Алхімік - Коэльо Пауло (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Юнак нічого не бачив, але коли курява всілась, він затремтів від жаху. Верхи на коні сидів наїзник, весь у чорному, із соколом на лівому плечі. На голові він мав тюрбан, а ціле обличчя, крім очей, закривала чорна хустка. Він нагадував гінця з пустелі, та постава його була значно могутніша, ніж у звичайних людей.
Дивний вершник висмикнув величезну криву шабелюку з піхов, причеплених до сідла. У місячному сяйві блиснула криця.
— Хто посмів розгадати політ яструбів? — вигукнув він так голосно, що луна прокотилася між усі п’ятдесят тисяч пальм Аль-Фаюму.
— Я, — вимовив хлопчина. Йому пригадався образ Сантьяго святого на білому коні, під копитами якого лежали невірні. Цей чоловік виглядав точнісінько так само. Але під копитами лежав тепер юнак.
— Я посмів, — повторив він і похилив голову, очікуючи удару шаблею. — Життя людей буде врятоване, бо я проник у Світову Душу.
Шабля не вдарила. Натомість незнайомець повільно торкнувся вістрям юнакового чола. Скотилася крапелька крові.
Вершник застиг нерухомо. Юнак також. Йому навіть на думку не спало втекти. В глибині душі мав відчуття дивної радості: він помре заради своєї Леґенди. І задля Фатіми. Знаки, врешті-решт, говорили правду. Він опинився віч-на- віч із Ворогом, але не переймається смертю, бо його чекає Світова Душа. Сьогодні він стане її часткою. А завтра цією часткою стане Ворог.
Незнайомець не відводив вістря від юнакового чола.
— Чому ти розгадував політ птахів?
— Я розгадав тільки те, що птахи хотіли сказати. Вони хотіли врятувати оазу. Завтра ви всі загинете. В оазі воїнів більше ніж у вас.
Вістря й далі впиралось у його чоло.
— Хто ти такий, щоб міняти волю Аллаха?
— Аллах створив війська і створив птахів. Аллах навчив мене мови птахів. Все на світі написане однією Рукою, — сказав юнак, пригадавши слова погонича верблюдів.
Незнайомець відвів шаблю. Юнак відчув неймовірне полегшення. Але втекти не міг.
— Будь обережний з віщуваннями, — мовив незнайомець. — Що написано, того не уникнути.
— Я лише бачив військо, — заперечив юнак. — Не знаю, чим закінчиться бій.
Здається, незнайомця задовільнила ця відповідь. Але шаблі він з рук не випускав.
— Що робить чужинець на чужій землі?
— Я шукаю свою Леґенду. Вам цього не зрозуміти.
Незнайомець застромив шаблю назад у піхви, а сокіл на його плечі пронизливо вискнув. Юнак полегшено зітхнув.
— Я мусив перевірити твою мужність, — пояснив незнайомець. — Мужність — найнеобхідніша якість для опанування Мови Світу.
Юнак здивувався. Незнайомець говорив про речі, які мало хто розумів.
— Ти не повинен заспокоюватись, навіть після такої далекої дороги, — продовжував він. — Шануй пустелю, але ніколи вповні їй не довіряй. Бо пустеля людей випробовує: вона стежить за кожним їх кроком і вбиває тих, хто втратив пильність.
Його слова нагадали юнакові старого короля.
— Якщо прийдуть війська й ти ще матимеш голову на плечах після заходу сонця, розшукай мене, — звелів незнайомець.
У тій самій руці, яка так загрозливо змахнула шабелюкою, тепер був батіг. Кінь знову став дибки, здійнявши хмару куряви.
— А де ви живете? — гукнув юнак услід вершникові.
Рука з батогом показала на південь.
Юнак зустрів Алхіміка.
Наступного ранку дві тисячі озброєних воїнів сховалися між пальм Аль-Фаюму. Перш ніж сонце сягло зеніту, на обрії з’явилося п’ятсот вершників. Цей загін увійшов до оази з півночі; зовні він виглядав як мирна експедиція, проте під халатами була схована зброя. Наблизившись до білого шатра в центрі Аль-Фаюму, вони вихопили ятагани й рушниці. І напали на порожнє шатро.
Воїни з оази оточили пустельних вершників. Вже через півгодини усі непрошені гості, крім одного, були вбиті. Дітей відвели в безпечне місце, отож вони навіть не знали, що відбулося. Жінки молились у наметах за своїх чоловіків і також не бачили бою. Якби не розкидані на землі трупи, можна було б сказати, що оаза жила своїм звичним днем.
Від смерті пощадили лише командира загону. Його привели до вождів, і ті запитали, чому він зневажив Традицію. Він відповів, що після довгих виснажливих боїв його воїни страждали від голоду й спраги, тому вони вирішили захопити оазу, щоб мати змогу далі воювати.
Вождь племені сказав, що шкодує загиблих, але Традиція має бути непорушною. В пустелі тільки вітер може міняти обриси дюн.
Він засудив командира до ганебної страти. Замість того, щоб загинути від кулі або меча, він був повішений на засохлій пальмі. Тіло його теліпалося під поривами пустельного вітру.
Вождь племені викликав юнака і вручив йому п’ятдесят золотих монет. Тоді знову розповів про Йосифа з Єгипту й запропонував юнакові стати Радником Оази.
Коли зайшло сонце й з’явилися перші зірки, юнак попрямував на південь. Там він побачив намет, що стояв осібняком, а перехожі араби сказали, що в тому місці повно джинів. Юнак сів на пісок і почав чекати.
Алхімік повернувся, коли місяць вже був високо в небі. На плечі мав двох мертвих яструбів.
— Я тут, — сказав юнак.
— Ти не мав тут бути, — відповів Алхімік. — Тебе привела сюди Леґенда?
— Іде війна між племенами. В пустелі небезпечно. Тому я тут.
Алхімік зіскочив з коня й запросив юнака до намету.
Намет нічим не відрізнявся від інших, якщо не враховувати шатра вождів з його казковим багатством. Юнак роззирнувся, але не побачив ні печі, ні алхімічних апаратів. Лише стосик книжок, кухонна плита й килими, вкриті загадковими візерунками.
— Сідай, я приготую чай, — запропонував Алхімік. — А потім з’їмо цих яструбів.
Юнак підозрював, що це ті птахи, яких він бачив напередодні, але промовчав. Алхімік розпалив вогонь, і невдовзі намет наповнився чудовим ароматом — кращим, ніж пахощі кальяну.
— Чому ви захотіли мене бачити? — спитав юнак.
— Такі були знаки, — відповів Алхімік. — Вітер мені підказав, що ти прийдеш. І що тобі потрібна допомога.
— Це не про мене. Це про іншого чужинця, про Англійця. Це він вас шукає.
— Спочатку йому треба зробити щось інше. Але він уже на доброму шляху, — він почав спілкуватися з пустелею.
— А Я?
— Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти мрії здійснитись, — мовив Алхімік, відлунюючи слова старого короля. Юнак зрозумів. На його шляху з’явилась інша людина, яка допоможе йому звершити Особисту Леґенду.
— То ви будете мене навчати?
— Ні. Ти вже знаєш усе, що потрібно. Я лише спрямую тебе до скарбу.
— Таж іде війна, — нагадав юнак.
— Я знаю пустелю.
— Але я вже знайшов свій скарб. Маю верблюда, маю заробіток із крамнички з кришталем, маю п’ятдесят золотих монет. У себе вдома я вже був би багатій.
— Усе це ти знайшов не біля Пірамід, — сказав Алхімік.
— Маю Фатіму. Вона мій найдорожчий скарб.
— Але й вона не біля Пірамід.
Вони почали мовчки їсти. Алхімік розкоркував пляшку і налив гостеві якоїсь червоної рідини. Це було дивовижне за смаком вино. Але ж вино тут заборонене!
— Не те, що входить до вуст, осквернює людину, — сказав Алхімік. — А те, що виходить з її вуст.
Випивши вина, юнак відчув легкість. Проте Алхімік ще трохи лякав його. Вони вийшли надвір і посідали біля намету, — під таким яскравим місяцем, що зірки виглядали блідими.
— Випий і нічим не переймайся, — сказав Алхімік, помітивши, що юнак пожвавішав. — Відпочинь, як воїн перед битвою. Але не забувай, що твоє серце там, де скарб. Ти мусиш розшукати скарб, щоб усе, чого ти навчився дорогою мало сенс. Завтра продай верблюда й купи собі коня. Верблюди зрадливі — вони ступають тисячі й тисячі кроків, не подаючи виду, що втомлені. Тоді враз падуть на коліна й конають. А коні втомлюються поступово. Ти завжди знаєш, чого від них чекати й коли до них приходить смерть.
Наступного вечора юнак прийшов до намету Алхіміка разом з конем. Алхімік невдовзі з’явився й, посадивши на плече сокола, сів верхи на свого коня.
