Ім'я рози - Эко Умберто (читать книги онлайн полные версии txt) 📗

Про нього я вже чував, і немало, ще до того, як прибув до Італії, а найбільше, коли вчащав до францисканців при імператорському дворі. Хтось мені навіть повів, начебто найбільший поет тих часів, Данте Аліґ'єрі з Флоренції, що переставився кілька років тому, склав поему (я не зумів її прочитати, бо написана вона тосканським наріччям), до якої руку приклали і небесні сили, і сили земні, і чимало рядків її були переказом уступів з Убертинового Arbor vitae crucifixae [44]. Та се не було єдиною заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мій краще зміг зрозуміти важливість цієї зустрічі, я спробую відтворити події тих років, як я сам розумів їх під час мого короткого побуту в серединній Італії, чуючи те, що говорив про них мій учитель, і прислухаючись до бесід, які Вільям провадив з настоятелями і ченцями впродовж нашої подорожі.

Постараюсь розповісти те, що я зрозумів з сього, хоч і не певен, що зможу викласти все як годиться. Мої вчителі в Мельку часто твердили мені, що північанину нелегко достеменно збагнути релігійні і політичні тонкощі того, що діється в Італії.

На цьому півострові могуття кліру було ще очевиднішим, ніж в будь-якій іншій країні, і клір там більш, ніж будь-деінде, виставляв напоказ своє всесилля і багатство. Але ось століття зо два тому саме там виникли рухи людей, які змагали до убогішого життя, виступаючи проти розбещених священиків і відмовляючись навіть приймати від них святі таїнства. Вони об'єднувались у незалежні спільноти і стали ненависними водночас синьйорам, імперії та міським управам.

Врешті прийшов святий Франциск і став ширити своє вчення про любов до убогості. Воно не суперечило приписам церкви, і завдяки цьому церква прийняла заклик до суворості звичаїв, який кинули ті давні рухи, й очистила їх від елементів хаосу, що загніздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святості, одначе францисканський чин набирав моці, притягуючи до себе найкращих людей, поволі ставав всеможним і надто погрузав у мирських ділах, тому чимало францисканців захотіли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденові, який на час мого побуту в тій обителі налічував уже понад тридцять тисяч членів, розкиданих по цілому світі. Але попри все чимало братів святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден — мовляв, він сам уже перейняв звичаї тих Церковних інституцій, задля реформування яких він виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска — орден зрадив слова його та цілі. Багато хто відкрив тоді для себе твір одного ченця-цистерціанця, який писав на зорі XII століття нашої ери; звали його Йоахимом і приписували йому пророчий дух. Справді, він провіщав настання нової доби, коли Христовий дух, давно вже знівечений ділами його лжеапостолів, знову сповниться на землі. Терміни настання цієї доби, які він проголосив, ясно всім показали, що, сам того не відаючи, він говорив про францисканський чин. Чимало францисканців вельми втішились з цього, але, схоже, перебрали міру, бо в середині століття в Парижі сорбонські богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, тому, що надто вчені францисканці (та й домініканці) здобували надто великий вплив в університетах Франції і їх хотіли позбутися, затаврувавши як єретиків. Цього, однак, не сталося, і було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквінця і Бонавентури Баньореджійця, які єретиками аж ніяк не були. Це свідчить про те, що й у Парижі вчені мужі не мали чіткого розуміння, або ж хтось хотів ще більше збити їх з пантелику, переслідуючи свої цілі. Це і є те лихо, що його приносить єресь християнському людові: вона затуманює думки і не одного спонукає стати інквізитором задля особистої користі. Побачене згодом у цій обителі (про що мовитиму далі) зродило у мені думку, що нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що вони бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них. Це воістину безвихідне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.

Але я говорив про йоахимітську єресь (якщо це була єресь). І от з'явився в Тоскані один францисканець, Ґерард з Борґо Сан Донніно, який зробився речником Йоахимових пророцтв і справив сильне враження на середовище братчиків-міноритів. Так серед них виникла когорта прихильників стародавнього правила. Вони виступали проти реорганізації ордену, що її намагався провести великий Бонавентура, який згодом став його генеральним настоятелем. В останнє тридцятиліття минулого століття, коли Ліонський собор, рятуючи францисканський чин від розпуску, надав йому у власність всі дібра, якими той користувався — адже цим правом вже давно законно тішилися старші ордени, — у Марках деякі брати збунтувалися, твердячи, що дух правила було остаточно зраджено, оскільки ані сам францисканець не повинен нічим володіти, ні його монастир, ні його орден. Їх засудили до довічного ув'язнення. Не думаю, що вони проповідували щось супротивне Євангелію, але коли в гру вступає володіння мирськими речами, людям важко міркувати по справедливості. Кажуть, що через багато років новий генерал ордену Раймонд Ґауфреді знайшов цих в'язнів в Анконі і, звільняючи їх, сказав: «Допустив Господь, аби весь чин наш і всі ми осквернилися цією провиною». Це знак, що єретики кажуть неправду, бо в церкві все ще обитають мужі великої чесноти. Серед цих звільнених був Ангел Кларенець, який згодом зустрівся з одним провансальським ченцем, П'єром Ольє, який проповідував Йоахимові пророцтва, а відтак з Убертином Казальцем, і вони започаткували рух спіритуалів. На трон папський зійшов тоді святіший пустельник Петро Морронець, який правив як Целестин V, і спіритуали сприйняли його з полегшею: «Явиться святий, — було сказано, — і дотримуватиметься науки Христової, і житиме ангельським життя, то ж тремтіть, розтлінні прелати». Можливо, Целестин жив аж надто ангельським життям, а прелати навколо нього були надто розтлінні, а може, він не міг витримати напруги довготривалої війни з імператором та іншими монархами Європи; так чи інак, Целестин відрікся від своєї гідності римського первосвященника й усамітнився в монастирі. Одначе за нецілий рік його правління сподівання спіритуалів цілковито сповнились: разом з Целестином вони заснували згромадження, зване спільнотою fratres et pauperes heremitae domini Celestini [45]. З другого боку, Папа мусив якось залагоджувати чвари між найвпливовішими римськими кардиналами, а тим часом дехто з них, як кардинал Колонна чи кардинал Орсіні, таємно підтримував оновлений рух за убожество; то було воістину вельми дивне рішення з боку цих владних мужів, які жили серед непомірних розкошів та багатств, і я досі не знаю, чи вони просто використали спіритуалів для своїх шанолюбних цілей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати своє сповнене плотських утіх життя, підтримавши рух духовних подвижників; а може, правда і одне, і друге, я ж бо дуже мало розуміюся на італійських справах. Але, приміром, саме кардинал Орсіні прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовішого зі спіритуалів, мало не звинуватили в єресі. Той же кардинал став на його оборону й в Авіньйоні.

Одначе, як буває в таких випадках, проповіді Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до їхніх проповідей по цілій країні прислухалися надто великі маси простолюду, геть зовсім виходячи з-під контролю. Так ці ченці та братчики, ревнителі убогого життя, затопили цілу Італію, і багато хто вважав їх небезпечними. Тепер уже важко було відрізнити спіритуалів-учителів, які підтримували зв'язок з церковною владою, від їхніх послідовників з простолюду, які тепер жили, віддалившись від ордену: вони жебрали і день у день працею рук своїх здобували собі поживу, не затримуючи для себе жодної власності. Саме їх народний поголос став називати братчиками, і ці братчики дуже були подібні до французьких беґінів, які сповідували ідеї П'єра Ольє.