Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.
— Що ти тут робиш? — запитав я замість привітання.
— А ти? — вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.
— Тебе шукав.
— Ага, розповідай, — вона дивилась холодно й недовірливо.
— Привіт, — простягнув їй руку.
Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.
— Так що ти тут робиш?
— Пахмутову шукаю.
— Кого? — не зрозумів я.
— Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.
— Повернеться. Собаки — вони мудрі.
— Та вона стара зовсім, — занепокоєно сказала Катя. — У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.
— Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.
— Давай я тебе прив'яжу, — розізлилась Катя. — Щоби ти не тікав.
Ну все, все, — примирливо сказав я.
Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.
— Пахмутова! — кричала вона в порожні поля. — Пахмутоваааа!
І тут з'явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2.
Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав.
А Катя враз зашепотіла:
— Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.
— Хто? — не зрозумів я.
— Кукурудзяники.
— Це що — їхня авіація?
— Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.
— Та ладно, — я спробував підвестись.
Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:
— Лежи, я сказала!
Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, вона ніби намагалася злитись із місцевістю й лишитись непоміченою. Літак тим часом підлітав, гудів відчайдушно й погрозливо, і якоїсь миті я прикрив Катю собою, втиснувшись у неї, як у траву. Вона насторожено дихала і раптом ковзнула рукою мені під футболку.
— Ти зовсім мокрий, — сказала здивовано.
— Це від сонця.
— Лежи тихо, — повторила.
— Який у тебе незручний комбінезон, — я намагався розстебнути ґудзики на її шлейках і просунути руку їй під футболку, але вони не піддавались, я марно їх смикав і тягнув на себе, нервував і злився, а вона якось відсторонено й невагомо торкалась моєї шкіри, втім, навіть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому літакові, що раптом важкою тінню шугнув по наших тілах, оглушив ревом і швидко почав віддалятись, лишаючи по собі дим, чад і пустку. Мені навіть удалось розстебнути їй один із ґудзиків, але тут вона, схоже, відчула, що небезпека минула, і враз, витягнувши свою руку мені з-під футболки, легко мене відштовхнула.
— Все, досить, — сказала і підвелась.
— Почекай, — не зрозумів я. — Куди ти?
— Вставай.
— Та куди ти? Чекай.
— Досить, — спокійно повторила вона і застебнула ґудзик, над яким я так довго бився.
Чорт, подумав я.
І раптом почув над головою важке дихання. Підвівшись, побачив коло себе вівчарку. Я навіть не помітив, коли вона підійшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч і дивилась на мене з якимось непідробним здивуванням — мовляв, що ти від нас хочеш. І я не знав, що їй відповісти.
— Все, пішли, — сказала Катя й рушила в бік телевежі, що стриміла з-поза обрію. Пахмутова охоче рушила за нею. Я підвівся, обтрусив пил і обламано потягся за ними.
Дорогою Катя мовчала, на мої спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собі під носа й розмовляла переважно з Пахмутовою. Коло воріт вежі зупинилась і простягла мені руку.
— Дякую, — сказав я. — Вибач, коли щось не так.
— Та ладно, — відповіла вона спокійно. — Все гаразд.
Не забрідай у кукурудзу.
— Що ти їх так боїшся?
— Я їх не боюсь, — відповіла Катя. — Я їх знаю. Все, я пішла.
— Чекай, — зупинив я її. — Що ти ввечері робиш?
— Ввечері? Уроки вчу. І зранку теж, — додала вона.
Вівчарка на прощання обнюхала моє взуття і теж рушила додому. Вечір важкого дня, подумав я.
Травмований подивився на мене з підозрою, мовби все знаючи й розуміючи. Але промовчав. А вже збираючись додому, підійшов і сказав:
— Коротше, Германе, — голос його звучав глухо, але довірливо. — Ти нам завтра будеш потрібен.
— Кому це — вам?
— Побачиш, — ухилився від відповіді Травмований. — Ми заїдемо годині об одинадцятій. Будь готовий. Справа серйозна. На тебе можна розраховувати?
— Ну ясно, Шур, що за розмова.
— Я так і думав, — сказав на це Травмований, сів у свій легковик і покотив до траси.
Ну ось, подумав я, почалось. І не говори, що ти був до цього не готовий.
5
Я довго думав над цією історією. Як трапилось, що вони мене втягнули до своїх розборок? Що я тут роблю?
Чому досі не поїхав звідси? Головне — що намислив собі Травмований? Знаючи його характер і складні стосунки з реальністю, можна було чекати на будь-який учинок із його боку. Але як далеко він міг зайти? Адже справа, думав я, стосується бізнесу, тож наскільки готовий він захищати його? І яку роль у цій комбінації він приготував для мене?
Я намагався зрозуміти, що чекає на мене завтра вдень, чи доживу я до наступного вечора і чи не варто мені звалити звідси прямо тепер. Ніхто не міг гарантувати, що все завершиться спокійно й безкровно, вони всі готові йти на принцип — і Травмований, і ці пілоти на кукурудзянику, У всіх у них надто багато амбіцій, аби вирішувати питання організаційного характеру без трупів. Так, ніби все повернулось назад — шкільні роки, дорослий світ, який знаходиться зовсім поруч, наче хтось відчинив двері до сусідньої кімнати, і ти бачиш усе, що там діється, а головне — бачиш, що нічого доброго там насправді немає, але тепер, оскільки двері відчинені, ти теж якимось чином стаєш до всього цього причетним. З такими думками погано чекати, вони вимагають вирішення. І вирішення залежить не лише від тебе. Все вирішиться тоді, коли поруч із тобою стоятимуть брати по зброї. Проте де вони, ці брати, і хто вони? Я стояв у темряві, відчуваючи насторожене дихання та гарячий стукіт рішучих сердець. Ніч розпалювалась, мов свіжий асфальт, до ранку не лишалось ні часу, ні терпіння. Можливо, це й був той момент, коли потрібно було вирішувати — лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
Прокинувся я рано, розуміючи, що час для відступу втрачено і відступати просто немає куди. Вийти ось так просто на сонячне світло, що впевнено заливало кімнату, й залишити цю територію мені видавалось неможливим.
Уночі я ще зміг би це зробити, проте не тепер. Відразу стало простіше думатись, я підвівся і, намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув свої танкістські штани, знайшов під ліжком важкі військові черевики, побиті, проте цілком надійні. Подумав, що краще сьогодні бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечі футболку, вийшов надвір. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долоні. Саме те, що треба, подумав собі й пішов назустріч невідомому.
Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я розумів, що перед подібними бойовими виправами про їжу краще не думати. І десь у такому настрої провалився в солодкий ранковий сон.
