Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Шкода, — погодився я. — А ти подзвони пізніше.
— Добре, — пообіцяв він, але, як завжди, забув.
Згадав от, коли я вже стояв на пероні. Може, проспав? Бо тоді, зранку, перед тим, як Інка вихопила у мене мобілу, він уже був у настрої, й Інка це не могла не почути.
— Для початку нах Харків! — хрипів він тоді у слухавку, і це його одразу видало. — Посполите рушенє! Секс і філософія як провокація, розумієш… Балансування на грані! — Останнім часом Джон взагалі рідко телефонував мені тверезим. — До нас приєднається Анька Потапенко, то її серія «Відображення», чув?
— Так, чув про неї, — сказав я.
— «Самоусвідомлення тіла», «Обрис чекання», «Обрис сновидіння» — то її роботи, — продовжував нагнітати Джон.
По «National geographic» якраз ішов документальний серіал про змій Амазонії, який я стараюсь не пропускати, а він своїми понтами лише відволікав мене. Може, через це я й запам’ятав, що злився.
— Є бабки, є все… Ну, то я чекаю! — наполягав Джон.
— Добре, я ж сказав — буду. Ввечері поїзд…
— До речі, тут ще один генерал хоче до Тернополя, зробиш екскурсію?
— Що, Почаїв — Зарваниця?.. Чи Бучач — печери?
— Та ні, він на весілля приїде. Він брат одного… Ну, тобі це не треба.
— Ну та добре, генерал, то й генерал, хіба я колись казав «ні»? — відповів я йому, здається, тоді вперше і почув про того генерала.
— Тільки давай, старий, без жартів, — перескакував з одного на друге Джон. — Твоє фамілійо вже на афіші. До речі, квиток не забудь, гроші за проїзд, плюс добові. Як–не–як, але… Галерея «4–й блок», концепція — «Емоційність і інтимність…». Костя Кисельов (Костик–хвостик), Леся Сальська зі своїм Далай Ламою, і Марина Карпій із чорно–білими портретами. Машаренко, Мерзляков, Наташа Мельникова, землячка, знаєш? І навіть сам Милосєрдов! Це якщо брати за списком тільки на «м», і всі інші також… Наприклад, Русанов з Криму начебто також буде. Так що збирайся і вали на Харків. Потусуємось, а потім — Київ, «Узвіз». Оля Герасим’юк обіцяла бути, Паша Кудімов — само собою, Костя Родик із пані Галиною також.
— Я ж сказав, що буду.
— Думаю, просто тьма позитивних вражень… Крім того, приїдуть же всі наші.
— А хіба у мене є вибір?..
— Що?
— Сказав — буду! — я вже ледь стримувався, аби не кинути слухавку, а Інці, що чула ту нашу розмову, звичайно, неважко було здогадатися і про те, що це Джон, і про те, у якому він стані.
Але Джон вже гугонів і гугонів:
— А крім того, ти ж знаєш, Свєтка Жатко, щось знов про втілення свободи, вирвані сторінки… Якусь вузькооку знову на унітазі посадить, наживо, — реготав у слухавку Джон. — Треш, старий! Стьоб над ґламуром, коротше: наречена у фаті і в ґумаках, — говорив він, а я чув вищання гальм десь поряд із ним на київській вулиці.
І ще у мене інколи виникало враження, начеб він одночасно розмовляв і зі мною, й ще з кимсь. Втім, хоч сто порцій! Хіба мені не однаково? Тим більше, що ми сиділи на «Лайфі», і це задоволення було для нас безкоштовним.
— Бережи себе, Джоні! — кидав я у мобілу.
— Як у Юргена Теллера, дівки в кольорових панчохах і тому подібне, — тиснув інтелектом, просто входив у екстаз Джон, і я, звичайно, одразу ж пригадав його сольник у берлінському «Апексі», і все інше також. — Символ свободи — там, де ідея, а як нема ідеї?.. — начеб продовжував якусь невідому мені суперечку мій найкращий друг, братан і колишній шваґер.
Він же тепер, як ніхто інший, нахапався усіх цих алегорій.
Ніхто з нас фотосправі не вчився, хіба Йосип на львівському журфаці, всі ж інші з нашого кола — самоучки. У кожного до цієї справи був свій шлях, і це нормально, бо ж фото — це завжди щось персональне. Це мистецтво знімання масок! Бо ж переважно всі ховаються за масками. А треба залізти в душу і вкрасти, зачекати, поки людина стане собою, і бодай на мить зняти з неї маску, і при цьому упіймати хоч якийсь сюжет, принаймні ми називаємо це саме так.
— А після Києва нас чекає пересувна виставка. Фастів — Жмеринка — Козятин… — наче дитячу лічилку, бубнів Джон, але збився і почав спочатку. — Точніше: Фастів — Козятин — Вінниця — Жмеринка — Деражня — Хмельницький.
— І все? А далі?..
— А далі ні. На Тернопіль і Львів грошей не вистачило… Не хвилюйся, може, ще буде щось пізніше. На Тернопіль у нас на осінь щось заплановано, до Юліуша Словацького — це точно… Здається, пленер у «Саду скульптур» у Смика у Кременці, а звідти й до Тернополя… А поки що й так забагато. Ми й так уже як ті «передвіжнікі», блін!
— Слухай, «передвіжнікі» — це точно…
— А до речі, як то перекласти українською «передвіжнікі»? Пересуньки? — сам же й відповів собі Джон. — Слуха–ай! Я найголовніше забув! — Його того ранку важко було зупинити. — Наш спонсор — Зьома — обіцяє ще й кіно, і то вже майже домовлено, — тоді я, здається, вперше й почув про кіно, яке начебто мало зніматися у нашому місті.
Пам’ятаю, коли я у своїх нічних спогадах дійшов до кіно, то з балкона виповз сонний Карлсон і протупотів у туалет, потім — гуркіт спущеної води, потім він протупотів назад на балкон, а поки він ще тупотів, я згадав, що відповів тоді Джонові словами тітки Мартохи… Мовляв, як каже наша тітка Мартоха, добре всього потрохи.
— Тітка Мартоха? — здивувався Джон.
— Ага… Каже тітка Мартоха: добре всього потрохи, — повторив я ще раз, для нього. — Наша з Інкою тітка, чи ти вже забув? У мене з’явився її феноменальний портрет. З кавуном, котами і куркою… Привезу.
— Привозь, привозь, — сказав Джон, і нас роз’єднало.
— Ну ти й лепетун! — зайшла в кімнату Інка. — Я все чула! Прошу мого імені у розмові з цим суб’єктом більше ніколи не згадувати, — сказала вона тихо, але з болем у голосі.
І я їй пообіцяв, що більше не буду, а коли, після закінчення серіалу про змій, сам спробував набрати колишнього шваґера, він уже був поза зоною. Інколи з ним таке трапляється. Спихає на глибокоземне київське метро.
Я лежав у темряві його квартири, слухав, як шипить спущений Карлсоном бачок у туалеті, й пробував усю цю розмову, слово за словом, прокручувати назад. І дивно, але у мене це знову виходило.
Мабуть, це також наслідок травми: то не можу пригадати, що було годину тому, а то пам’ятаю кожне слово і навіть інтонацію безкінечної п’яної балаканини. Стає моторошно від такої пам’яті. А може, це все просто від безсоння? Може, у Києві я своє вже відіспав ще тоді у підземеллі метро, коли розлучався з просто Марією й півдня катався від «Героїв Дніпра» до «Либідської»?
дружна сім’я
А ще я тоді у Джоновій квартирі, поки не заснув, спочатку дивився по телеку фільм за участю Де Ніро, а потім думав про нашу родину, просто навіялося… Про те, що колись нас усіх розкидало, а тепер ось знову зібрало докупи. Маю на увазі мене із сестрою та маму з тіткою. А коли вже заснув, то так міцно, що навіть не чув, як вернулися Йосип з Пашею і з тією дівкою…
…У тітки своїх дітей не було, її дядько Ігор давно помер, і вона довго жила в одній хаті з його матір’ю, бабою Теклею. Але потім і баба померла, й тітка жила сама, аж поки перестала ходити. Тепер Інка перевезла її доживати віку у маминій хаті. Колись вона була і ланковою, й депутаткою, і досі любить покерувати. Вони з мамою обидві це люблять. Тепер вона намовляє Інку проти мене, найбільше їй не подобаються мій хвіст і мої кульчики.
— Дивися, дідуган!.. Стидався б! — це тітка мене називає дідуганом.
— Він у нас не дідуган, він у нас ще парубок, — захищає мене сестра, а її намагання мене одружити — то вже окрема тема.
Половину пенсії тітка начебто віддає мамі, але її потім все одно забирає Інка. Я також віддаю їй половину зарплати за те, що їм у неї і сплю. У мене найкраща у світі сестра: вона виділила мені окрему кімнату на мансарді, без ремонту (на мансарду їй уже забракло італійських заощаджень), зате з телевізором, двомісним надувним матрацом замість дивана та двома скошеними вікнами, по яких дуже мальовничо стікають краплі дощу.
