Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Які ще зав'язі? — запитав я.
Коли він почав зголювати моє волосся, мене охопило відчуття справжнього щастя.
Одне відомо напевно, подумав я собі, янгол голоду знає винних. Він розбещує їх, а потім відпускає. Вони падають і розбиваються. І він разом із ними. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. І це основний закон його життєдіяльності.
І що я маю сказати тепер на це. Усе, що трапляється, — це прості речі. І якщо ці речі мають якусь тяглість, то їхня послідовність не випадкова, а підпорядкована чіткому принципу. І якщо це триває п'ять років, то стає занадто заплутаним і на це більше не зважають. І мені здається, що коли згодом хочеш розповісти про це, то можеш додати все що завгодно, і воно буде доречним: янгол голоду думає правильно, ніколи не помиляється, знає, що йому дозволено, звідки він походить і яка його місія, він свідомо суб'єктивний, завжди підтверджує факт свого існування, огидний в особистому спілкуванні, у нього неспокійний голодний сон, він експерт від лободи, від солі і цукру, від вошей і туги за домом, у нього в животі і в ногах вода. Ти можеш хіба що перелічувати це все.
Якщо ти не відпустиш рук і триматимешся міцно, — думаєш ти собі, — все буде ще півбіди. З тебе досі промовляє янгол голоду.
Не має значення, що він каже, ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.
Не можна тільки говорити про голод, коли ти голодний. Бо голод — не нари, він не має розмірів. Голод — не предмет.
Однієї душної ночі, коли навіть думати про сон не було сенсу і навіть голодні видіння не приходили до мене, бо воші мучили сильніше, такої ночі Петер Шіль побачив, що і я не можу спати. Я сів на своїх нарах, а навпроти мене він сів на своїх і запитав:
— Що означає давати і брати?
— Спи, — відповів я.
І знову ліг навзнак. Він залишився сидіти, і я почув ковток. На базарі Беа Цакель виміняла йому за вовняний светр вугільний самогон. І тепер він пив його. І більше ні про що не питав. Наступного ранку Карлі Гальмен сказав:
— Він ще кілька разів питав про те, що означає давати і брати. Але ти вже міцно спав тоді.
Там, де немає ніяких коксових батарей, витяжок і задимлених труб, де лише здіймається у небо біла хмара охолоджувальної башти і летить кудись далеко в степ, там, де закінчуються останні рейки, і ми, розвантажуючи біля ями вугілля, бачимо лише бур'яни, які рясно цвітуть на будівельному смітті, тобто там, де земля за фабрикою особливо гола і найтвердіша, а потім, трохи далі, де вона вже переходить у дикий степ, перехрещуються між собою витоптані вузенькі стежки. І вони ведуть до велетенської іржавої труби, ще довоєнної маннесманівської труби, яка давно вийшла з ужитку. Труба має у довжину близько семи-восьми метрів і зо два метри заввишки. На одному кінці, біля ями, вона запаяна, як цистерна, а на протилежному кінці, ближче до степу, відкрита. Ніхто не знає, як сюди потрапила ця велетенська труба. Відколи ми приїхали у табір, ми принаймні знаємо, як можна її використовувати. Всі називають її ЦЕППЕЛІН.
Сам цеппелін не літає в небі, але уява охоче відправляє його туди. Це готель, кімнати в якому винаймають погодинно, і табірне начальство закриває на це очі. У цеппеліні наші жінки зустрічаються з німецькими військовополоненими, які прибирають будівельне сміття десь тут, недалеко в степу, або на розбомблених фабриках. Ковач Антон розповідав мені, що вони зустрічаються тут.
— Просто тримай очі відкритими, коли відгортаєш вугілля.
Ще у рік Сталінградської битви, того останнього літа на веранді вдома голос спраглої любові арійки промовив із радіо:
— Кожна німецька жінка подарує фюреру дитину.
Тітка Фінні запитала мою маму:
— Але як ми це зробимо, фюрер щовечора приходитиме до однієї з нас у Трансільванію чи ми по черзі їздитимемо до нього у райх?
Того дня ми їли маринованого зайця, моя мама облизала соус, повільно провівши язиком по лавровому листку. А коли листок уже був чисто вилизаний, вона вставила його у петельку на блузці. Я думав, що вони лише жартують собі. Але їхні блискучі очі видавали, що їм цього таки хочеться, і то доволі сильно. Мій батько теж це помітив, він наморщив чоло і на мить перестав жувати. А бабця сказала:
— Мені здавалося, вам не подобаються чоловіки з вусами. Відправте фюреру телеграму, щоб він попередньо поголився.
Коли після роботи яма вже стояла порожня і покинута всіма, а сонце ще світило досить яскраво, я пішов однією зі стежок до цеппеліна і зазирнув усередину. Біля входу труба була затінена, посередині панували сутінки, а у самому кінці було темно як у мішку. Наступного дня під час роботи я тримав очі відкритими. Пізнього пообіддя я побачив, як чоловіки по троє-четверо пробираються крізь бур'ян. Їхні фуфайки відрізнялися від наших, вони були смугасті. Неподалік цеппеліна чоловіки сідали і по шию ховалися у глибоку траву. Незабаром біля входу до труби з'являлася подерта пошивка з-під подушки на знак, що там зайнято. Трохи згодом знак зникав. А потім знову з'являвся і знову зникав. Коли перші троє чоловіків пішли геть, підійшли наступні троє-четверо і сіли у траву.
Я побачив також, що цілі жіночі бригади прикривають ці побачення. Поки три-чотири жінки йшли у бур'яни, решта заговорювала зуби начальнику. А якщо він таки питав, куди пішли ті жінки, йому відповідали, що їм припекло у бур'яни через бігунку. Для частини з тих, які пішли, це було правдою, але для скількох саме, перевірити він не міг. Начальник жував губами, якийсь час слухав, що йому говорять, але все частіше повертав голову до цеппеліна. Тепер стало очевидним, що жінки змушені щось зробити, аби попередити товаришок, вони пошепотілися з нашою співачкою Лоні Міх, і Лоні почала насвистувати голосніше, ніж стукали лопати, щоб було чути якнайдалі:
І тоді зниклі жінки відразу поверталися. Вони ставали поміж нас і копали, так, ніби нічого не трапилося.
Мені подобалася назва «цеппелін», вона вдало перегукувалася з образом сріблястого забуття нашого жалюгідного становища, з паруванням навпотемки, похапцем. Я розумів, що ці чужі німці мали все, чого бракувало нашим чоловікам. Їх фюрер послав у світ як солдат, і вони були у відповідному віці, не надто юні і не перезрілі, як наші чоловіки. Вони теж були виснажені і здеградовані, але перед тим вони билися на війні. Для наших жінок вони були героями, це було трохи краще, ніж вечірнє кохання з депортованим із сусіднього барака на нарах під ковдрою. Хоча від вечірнього кохання відмовитися було неможливо. Але для наших жінок воно пахло їхньою бідою, тим самим вугіллям, тою ж тугою за домом. І воно завжди приводило до щоденного брати і віддавати. Чоловік мав забезпечувати їжею, жінка мала прати і втішати. А у цеппеліні кохання було безтурботним, хіба що білий прапорець треба було то підіймати, то опускати.
Ковач Антон не підозрював, що я розумію жінок із їхнім цеппеліном. Що у мене в голові був той самий прапорець, що я знаю це відчуття, коли зі збудженого тіла сповзає одяг, коли бажання розтікається по кожній клітині, а потім раптово тебе накриває щастям в Ерленпарку або в басейні «Нептун». Ніхто не підозрював, що я сам був учасником численних рандеву. ЛАСТІВКА, ЯЛИНКА, ВУХО, НИТКА, ВИВІЛЬГА, КАПЕЛЮХ, ЗАЄЦЬ, КІШКА, ЧАЙКА. А потім ПЕРЛИНА. Ніхто б не повірив, якби дізнався, скільки мовчання і прізвиськ я ношу в голові.
І в цеппеліні кохання мало свої пори року. На другий рік побачення у цеппеліні припинила зима. Потім голод. Коли янгол голоду істерично літав над нами, коли всі ми перетворилися на ходячі скелети, шкіру і кістки, коли самки перестали відрізнятися від самців, біля ями вже тільки розвантажували вугілля. А стежки у бур'янах позаростали. І лілові квіти вики перепліталися з білим деревієм і червоною лободою, цвіли сині лопухи і чортополох. Цеппелін спав і відтепер цілковито належав іржі, так само як вугілля табору, трава — степу, а ми — голоду.
