Сині двері зліва - Чех Артем (книги бесплатно читать без .txt) 📗
— Я кажу, що за таких умов я весь твій. Ти зруйнував усі мої уявлення про людей, а тому мій знайомий юрист зможе все владнати безкоштовно. Тобто розлучення, злучення, перепрошую, одруження. І ти можеш у всьому на мене розраховувати.
— О, дуже дякую, — щиро всміхнувся наш голов ний герой, і вони рушили далі.
— До речі, мого знайомого юриста звуть Третичний Іван Зіновійович. Може, чули?
— Ні, не чув. У нас у селищі теж був юрист, Складаний. Василь Каменевич. Чули, ні?
— Не знаю, не чув. Бо мій юрист — Третичний. Теж туди ж, але парень свойський.
— Ну да, а то у нас Складаний. То зовсім інший, значить… От парочка була б. Третичний і Складаний.
Сміючись, двоє джентльменів обтрусили віником ноги і зайшли до будинку. Вже у ліфті, перед зупинкою нашого головного героя, Артур витяг з пакета сметану, а решту — булочки та кефір — протягнув нашому головному герою.
— Це тобі.
— Мені? — розгубився наш головний герой.
— Да, — скривився Артур, бридливо тримаючи пакетик на витягнутій руці.
— Але ж ви собі купували.
— Сметану — Риті Львівні. А от корицю я терпіти не можу. Ну і від кефіру у мене ізжога.
— Печія себто?
— Ага, — відповів Артур.
Наш головний герой, чиї очі вже встигли наповнитися сльозами вдячності та сердечного розчулення, прийняв гостинець і вискочив з ліфта, який тільки-но зупинився на потрібному поверсі, себто другому.
Під дверима нашого головного героя з невдоволеною міною сиділа Рима. Певно, вона чекала на нашого головного героя не першу хвилину. Ї ї невеликі і круглі, немов у дохлої свині, очі випорожнювалися жовчними іскрами зневаги.
— Сусід! — вигукнула вона, підіймаючись з бетонної підлоги. — Ти де лазиш?
— У булочній, — винувато посміхнувся сусід, відчинив двері і, перш ніж зайти самому, запросив Риму.
— Ясно, — відповіла Рима і зайшла до квартири.
Квартиру тим часом переповнював телефонний дзеленькіт. Наш головний герой приречено зітхнув і зняв пальто.
М'ясисті нарости
— Вітаю! Вітаю! Вітаю! — кричав Ніколай у слухавку. — Ти лише три з половиною години у столиці, тому тобі важко буде зрозуміти, але все одно — вітаю!
— З чим?
— Як із чим? Ти не чув? Виглянь на вулицю! Ти подивись, що там робиться!
— Я тільки звідти, там наче нічого не робилося.
— А ти глянь! Прямо зараз глянь!
— Та поясніть мені толком.
— Толком? Що це за слова такі? Ти звідки? Зі славного міста Пскова? Що це за «толком»? Ладно, не зараз. Виглянь у вікно, а потім повертайся і розкажеш мені про свої враження.
Наш головний герой знехотя підійшов до вікна й на мить втратив можливість вимовити бодай що-небудь. Власне, тієї миті, на яку ця можливість була втрачена, він і не збирався нічого вимовляти, але картина дійсно вражала. Ще хвилину тому на вулиці, окрім двох силуетів — Марії Федорівни та Рити Львівни, — нікого не було, а тепер відбувалося ціле дійство… Там було безліч людей — наче всі вони, що сиділи у своїх теплих нірках, багатоквартирних вуликах і фаталістично тісних комуналкоподібних мурашниках, повиповзали на вулицю й забахкали усім своїм піротехнічним арсеналом, що, очевидно, зберігався до новорічної ночі.
Багатосотенні, якщо не тисячні, орди взяли столичні вулиці в облогу. Бакалійники зачиняли свої лавки, банкіри з хрускотом ламали олівці і зривали краватки з власних ший, автомобілі сигналили в усіх тональностях, продавець кави безкоштовно розливав розчинну баланду кожному третьому, а еспресо — четвертому. З даху булочно-кондитерського комбінату пекарі запускали салюти та повітряних зміїв. Навколишній простір наповнювався бузково-жовтими та пурпурно-зеленими кольорами. Звідусіль лунав свист, крик, мат. Сріблястими кометами розлітався серпантин. У контейнерах зі сміттям палали автомобільні шини.
На додаток до всього біля нашого головного героя стрибала Рима й намагалася своїм писклявим голосочком щось донести до його на мить відключеного мозку.
— А? — відірвався від вікна наш головний герой і ошелешено поплівся до телефону.
— Алло, — мовив він у слухавку.
— Ну? — запитав Ніколай.
— Що це?
— Це — смерть!
— Яка ще смерть?
— Смерть.
— Поясніть, Ніколай! Пекарі із заводу навпроти запускають у повітря зміїв, а оскаженілі працівники міністерства транспорту кидають один одному під ноги петарди.
— Смерть!!! — радісно вигукнув Ніколай. — Так люди радіють смерті! Якщо глянути у чорнильні плями історії, то так раділи хіба страті Людовіка, якщо не помиляюся, шістнадцятого. Перша республіка, всі діла. Ну, ти мене розумієш…
— Я не надто розуміюся на історії, та й взагалі її не люблю. Надаю перевагу педагогіці.
— До сраки твою педагогіку! Ти глянь у чорнильні плями! Там усе червоним по дереву заляпано! Там усе є! Далеко бігати не нада!
— Куди бігати? — Наш головний герой навідріз відмовлявся розуміти бодай щось!
Але він усвідомлював, що все це розуміє Рима, інакше вона не стрибала б на одній нозі, наче чапля, хоча до чаплі їй було ще далеко — точніше, ніколи, от до жаби — набагато ближче, але цього наш головний герой не сказав, навіть не подумав, а якщо і подумав, то вправно це замаскував.
— Ти ще тут? — поцікавився Ніколай.
— Ага. Тут. І хотів би почути пояснення.
— Пояснення — потім! Знаєш коли? Я хотів би з тобою зустрітися. Давай, а? Давай, за півгодини біля магазину меблів, ну, коло банку, там, де піцерія така новенька стоїть, да-да, там іще спортивний магазин поруч з авіакасами. Зрозумів?
— П-приблизно.
— Домовились.
І Ніколай зник.
— Е-е-е… — Наш головний герой хотів запитати про те, як виглядатиме Ніколай і чи триматиме він у лівій руці журнал «Огоньок» за сімдесят другий рік, але встиг сказати лише «е-е-е», яке почула лише безкомпромісна порожнеча.
— Знайдемось, — пробурмотів він сам собі і глянув на Риму.
Та, викаблучуючись у корчуватому пароксизмі, вже і не сподівалася достукатися до нашого головного героя.
— Мера вбили! — викрикнула вона й обезсилена, немов марафонський вістовий, впала на пожовклий і затертий паркет.
— Вашого? — спокійно запитав наш головний герой.
— Нашого, нашого, — розплилася у жовтогарячій посмішці Рима. — Увімкни телевізор, сусід.
Сусід увімкнув. Невеличкий чорний телевізор слухняно блямкнув і замайорів не зовсім блакитним, але екраном. Майже по всіх каналах демонстрували заставку: припухла фізіономія покійного столичного мера з білим на чорному написом: «Столичного мера вбито».
Наш головний герой ніколи не надавав значущості політиці, а тим більше столичній. Знав, що мешканці сильно потерпали від ідіотичних коників свого мера, був у курсі, що над ним сміялися всі ті, над ким, у свою чергу, сміялася столична влада, бачив фотографії мера у різних газетах, але ніколи не фіксував на цій фізіономії особливої уваги. Але тепер він чомусь згадав дев'яносто другий рік. Йому було, здається, тринадцять чи, може, чотирнадцять років. Його дядя вже з півроку мандрував човником між Любліном та Ніжином: кип'ятильники, спирт, розетки з УТОСа йшли до Польщі, в Україну ж відправлялися жвачки, відеомагнітофони, презервативи. Ясна річ, вдома у їхньої сім'ї був і власний відак — «Панасонік», якщо наш головний герой нічого не переплутав, а плутав він рідко. Так чи інакше, прийшов наш головний герой одного разу до свого брата. Батьків якраз не було вдома. Дістали домашнє вино, цигарки «Магна», сіли на веранді, почали гратися у дорослих. Десь під стріхою цвірінькали горобці, світило сонечко, вино розігрівало організм.
— Знаєш, — сказав брат, — у мене є класна касета.
— Що?
— Касета в мене є. Хоч, покажу?
На саму касету дивитися нашому головному герою не хотілося, але брат збирався показувати, ясна річ, не саму касету, а те, що було намагнічено на цю плівку.
Секунд із двадцять брат нашого головного героя шарудів у батьківській спальні, після чого обережно виніс чорний паралелепіпед, на якому ручкою було написано «мультісрільми». Від спальні до відіка касета неслася з таким трепетом, немов то і не касета зовсім була, а полковий стяг чи, не дай бог, зіниця ока.
