Дека каже, що буддизм, якщо ним по-справжньому жити, звільняє від цього курячого порпання в собі.
