Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
В цьому смислі ми б могли зрозуміти і Францову слабість щодо всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, а коли розчарувався через жорстокість їхніх режимів, то меланхолійно змирився з тим, що на його долю лишилося тільки море літер, які нічого не важать і не мають нічого спільного з життям. Він став професором у Женеві (де не відбуваються жодні маніфестації) і, зрікшись усього (на самоті, без жінок і маніфестацій), видав кілька наукових книжок, які мали досить значний успіх. Потім якогось дня, як одкровення, постала перед ним Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно не квітли революційні ілюзії, але ще лишилося те, що в революціях його найбільше захоплювало: життя з великим ризиком, проявами відваги і небезпекою смерті. Сабіна повернула йому віру у значимість людської долі. Була ще прекраснішою від того, що за її спиною прозирала болісна драма її батьківщини.
Проте Сабіна цієї драми не любила. «В’язниця», «переслідування», «заборонені книжки», «окупація», «танки» — для неї це лише бридкі слова, без найменшого сліду романтики. Єдине слово, що викликає в неї ностальгічні спогади про батьківщину, — це слово «кладовище».
Кладовища в Чехії подібні до садів. Могили вкриті травою та різнобарвними квітами. Скромні пам’ятнички ховаються в зелені листя. Коли посутеніє, кладовище підсвічується маленькими запаленими свічками, тож здається, що мертві влаштували дитячий бал. Так, саме дитячий, бо ж мертві невинні, немов діти. І яким би не було жорстоким життя, на кладовищах завжди панував мир. І під час війни, і за Гітлера, і за Сталіна, під час окупації. Коли Сабіні бувало сумно, вона сідала в автомобіль і їхала кудись далеко за Прагу — походити сільськими кладовищами, які вона так любила. Ці невеличкі цвинтарі на тлі синіх пагорбів були чарівні, як колискова пісня.
Для Франца кладовище було жахливим сховищем кісток і каміння.
— Я б ніколи не сів за кермо автомобіля. У мене страх перед аварією! Навіть якщо не розіб’єшся на смерть, то скалічишся на все життя! — сказав скульптор, мимоволі хапаючись за вказівний палець, який колись мало не відрізав, обтесуючи дерев’яну скульптуру. Лише чудом зберегли йому палець.
— А мені ніякісінько, — бадьорим голосом сказала Марі-Клод: — Я пережила тяжку аварію, і це було пречудово! Ніде мені не було так добре, як у лікарні! Я зовсім не могла спати, тож без упину читала, і вдень, і вночі.
Всі дивилися на неї з подивом, який явно тішив її. У Франца було якесь змішане почуття: неприязнь (він знав, що після згаданої аварії його дружина була в дуже пригніченому стані й без упину ремствувала) і своєрідне захоплення (її вміння переінакшити все пережите свідчило про неабияку життєстійкість). Вона вела далі:
— Там я почала ділити книжки на денні та нічні. Справді, є книжки для дня і книжки, які можна читати лише вночі.
Всі удавали захоплення і подив, лише скульптор тримався за палець, й обличчя його морщилося від неприємного спогаду.
Марі-Клод звернулася до нього:
— До якої групи ти б відніс Стендаля?
Скульптор не слухав і тому лише розгублено стенув плечима. Критик-мистецтвознавець, що стояв поруч із ним, зауважив, що Стендаль, на його думку, денне читання.
Марі-Клод похитала головою і голосно промовила:
— Ти помиляєшся. Ні, ні, ні, ти помиляєшся! Стендаль — нічний автор!
Франц слухав дискусію про нічне і денне мистецтво досить неуважно, бо мав на мислі лиш одне: коли об’явиться Сабіна. Вони обмірковували не день і не два, чи варто їй приймати запрошення на цей коктейль. Марі-Клод влаштовувала його для всіх художників та скульпторів, які виставлялись у її приватній галереї. Відтоді як вона познайомилася з Францем, Сабіна уникала його дружини. Оскільки ж вони боялися видати себе, вирішили нарешті, що буде природніше і менш підозріло, коли вона прийде. Непомітно він зиркав убік передпокою і раптом усвідомив, що на другому кінці салону раз по раз озивається голос його вісімнадцятирічної доньки Марі-Анн. Покинувши групку, де владарювала його дружина, він підійшов до гуртка, в якому домінувала його донька. Дехто сидів у кріслах, інші стояли, Марі-Анн сиділа на підлозі. Франц був певен, що Марі-Клод у другому кінці салону невдовзі також сяде на килим. Сідати при гостях на підлогу в ті часи — це був жест, який мав означати природність, невимушеність, прогресивність, товариськість і приналежність до Парижа. Пристрасть, з якою Марі-Анн повсюди сідала на підлогу, часто лякала Франца, аби вона не плюхнулась на підлогу в магазині, куди ходила по сигарети.
— Над чим ви тепер працюєте, Алане? — запитала Марі-Анн чоловіка, біля ніг якого вона сиділа.
Алан був такий наївний, що намірився від щирого серця відповісти доньці власниці галереї. Він почав пояснювати їй свій новий спосіб малювання, в якому поєднувалися фотографія і живопис. Він устиг сказати заледве три фрази, коли Марі-Анн почала насвистувати. Художник говорив поволі, зосереджено, тож посвисту не чув.
Франц прошепотів:
— Ти можеш мені сказати, чому свистиш?
— Тому що я не люблю, коли розмовляють про політику, — голосно відповіла вона.
Справді, два чоловіка, що стояли у тій самій групці, говорили про підготовку до виборів у Франції. Марі-Анн, котра вважала своїм обов’язком розважати гостей, запитала у двох чоловіків, чи вони підуть наступного тижня слухати оперу Россіні у виконанні італійської оперної трупи. Художник Алан тим часом підшукував дедалі точніші визначення для свого нового способу малювання, і Францеві було соромно за дочку. Щоб примусити її замовкнути, він на повний голос заявив, що в опері йому страшенно нудно.
— Ти жахливий! — сказала Марі-Анн, намагаючись плеснути батька по животу. — Головний актор неймовірно чудовий. Боже, який він гарний! Я двічі бачила його і закохалася в нього.
Франц подумки відзначив, що його донька надзвичайно подібна до матері. Чому вона вже не схожа на нього? Але нічого не поробиш, на нього вона не схожа. Він уже стільки разів чув від Марі-Клод, що вона закохана у того чи іншого художника, співака, письменника, політика, а одного разу навіть у велогонщика. Звісно, це була звичайнісінька риторика, звична для званих вечорів та коктейлів, але при цьому він часто згадував, що двадцять років тому вона те саме говорила про нього й погрожувала самогубством.
Нарешті у салон зайшла Сабіна. Марі-Клод помітила її і пішла їй назустріч. Її донька і далі розводилася про Россіні, але Франц увесь зосередився на розмові двох жінок. Після кількох дружніх вітальних слів Марі-Клод узяла в руку керамічний підвісок, що був у Сабіни на шиї, і голосно сказала:
— Що це в тебе таке? Жах якийсь!
Ця фраза привернула Францову увагу. Вона була сказана не агресивно, навпаки, гучний сміх мав потвердити, що заперечення оздоби не має нічого спільного з приятельськими почуттями Марі-Клод до художниці, і все-таки ця фраза випадала із загального стилю, в якому Марі-Клод зазвичай вела розмову.
— Я зробила його сама, — сказала Сабіна.
— Але ж цей підвісок справді бридкий! — повторювала Марі-Клод голосно. — Ти не повинна його носити!
Франц знав, що його дружині було байдужісінько — бридкий підвісок чи ні. Бридким було те, що вона хотіла бачити бридким, а прекрасним — те, що вона хотіла бачити прекрасним. Оздоби їхніх друзів апріорі були прекрасними. І коли б вони їй навіть видалися бридкими, вона б змовчала, бо лестощі давно стали її другою натурою.
То чому ж вона раптом вирішила заявити вголос, що підвісок, який Сабіна сама зробила, вона вважає бридким?
Для Франца враз стало ясно: Марі-Клод оголосила, що Сабінина оздоба бридка, щоб усі зрозуміли: вона може собі таке дозволити.
Ще точніше: Марі-Клод оголосила, що Сабінина оздоба бридка, аби продемонструвати, що може собі дозволити сказати Сабіні, що її оздоба бридка. Сабінина виставка рік тому не мала гучного успіху, і Марі-Клод не прагнула завоювати прихильність Сабіни. Навпаки, Сабіна мала підстави запобігати ласки у Марі-Клод. З її поведінки, проте, цього не було помітно.
