Війна з саламандрами - Чапек Карел (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Цієї вченої статі, напевне, вистачило б, щоб по-науковому вичерпно з’ясувати питання про загадкових морських страховищ, які викликали стільки зацікавлення. На нещастя, одночасно з нею з’явилося повідомлення голландського дослідника ван Гогенгука, що відніс цю прихованозяброву гігантську саламандру до родини справжніх саламандр або тритонів під назвою Megatriton mollucanus і визначив, що область її поширення острови Зондського архіпелагу Джілоло, Моротаї й Церам, у голландських володіннях; потім повідомлення французького вченого д-ра Міньяра, що визнав нововідкритих тварин типовими саламандрами, як місце їхнього поширення вказав острови Такароа, Рангіроа і Раройя, що належать Франції, а назвав їх зовсім просто — Cryptobranchus salamandroides; далі повідомлення Г. В. Спенса, який виділив їх у нову родину Pelagidae, їхньою батьківщиною оголосив острови Джільберта і запровадив новий вид у зоологічну систематику під назвою Pelagotriton Spencei. Містерові Спенсу пощастило привезти один живий екземпляр до лондонського зоопарку, де він став предметом дальших досліджень, у яких набув нових назв: Pelagobatrachus Hookeri, Salamandrops maritimus, Abranchus giganteus, Amphiuma gigas і багатьох інших. Деякі вчені заявляли, що Pelagotriton Spencei тотожний із Cryptobranchus Tinckeri, а Міньярова саламандра — не що інше, як Andrias Scheuchzeri. З цього виникло чимало суперечок за пріоритет та інших суто наукових проблем. І кінець кінцем вийшло так, що природознавство кожної країни мало своїх власних гігантських саламандр і несамовито заперечувало саламандр інших націй. Через це наука до останку не досягла цілковитої ясності в цій надзвичайно важливій проблемі.
9. Ендрю Шейхцер
Якось у четвер, коли лондонський зоопарк був закритий для публіки, містер Томас Греггс, доглядач павільйону земноводних, чистив басейни! терарії своїх підопічних. Він був сам-самісінький у відділенні саламандр, де виставлено для огляду японську гігантську саламандру, американського “болотяного чорта”, Andrias’a Scheuchzeri й безліч дрібних тритонів, саламандр, аксолотлів, сирен, протеїв тощо. Містер Греггс орудував ганчіркою та віником, насвистуючи “Енні-Лорі”, коли раптом у нього за спиною чийсь рипучий голос промовив:
— Диви, мамо!
Містер Греггс озирнувся, але не побачив нікого: тільки “болотяний чорт” плямкав, сидячи в твані, а ота велика чорна саламандра, отой Андріас, зіпершись передніми лапками на край басейну, крутив тулубом. “Це мені причулося”, — подумав містер Греггс і знову замахав віником так, що аж свистіло.
— Диви, саламандра, — знову промовило ззаду.
Містер Греггс рвучко обернувся; на нього дивилася, кліпаючи нижніми повіками, чорна саламандра, отой Андріас.
— Бр-р, яка бридка, — сказала вона несподівано. — Ходімо звідси, любчику.
Містер Греггс аж рота роззявив з подиву.
— Що?
— А вона не кусається? — рипіла саламандра.
— Ти… ти вмієш… говорити? — промимрив містер Греггс, не вірячи своїм вухам.
— Я її боюся, — вимовила саламандра. — Мамо, а що вона їсть?
— Скажи “добридень”, — звернувся до неї приголомшений містер Греггс.
Саламандра завихляла тулубом і прорипіла:
— Добридень. Добридень. Добридень. Можна дати їй булочку?
Містер Греггс розгублено застромив руку в кишеню й витяг звідти шматок булки.
— На.
Саламандра взяла булку лапкою й заходилася обкусувати її.
— Диви, саламандра, — вдоволено рохкала вона. — Тату, а чого вона така чорна?
Раптом вона пірнула й вистромила з води саму голову.
— А чого вона в воді? Чого? Фе, яка бридка!
Містер Томас Греггс розгублено почухав потилицю.
“Ага, це вона повторює те, що чує від людей!”
— Скажи “Греггс”, — спробував він.
— Скажи “Греггс”, — повторила саламандра.
— Містер Томас Греггс.
— Містер Томас Греггс.
— Добридень, сер.
— Добридень, сер. Добридень. Добридень, сер.
Здавалося, саламандра не може наговоритись; але Греггс не міг більше придумати, що їй сказати: містер Томас Греггс не був дуже красномовною людиною.
— Ну, помовч уже, — сказав він. — Ось я впораюся, тоді вчитиму тебе говорити.
— Ну, помовч уже, — пробурчала саламандра. — Добридень, сер. Диви, саламандра. Вчитиму тебе говорити.
Треба, сказати, що адміністрації зоопарку не подобалось, коли доглядачі навчали підопічних тварин усяких штук; ну, хай іще слон — то інша річ, але решту тварин тут держать із освітньою метою, а не для циркових вистав. Тому містер Греггс затримувався у відділі саламандр здебільшого потай, коли там уже нікого не було. А що він був удівець, то ніхто не дивувався, що він так часто сидить на самоті в павільйоні земноводних. У кожної людини є якісь свої вподобання. До того ж у відділі саламандр бувало небагато відвідувачів; то крокодил тішився чималою популярністю, а дні Andrias’a Scheuchzeri минали майже в самотності.
Якось на смерканні, коли павільйони вже зачинялися, директор зоопарку сер Чарлз Віггем обходив деякі відділи, щоб пересвідчитися, чи все там гаразд. Коли він ішов відділом саламандр, у одному басейні захлюпотіло і хтось промовив рипучим голосом:
— Добривечір, сер.
— Добривечір, — сторопіло відповів директор. — Хто там?
— Пробачте, сер, — сказав рипучий голос. — Це не містер Греггс?
— Хто там? — знову спитав директор.
— Енді. Ендрю Шейхцер.
Сер Чарлз підійшов до басейну. Там була тільки саламандра: вона сиділа нерухомо, випроставши тулуб.
— Хто тут говорив?
— Енді, сер, — відповіла саламандра. — А хто ви?
— Віггем, — сторопіло вимовив сер Чарлз.
— Дуже радий, — чемно сказав Andrias. — Як ся маєте?
— Що за чортівня! — загорлав сер Чарлз. — Греггсе! Чуєте, Греггсе!
Саламандра стрепенулась і вмить сховалася під водою. До відділу вбіг засапаний, стривожений містер Томас Греггс.
— Слухаю, сер?
— Греггсе, що це означає? — накинувся на нього сер Чарлз.
— А що сталося, сер? — розгублено промовив містер Греггс.
— Оця саламандра говорить!
— Вибачте мені, сер, — скрушно заблагав містер Греггс. — Не можна так робити, Енді. Я тобі вже тисячу разів казав, щоб ти не докучав людям своїми балачками. Пробачте мені, сер, більше такого не буде.
— Це ви навчили саламандру говорити?
— Вона перша почала, сер, — виправдовувався Греггс.
— Сподіваюся, що більше ви цього не робитимете, Греггсе, — суворо сказав сер Чарлз. — Я за вами пильнуватиму.
Трохи згодом до сера Чарлза Віггема завітав професор Петров, і вони розговорилися про так званий розум тварини, про умовні рефлекси і про те, як широка публіка переоцінює розумові здібності тварин. Професор Петров висловив свої сумніви щодо ельберфельдських коней, які нібито вміли не тільки рахувати, а й підносити до степеня та добувати корінь; адже навіть пересічна людина добувати кореня не вміє, сказав великий учений. Тоді серові Чарлзу пригадалася Греггсова саламандра, що вміла говорити.
— У мене тут є одна саламандра, — почав він нерішуче, — отой славнозвісний Andrias Scheuchzeri; то вона навчилась говорити, як папуга.
— Не може бути, — заперечив професор. — Адже у саламандр прирослий язик.
— А ходімо подивімося, — запропонував сер Чарлз. — Сьогодні прибиральний день, людей там мало.
І вони пішли до павільйону.
Біля входу до відділу саламандр сер Чарлз спинився. Зсередини чути було шоркання мітли й монотонний голос, який повільно читав щось.
— Зачекайте, — шепнув сер Чарлз професорові.
— “Чи є на Марсі люди?” — бубонів монотонний голос. — Читати це?
— Ні, пошукай щось цікавіше, Енді, — відповів інший голос.
— “Хто здобуде приз у цьогорічному дербі — Пелемська Красуня чи Гобернадор?”
— Пелемська Красуня, — відказав інший голос. — Та дарма, читай.
Сер Чарлз потихеньку прочинив двері.
Містер Томас Греггс віником мів підлогу; а в саджалці з морською водою сидів Andrias Scheuchzeri й рипучим голосом повільно читав вечірню газету, яку держав у передніх лапках.
