Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги бесплатно полные версии txt) 📗
Ми вешталися по музеях і містом, узявшись за руки. Побравшись за руки тут ходили лише чоловіки, особливо багато — молоденьких солдатів. Я дивувався: невже в Сирії відверто підтримують гомосексуалізм? Та нам пояснили, що це, як і поцілунки поміж чоловіками, лише щирий вияв дружніх почуттів. Не знаю, нам солдатики більше нагадували коханців, можливо, тому, що ми самі були коханцями, і навіть древні статуї в Національному музеї нагадували нам коханців — ми так з них сміялися... У садах музею серед древніх скульптур, гробів та надгробків можна гуляти нескінченно, та нам потрібно поспішати, поруч — стільки цікавого! Наприклад, музей дамаської холодної зброї, дамаська сталь — це ж легенда! Військовий музей, у дворику якого стоять зразки бойової техніки і... кабіна орбітального космічного корабля «Союз». Оригінал чи копія, що вона тут робить і як сюди потрапила — невідомо, але вона там є. Певне, як згадка про колись дружні стосунки між СРСР та Сирією, хоча сирійці в космос не літали, це точно. Тут ми засперечалися з Іко на тему, чи літав узагалі хтось із мусульман у космос? Я казав, що начебто хтось літав, а Іко стверджувала, що коли і літав, то лише переступивши Коран. Ми так і не з’ясували істини. Та вона нас і не дуже цікавила, якщо чесно. Дивлячись на «Союз», я з гордістю повідомив, що він — частина історії і моєї країни. «Якої саме? — в’їдливо перепитала Іко. — СРСР? України ж тоді не існувало!» — «Існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка. А Україна — її правонаступниця, якщо розглядати суто з юридичної точки зору, наші заводи... » — «Суто з юридичної точки зору УРСР таки інша держава, чи не так?» — «Так. І гімн, і прапор...» — «Так ти визначся спочатку, з якої ти все-таки країни: СРСР, Української Соціалістичної Республіки чи з незалежної України. Точніше, визначся, що для тебе Батьківщина? Яка для тебе рідна мова: російська чи українська?» Мені нема чого на те сказати — ми йдемо далі, і я відчуваю себе якимось міждержавним байстрюком: без рідної мови, без власної історії, а головне, без відповідей.
З Іко ми їздили до Пальміри, в Саїднайя і Маалюлу. Про Пальміру розказувати особливо нема чого: звичайне древнє місто в пустелі. Хіба що храм Ваала (тобто майже диявола, а насправді — лише бога язичників) вразив величезною кількістю японських туристів-пенсіонерів, жертв ліберального капіталізму, вільного ринку, ветеранів «Мазди», «Міцубісі», «Хонди», «Соні» й інших промислових монстрів. Вони наче не помічали Іко: джапанісів по світу вештається стільки, що інколи в якому-небудь кафе в Бомбеї ти не можеш зрозуміти, де перебуваєш — в Індії чи в Японії, — бо довкола самі японці. Саме тому туристи з Країни сонця, що сходить, сприймали наявність ще однієї співвітчизниці де-небудь серед пустелі байдужно. Ці рядки я пишу з великою симпатією до японців. Народ, який живе на такому крихітному шматочку землі, але зміг завоювати інтелектом і працею весь світ, заслуговує на велику повагу.
А от Саїднайя і Маалюла варті детальнішої розповіді.
Саїднайя в перекладі з давньосирійської — «Богоматір». У цьому селищі біля жіночого монастиря, найбагатшого, до речі, в Сирії, живуть араби-християни. 30 км від Дамаска, ходить рейсовий автобус. У монастирі зберігається ікона Пресвятої Діви, яку, за легендою, написав святий Лука. Догори можна піднятися ліфтом — справді, не бідний монастир. Над входом у каплицю, де зберігається ікона, надпис: «Зніміть взуття своє, ви ступаєте на святу землю». Святиня християнська, звичаї — східні. «Нічого дивного, — каже Іко, — християнство — релігія, яка прийшла на Захід зі Сходу. Часто навіть кажуть “юдо-християнська релігія”». Я не сперечаюся — немає сенсу. Знімаємо взуття і ступаємо по прохолодній кам’яній підлозі. У каплиці напівтемно, горять свічки, багато арабів, зокрема й жінок, у більшості закриті обличчя, але вони хрестяться, стоячи на колінах перед іконою, — ще один доказ для Іко. Я також чомусь хрещуся, можливо, про всяк випадок, на вигляд я тут чи не єдиний фактурний християнин — християнин звідти, з Заходу. «З завойованого Сходом Заходу», — ще раз шпиняє мене голкою своєї вищої токійської освіти Іко. Щоб побачити Пресвяту Діву, треба стати на коліна і зазирнути у щілину між занавісками. Я майже нічого не бачу, крім срібної оправи, ікона темна, дуже маленька, менша за кишенькову книжку, і я ніяк не можу розгледіти Пресвяту Діву. Не дивно: Лука давно жив, дуже давно... За мною вже виникла черга, я встаю і ступаю вбік. На стінах висить багато ікон прекрасної роботи грецьких майстрів без оправ, які я по черзі уважно оглядаю. Іко тим часом опускає кілька сирійських лір у пластиковий бокс для пожертв.
До Маалюлі ще 30 км на північ, регулярний транспорт не ходить, та такі дрібниці вже давно для нас не проблема.
Стопимо мікроавтобус. Водій — араб-християнин, на панелі — іконка із зображенням Ісуса, на дзеркальці заднього виду — ланцюжок із хрестиком. «У Маалюлі досі розмовляють давньоарамейською мовою. Це мова Христа!» — каже водій. «О-о!» — дивуюся я і значуще киваю головою, хоча мені, на відміну від Іко, однаково.
(Давньоарамейською мовою актори говорили у фільмі Мела Гібсона «Страсті Христові», який я подивився вже потім — в Україні. Гарний фільм.)
Перед в’їздом у селище стоїть великий глиняний глек, метрів два заввишки. Водій підвозить нас просто під стіни монастиря Мар Текла, хоча йому й не по дорозі. Ми дякуємо — звісно, ніяких грошей. «Свята Текла — учениця святого апостола Павла, — продовжує розумувати Іко, — тут покоїться її тіло. Коли Текла рятувалася від переслідувачів, то наштовхнулася на стіну, помолилася — і в скелі з’явилася ущелина. Ми, певне, її побачимо». Але спочатку ходімо до джерела, вода якого вважається чудодійною. Тут дуже тихо, попри те, що багато людей. Вода така холодна, аж зводить зуби, дуже прозора, так би мовити, вода в своєму найкращому природному прояві. Кухоль прив’язаний міцним металевим ланцюгом. Надпис над джерелом усе пояснює: «Руки не мити, кухоль із собою не забирати!» Ні тобі «шановні», ні тобі «будь ласка», ні тобі «дякуємо» — досить різке таке звернення, непривітне. Іко звертає увагу, що надпис лише російською мовою. Ні англійською, ні французькою, ні арабською — лише російською. «Я з України, — кажу я Іко, — це різні країни!» «Цілком можливо!» — усміхається вона, дратуючи. Але по-справжньому соромно стає в ущелині. Вона невелика, метрів сімдесят у довжину і метрів десять завширшки — Теклі, мабуть, вистачило цих розмірів, щоб утекти. Стіни геть-чисто розписані і розмальовані, фарба чомусь тільки червона: Леся+Мурат=любовь!, Саратов, Семья Макарових, Тула, Россия, 2002 год! Ванек и Ленок, Самара, 1995 г. Тьху, прости господи, яка дикість! І знов-таки — жодного надпису французькою, арабською чи англійською. Зрозуміло тепер, чому звернення до відвідувачів біля джерела лише російською, ясно, хто там мив руки й крав кухлі. На виході я зітхаю з полегшенням — жодного свідоцтва варварства українців. «Не тішся, — каже Іко, — ти, певне, як завжди, перший українець, який тут побував. Приїдеш років через десять — побачиш надписи і «Київ», і «Донецьк»! Ти хитрий. Усе привабливе зі спільної історії визнаєш своїм, а все погане — лишаєш іншим. Це несправедливо». Я ще раз глибоко зітхаю. Прикро. Мені важко пояснити Іко всі ці деталі відносин. У її свідомості ми й досі — одна країна. Вона добре розуміє мої емоції, але її розуміння радше територіальне, пропущене крізь досвід Курильських островів. Отут вона зі мною абсолютно згодна! По дорозі до греко-католицького монастиря Сергія і Вакха, яка здіймається вгору, я сідаю на асфальт. Яке чудове свіже повітря, як мені тут легко дихається! Іко фотографує, із мегафонів лунає молитва. Усього-на-всього дві години пополудні. Молитва християнська, але арабською і вголос — точно, як мулли з мінаретів. Яке яскраве, яке весняне сонце. Нечуване, непередаване, разюче відчуття буття!
Через три години ми повертаємося в Дамаск. Скеля Хермон видається майже рідною. Входимо в старе місто з північно-східного боку, блукаємо вузькими вуличками, торгуємося за сувеніри, я дарую Іко срібний ланцюжок за 10 дол. Увечері ми йдемо на площу Мереджі подивитись на пам’ятну колону, збудовану на честь проведення телеграфу між Дамаском і Мединою. «Наша Дріна, наша Мекка і наша Медина!» — як хвалькувато кричали в неперевершеному за настроєм фільмі Кустуриці «Життя як диво» боснійські мусульмани... Ходять чутки, що на площі працюють повії. «Хочеш кохання втрьох?» — грайливо запитує Іко. Я не розумію, вона жартує чи ні, і знизую плечима: «Як скажеш, люба!» Хто їх розбере, тих японок. Іко замислюється. Коли жінки думають, це завжди добре видно на їхньому обличчі. Як правило, це процес нетривалий, незалежно від національностей. Повій ми не побачили, тож зайшли по черзі в Інтернет-кафе, де я глянув у свою скриньку, але знов нічого, крім листа від доктора Спока, не знайшов; у кондитерську, де ми об’їлися кнафи та інших солодощів — де ж їх іще їсти, як не на Сході; а потім у магазин електроніки. Хто сказав, що Сирія — відстала країна? Судячи з асортименту, відстала країна саме Україна. Останні моделі — будь ласка, про них я читав хіба що в Інтернеті та в «Т-3», і то — не про всі. Для Іко, звісно, це нудна розвага — роздивлятися японську електроніку в арабському магазині, — у неї такий леп-топ, що в мене, як побачив, щелепа одвисла. Я ледь утримався, щоб не розібрати — я завжди розбираю, а потім збираю незнайомі електронні прилади, які бачу вперше. Бідолашна студентка, вах-вах-вах! А що я хотів — у них це коштує копійки, тобто єни!.. Біля того ж таки Інтернет-кафе фонтанчик із питною водою. На фонтанчику надпис: «Завжди пам’ятай про Бога». До готелю заходимо мовчки, взявшись за руки — у холі з нещасним видом чекає Хідетосі, який прилетів учора вдень. Довге волосся спадає на очі, високий, худий, модний, він підпирає стіну і мовчки дивиться, як ми піднімаємося на другий поверх. Мені нема чого йому сказати. «Тримайся, хлопче!» хіба що. Я ще не знаю, що незабаром триматися доведеться й мені.
