Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
Врешті хмари вродили важким, свинцевим дощем. Діда було заарештовано за промислове шкідництво і співчуття якійсь опозиції; баба Марія, яка ніколи не приховувала, що була ріднею Терещенкам, також зацікавила енкаведистів — її було ув'язнено. Коли не стало ні чоловіка, ні батьків, квартиру, велике затишне помешкання у дореволюційному будинку на Пушкінській, було реквізовано, і Євдокія Пилипівна Шерех з малою Тетянкою опинилися просто неба. Ніхто з тих людей, що товклися біля її батька на роботі, аби той звернув на них увагу, ті люди, які знаходили будь-який привід, аби напроситися в гості і аж захлиналися, висловлюючи йому і партії свою відданість, не схотіли прихистити жінку з дитиною, боячись за власну шкуру. На кілька тижнів поселилися вони в кімнатці їхньої веселої хатньої робітниці, яка нічого в житті не боялася, але жити за ширмою у кутку, слухати нічне чоловіче сопіння і переспів пружин металевого ліжка під спиною жінки, котра виконувала шлюбний обов'язок не без задоволення, було справжньою катівнею для матері, і невдовзі вона з Тетянкою пішла через усе місто на Куренівку до свекра, якого бачила по суті лише раз, на весіллі, — Григорій, чоловік, чомусь не запрошував Онисима Христофоровича в гості і сам нечасто його навідував. Євдокія Пилипівна вела малу доню Хрещатиком, з Думської площі вони піднялися вгору, ішли довго, мала втомилася, пхинькала. Мати взяла її на руки, посиділа на лаві у дворі художнього інституту, а потім подалася Вознесенським узвозом на Поділ.
Той дивний маршрут мати не раз пригадувала — через те Тетяна так докладно оповідала про нього. Коли невідь-куди і чому шик Григорій, разом з ним пощезли всі документи, всі чоловікові папери. Лейтенант НКВС, який керував обшуком, не міг повірити, що в квартирі нічого не лишилося, окрім білизни і одягу Григорія Шудри. Годинами він допитувався в Євдокії Пилипівни, з ким чоловік дружив, хто до нього приходив додому у справах або просто так, у гості, чи не мав коханки. Останнє запитання настільки обурило Євдокію Пилипівну, що вона, не звикла до брутальності з чийогось боку і сама не здатна на замашне слівце — не так була вихована, спалахнула і сказала лейтенантові: «Роги звичайно ростуть у чоловіків, запам'ятайте», Відкіля їй було знати, що стріла влучила в «яблучко»: енкаведист на днях застукав молоду дружину з колегою. Про його прикрощі ця жінка знати не могла, однак він спаленів і почав кричати, що виведе на чисту воду всіх ворогів радянської влади, в тому числі й їхніх посібників, хоч як би вони маскувалися і де б переховувалися. Він раптово закінчив обшук, Євдокія Пилипівна довго прибирала у квартирі після нашестя і випадково знайшла у кишеньці для годинника в чоловікових штанях не помічений нишпорками маленький записник, де серед номерів телефонів, якихось ініціалів, з тими номерами пов'язаних, була уренівська адреса батька Григорія. Записник Євдокія Пилипівна спалила у каміні — на всяк випадок, а куренівську адресу запам'ятала.
Дісталися вони туди далеко по обіді. Онисим Христофорович був на роботі, і Оксана Климівна, вочевидь, і досі ображена ним, що ані син, ані невістка не родичалися, як заведено у людей, влаштувала Євдокії Пилипівні справжній допит, хоча не могла не знати, не відчувати, що перед нею онука і невістка.
Врешті вона заплакала, припинивши свою дурну гру, всадовила сонну Тетянку обідати, вклала Євдокію відпочивати і довго ще схлипувала, жаліючи зниклого безвісти сина і його упосліджену родину.
Надвечір прийшов старший Шудра. Таня тоді вперше побачила свого діда: субтильного, на відміну від огрядної бабусі, з вусами і борідкою, у смугастому короткому піджаку, краваткою, зав'язаною товстим вузлом під комірцем сорочки, кінчики якого було прищебнуто ґудзиками.
— Пам'ятаєш такі речі?
— Досі. Як сьогодні.
— Я гадав, у мене добра пам'ять. Але щоб така…
— Заговорила я тебе.
— Таню! Облиш…
Вони, ці нові Шудри, відтоді залишилися на куренівському кутку, і Михайло, ще малий, запам'ятав дівча, що з'явилося на їхній вуличці.
Онисиму Христофоровичу теж довелося мати справу з міліцією й енкаведистами, котрі розшукували сина, ще недавно шанованого партійця, а тепер — невідомо кого. Люди у формі і в цивільному були впевнені, що батько достеменно знає, куди подівся син, не вірили йому, тягали на допити. Онисим Христофорович намагався з'ясувати, у чому звинувачують Григорія, але нічого певного не почув. Він сам нічого не розумів і якось висловив наївну думку, що його син виконує якусь таємну місію, про неї ніхто — ні він, ні нижчі підрозділи влади — не мусять знати. Слова ті було потрактовано в H KBC як спроба перешкоджати слідству, Онисима Шудру мало не посадили. Врятувало дідуся те, що його знало керівництво: фотограф Шудра не раз робив групові знімки вищих чинів з усяких урочистих нагод, багатьом збільшував портрети — для казенних потреб і для хатнього вжитку, всі матеріали — пластини, негативи — здавав під розписку. А ще — так потім думав і говорив у сім'ї Онисим Христофорович — його відпустили, аби батьки, невістка й онучка слугували приманкою на той випадок, якщо Григорій раптом об'явиться. Коли живий. Цього, звичайно, він не казав, але був готовий до найгіршого.
Михайло знав історію колишнього знайомого і приятеля Джмелів — коли був цілком дорослим, тато оповів, звичайно, без подробиць, одіссею сусіда. Тоді вона, ота історія, видалася Михайлові мало не фантастичною. Малий Михайло пам'ятав, що при німцях до батька приїздив якийсь чоловік, що той самий чоловік подовгу бував у будинку навпроти, але що цей незнайомець — Тетянин батько, Мишко не міг знати. Не через те, що йому ніхто не казав — ні батьки, ні Тетянка, котра на тоді стала своєю на кутку, — просто у вісім-дев'ять років хлопці не цікавляться справами дорослих, живуть у світі, сповненому своїх таємниць, пригод, відкриттів.
Навіть нашестя чужинців сприймалося як велика й небезпечна, та все ж таки гра, що неодмінно закінчиться на користь винахідливого і сміливого товариства малих розвідників світу, згуртованих майже однаковим віком, спільним куренівським кутком, знайомим до найменшого камінця вуличної бруківки, найпотаємнішої печери в горбі, і спільним почуттям неприязні і майже рефлекторної, тваринної ворожості до людей у чужинській формі, з гавкучою мовою і не пояснимою для дітлашні безжальною зверхністю щодо захопленої ними землі, повітря, людності.
Григорій Онисимович Шудра об'явився у Києві наприкінці сорок першого року, коли окупаційна влада надійно контролювала місто. Перш ніж шукати сім'ю, він, жертва репресій з боку радянської влади — так він тепер іменувався, запропонував свої особливі послуги новому порядку, суть яких зводилася до розшуку колишніх однопартійців, якщо такі лишалися у місті. З німецькою акуратністю було перевірено його особу. В архівних паперах НК.ВС, що потрапили до окупаційних властей, значилося ім'я Шудри Григорія Онисимовича, заведено було на нього справу як на троцькіста та українського буржуазного націоналіста одночасно. Був серед іншого чийсь донос: мовляв, у молодості Шудра співчував Центральній Раді. Цього німцям виявилося достатньо, аби колишній партійний апаратчик посів місце в управі. Його забезпечили реквізованим одягом, дали окрему кімнату в комуналці на Великій Житомирській, талони на харчування і гроші.
Тетяна пам'ятала, як серед зими у їхній двір, завалений снігом, зайшов незнайомий чоловік. Вона саме сиділа біля віконця, виглядала подружку — та мала принести циганську голку для матері, аби залатала порвані краєм галош унизу доччині бурки.
Чоловік ішов вузькою, пробитою дерев'яною лопатою в снігу стежкою впевнено. «Хтось іде!» — крикнула Тетянка матері, і та пішла до зачинених на гачок дверей, відчуваючи холодок страху між лопатками, звичний останнім часом стан.
Євдокія Пилипівна впізнала прибульця тієї ж миті, як прочинила двері у холодні сінця. За чотири з гаком роки, відколи загадково і зловісно для сім'ї зник Григорій, вона передумала всяке і зрештою постановила собі не чекати на нього. Ні, не в тому сенсі, як деякі жінки, пускаючись берега, перекреслюють минуле подружнє життя, покладаючи вину на зниклого (отже, зрадливого) чоловіка. Вона вирішила, що Григорій загинув, переконала себе в тому, адже бачила і чула, що коїлось тоді; але десь на денці душі не вмирала надія на загалом неможливе, та все ж таємно очікуване попри все диво.
