Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

— Ви хотіли зайти?

— Так, мені навіть здається, що я вже зайшла.

— Не все, що нам здається, є тим, що є насправді.

— Але не все, що є насправді, нам здається, чи не так?

— Безумовно, питання лише в тому, наскільки все воно має сенс. Адже якщо все наше існування не має сенсу, то як можуть мати сенс окремі аспекти цього існування? А те, що наше існування має сенс, ще ніхто не довів.

— З іншого боку, якщо окремі аспекти нашого існування мають сенс, то не може бути такого, що саме існування в цілому позбавлене будь-якого сенсу. Крім того, ніхто ще так і не довів, що наше існування позбавлене будь-якого сенсу.

— Хм, ви, безумовно, маєте рацію. Я думаю, ви таки зайшли. Заповніть вашу картку.

Впізнали? Навіть якщо ні, не страшно, після завершення курсу терапії подібні цитати ви ловитимете з перших слів. А «своїх» пізнаватимете за бездоганним українським акцентом, особливо у декламуванні хрестоматійного:

Особливості родинної генеалогії

Мою прабабцю по батьковій лінії, Соломію-Корнелію Галичанко, у нашій сім’ї згадувати не люблять, попри те, що вона є, безперечно, найвідомішою історичною постаттю в історії родини Галичанків. Соломія-Корнелія мала надзвичайно рідкісне колоратурне сопрано, абсолютний слух і унікальну музичну пам’ять. У три роки вона вже наспівувала арію Травіати, один раз почувши її у виконанні співачки, запрошеної на прийом з нагоди батькових уродин. Як і належалося дівчині з багатої сім’ї, Соломія-Корнелія здобула домашню музичну освіту, але того, що могли дати репетитори, видавалося їй надто мало. У п’ятнадцять років вона втекла з дому зі своїм учителем музики і подалася до Відня, де її відразу взяли у трупу тамтешньої опери. Через два роки Соломія-Корнелія стала найвідомішою оперною співачкою Європи, і тоді ж родичі відреклися від неї, втративши надію поріднитися із багатим шляхетським родом Драпєжинських, вісімнадцятирічний син яких втратив голову від вроди панни Галичанко. Згодом про її неймовірну вроду ходитиме не менше дивовижних легенд, ніж про її надзвичайний голос. Розповідатимуть, що її роман із престолонаслідником Карлом-Стефаном Габсбургом мало не закінчився самогубством королівського нащадка після того, як серцем вродливої коханки підступно заволодів його син, Вільгельм, більше відомий як Василь Вишиваний. Їхнє кохання тривало понад п’ять років, було бурхливим і сповненим несподіванок, відповідно до вдачі обох закоханих. Але завагітнівши, Соломія-Корнелія назавжди покинула Вишиваного і поїхала народжувати мою бабцю до Парижа. Там на неї чекав колишній коханець Райнер-Марія Рільке, який жив у помісті багатих друзів, і вони з радістю погодилися прийняти до себе на час вагітності та пологів відому співачку. Після народження моєї бабці, Августини Галичанко, поет відчув, що родинна атмосфера, яка оточувала його в замку, заважає його музі, і переїхав жити до інших друзів (таких друзів у нього було багато, і вони ніколи йому не відмовляли в гостинності), а Соломія-Корнелія віддала мою бабцю на виховання цісарській родині (мати принца Вільгельма дуже про це просила) і повернулася до віденської опери, де продовжила кар’єру.

Я пригадую Соломію-Корнелію із незмінною люлькою (попри масу дуже нездорових звичок вона прожила 115 років) і горнятком із кавою, куди неодмінно додавався коньяк.

— У житті потрібно займатися тим, що тобі подобається, моя люба, — часто казала вона мені, п’ятирічній шмаркачці, і цитувала Вольтера: — Наше життя триває лише два дні — не варто витрачати їх на низькопоклонство перед нікчемами і негідниками. Коли живеш так, як хочеш ти, а не так, як від тебе вимагає твоє оточення, дуже часто опиняєшся перед необхідністю виплутуватись із не дуже приємних ситуацій. Але боятися цього не слід, бо ще Ґете сказав: «Хто хоче врятуватися від біди, чітко знає, чого він хоче, а хто прагне чогось кращого, у порівнянні з тим, що має зараз, того очі цілком заплющені».

Ясна річ, прабабця цитувала класиків в оригіналі, бо добре володіла французькою, німецькою, англійською, іспанською, італійською, грецькою, португальською, не рахуючи української, російської і польської. Улюблені цитати були написані на стінах її помешкання, завдяки чому і збереглися у моїй пам’яті. Вона завжди мала дуже багато знайомих і лише кількох друзів, які померли значно раніше за неї, тому її останні роки пройшли практично в ізоляції, цілком добровільній, бо хоча безліч людей були б щасливі отримати запрошення на горнятко кави від самої Корнелії Галичанко, не кажучи вже мати щастя запросити її до себе, але прабабця консеквентно втілювала в життя максиму свого улюбленого філософа Артура Шопенгауера про те, що бажання людини спілкуватися з іншими людьми прямо пропорційне до її власної духовної обмеженості, «бо ми маємо не надто широкий вибір — між самотністю і вульгарністю».

Коли мої батьки починають розмову на болючу тему незахищеної дисертації, життєвих шансів, які вона могла б мені дати, престижу родини, у якій вже кілька поколінь усі без винятку кандидати різних, переважно гуманітарних наук, мені завжди пригадується моя прабабця, і я усвідомлюю, що всі їхні аргументи цілком слушні, на жоден із них я не маю що заперечити, і єдине, чого мені бракує у цій стрункій системі обов’язків і перспектив, — це мого власного бажання, про наявність якого мене ніхто не питає. Дисертацію потрібно захистити, як треба закінчити школу, здобути вищу освіту, знайти престижну роботу, вдало вийти заміж, народити не менше двох дітей, щовесни мити вікна, щонеділі ходити до церкви, ясна річ, греко-католицької, варити вареники на Різдво і власноруч пекти паску до Великодня, вбиратися в одяг пастельних тонів, не використовувати яскравого макіяжу, не вживати нецензурних слів, завжди ввічливо посміхатися співрозмовнику, відвідувати Шевченківські вечори у Тигиринському драмтеатрі, на якому висить меморіальна дошка із написом, що моя прабабця, Соломія-Корнелія Галичанко, свого часу виступала тут, що є неймовірною честю для всього нашого маленького містечка. Чомусь мені здається, що моя прабабця не захищала б на моєму місці дисертації, якби у неї виникли хоча б найменші сумніви щодо доцільності такого життєвого вибору. Я не знаю, що саме сказала б на моєму місці моя прабабця моїм же батькам, але думаю, що рано чи пізно дозрію і до цього.

Методи підвищення кваліфікації

— Ні, на кілограми не продаємо, тільки мішками. — Сніжана знервовано кинула слухавку. Цю фразу їй доводилося повторювати щонайменше раз на півгодини після того, як частину заробітної платні нам видали мішками з цукром. Було вирішено залишити їх у редакції і продавати через оголошення. Клієнтів не бракувало, бо саме був сезон активного консервування на зиму. Але мало хто погоджувався купувати цукор у запакованих мішках, вимагали розважувати «по півмішка» або «по кілограму», «щоб бачити, чи не мокрий». Можливості важити цукор у редакції не було, а позичити в сусідньому гастрономі вагу категорично заборонив пан Фіалко, тому за перший місяць продали ми небагато. Хтось запропонував домовитись із жіночкою з сусіднього будинку про гарячі обіди і спробувати продати хоча б стільки цукру, щоб розрахуватися з нею на місяць чи два наперед. А решту грошей можна порівну розподіляти між працівниками. Так і зробили. Але протягом наступного місяця попит на цукор знизився, і не вдалося продати жодного мішка. Тоді пан Фіалко нарешті здався і дозволив позичити вагу, щоб до закінчення сезону закруток встигнути реалізувати ще хоч трохи. Встановили чергування працівників редакції біля прилавка і таки встигли розпродати майже все. Журналісти були забезпечені гарячими обідами на кілька місяців наперед, ще й залишилося трохи грошей.