Bitches Get Everything - Карпа Ирена (книги без сокращений .TXT) 📗
Ми вилізаємо з плацкарту, ми, ймовірно, жахливо смердимо поїздом, у нас лишилося 9 гривень 19 копійок, а машина на стоянці вже простовбичила дні три, поки в нас була вічна ніч у Харкові (а ви пробували взимку прокидатися о четвертій по обіді щодня?!) Машину-сиротину тут вже снігом замело по самий чубчик, а бабла на її викуп із паркувальної неволі в нас ніхуяшечки нема.
– Бакси! – каже сакральне слово Стоґнєвіч.
– Не взивайте всує, – хмурнішаю я.
– Нє-е-е!!! – горлає вона, – бакси є!!! Ті, що ми попрали – бакси як катлєта. Бакси як тряпочка. Давай їх штовхати.
– Ну давай…
І чи то касирка currency exchange була сонна, чи нам таки й справді щастить, а якесь бабло у нас таки намальовується.
– Тепер іще знайти би Кораблик, – мрійливо кажу я.
– А що його шукати? Там, де найбільший замет – там і Кораблик.
Так і є. Кораблик з біса добре замаскувався, зливається з біло-сірою панорамою міста, всі інші машини на стоянці з хитрим підйобом на нас блимають.
– О!!! – Стоґнєвіч швидше впізнає топографію, ніж форму того, що спить під мерзлотою.
Ми навіть відчиняємо дверцята і віддаємо гроші паркуваль-нику, по ходу надуривши його на одну добу. Шукаємо якесь шкребло чи щітку чи – ааааааааа… ну хоч що-небудь, курча мама!!! І нема. Стоґнєвіч робить пику «Пупсик № 5» і йде до того ж паркувальника. Довкола якісь страшні автобуси і задрипані маршрутки. Але ж там, на цих транспортних одиницях, працюють добрі й роботящі люди! Які, в принципі, мають всі підстави нас ненавидіти.
Але до мене долинає щось типу «А дєвочьки хароші? – Та ха-роші! – Ну тада ладна!» і Стоґнєвіч повертається з малесенькою, не ширшою за мою долоню, пошкребачкою. Я розумію, що попали ми тут до вечора. Саме час відкрити навстіж вікна й двері й цинічно врубати музичку. З цинічним сабвуфером – а раптом його вібрації розтоплять кригу? Ну і що може бути цинічнішим для двох пиздуватих тьолок, що відгрібають свій кораблик-супер-мегаджипер на стоянці посеред працьовитих людей на жигулях і лазах, як не пісня УНДЕРВУДУ «Бабло победіт зло»?! Кажуть, улюблена пісня Березовського. І шоферам, ви знаєте, сподобалося. З нами просто всі погодилися – победіт, стопудняк!!! Дай Бог людям те, у що вони світло вірять. Тож ми, щасливо посміхаючись, розшкребли собі щось на зразок ілюмінаторів і, посигналивши на прощання добрим людям, відчалили. Правда, заднє скло відчистити забули, але то таке… В той день архангели врятували двох ідіоток. Умнічки, хароші девочки і феміністки знайшли би порятунок самі. А тут же не про них, тут про нас: уродки вижили – генофонд заплакав.
00:00:00:12
Знаєте, за що мене ненавидять і бояться? А за що люблять і цікавляться мною? І за що я одного дня, ймовірно, дістану собі кулю в лоба або в дупу не найрозкішнішого українського розміру? Та за те, що я безсовісно краду і використовую чужі історії. Сакральні таємниці. І чим більше хтось їх ховає, тим більше інші їх хавають. Тим більше сенсу витягувати їх на світ Божий і продуктивно витискати з них увесь pussy juice, кров, сльози незайманок і оцтову есенцію. Потім люди йдуть у кінотеатр, чи купують диск, чи скачують піратську версію з і-нету – й на тобі! Але-оп, Фіфі! Ви попали! Впізнаєте себе, своїх близьких, своїх ворогів і родичів своїх коханок? Розумієте – все, що ви сказали, було використано проти вас? І адвокати тут ні до чого. Ви все одно ними користуватися не вмієте.
Насправді ж усе не так. Я не така зла. Я просто хочу, аби сюжети й переживання акторів хапали за живе глядачів. І за яйця прокатчиків. Тим же, хто не був учасником даної ріал сторі, все й без знання її витоків навіть дуже подобається. Вони плачуть і співпереживають. Вони просять добавки. Вони – естети, вони хочуть справжнього, не серійного, а отримують те ж реаліті-шоу (бо підсвідомо, хоч і витісняючи в собі внутрішнього лоха, прагнуть саме його), тільки високої проби та limited edition.
– Так не чесно, ти крадеш! Це моя історія! Я сам би міг щось колись за нею зняти! – кричать іноді хлопчики, коли дізнаються, що їх неперевершену лав-сторі вже розписано покадрово.
– Послухай, сонечко, – я зітхаю і не знімаю сонячних окулярів – це сонечко очей не випалить, воно м'яке і лагідне, хоч і прикидається талібівським терористом, – я нічого не краду. Я запозичую. Я рефлексую. Якщо хочеш – навіть проживаю цю історію вслід за тобою.
– Але ж я… Я просив! – далі править він.
– Ну-ну, заспокойся, маленький. Якщо вже на те пішло, то ти – моя історія. А історії моїх історій – мої історії.
– Значить, і я буду використовувати твої! – в очах уже відчай.
– Та на здоров'я. Що покажеш: «Тріша голосно ригала»? Чи «Тріша надто часто трахалась»?
– І смоктала!
– О, так це ж мені тільки честь робить. Я навіть підпишу кожну твою заяву. У мене ідеальний образ – чим страшніші й гидкіші речі про мене викладатимуть, тим краще. Так що я навіть сама готова поставити пам'ятник моєму гіпотетичному інквізитору. Правда, самій же доведеться йому за це промо платити…
Хлопчик на це нічого не каже. Мабуть, з усім погоджується. Ми прямуємо до моря, в крихітну бухту, де він рік тому вчинив страшний злочин і мав необережність мені про нього розпатякати. Стежка дуже крута, ми спускаємося туди, де колись чи то з'їхав величезний оповзень, чи то впав масивний метеорит – просто у якусь космічну воронку. Інколи лізти доводиться ледь не накарачках, замало не зубами чіплятися за суху траву й обривки якихось поіржавілих дротів. Зате внизу блаженство. Головна ознака – незасраність. Бо які ще ідіоти, крім нас, пхалися б униз під кутом майже 90 градусів, коли з-під ніг осипається все, на що стаєш? Але радість посидіти в цілковитій тиші під скелями все виправдовує. Тут зовсім молодий рельєф. Він все ще формується.
І такий же хлопчик.
Хлопчик роздягається і дереться ще кудись, на якісь скелі, поки я сиджу на камені біля води, занурюючи у хвилі пальці ніг… Зовсім голий хлопчик на сіро-рудих скелях виглядає прекрасно. Я довго фотографую його, а він про це не знає, бо шукає для мене осколки метеорита.
00:00:00:13
Вам коли-небудь доводилося переспати зі старим другом? Ну, з кимось таким, чию красу ви констатуєте і живете з нею спокійно й задоволено. Ви – гедоніст і оточуєте себе лише красивими людьми. Ви готові померти за красу. Ви насолоджуєтеся красою, молодістю і запахом тих, хто з вами їсть, купається і спить. Ви п'єте багато алкоголю і дивитеся фільми Грінвея і Джармуша. Ви читаєте у ванні Палахнюка й Буковскі, і матері думають про вас погано, коли ви просто хочете бути ввічливими.
– Мамо, так, усе нормально. Я не голодна і здорова.
– ……?
– Так. Чого луна? Ну, я зараз у ванні. О, тут тобі Тріша передає вітання.
Пауза.
– ……?!!!
– Ну так, вона теж у ванні.
– Упс. Скажи мамі, що я пішла до церкви. Ну хоч що-небудь хороше їй про мене скажи, га?…
О десятій ранку ви п'єте горілку з лимоном і якимись напівзогнилими – ах, яка краса у вмиранні – фруктами. Напередодні ви милувалися тілами і не торкалися їх. Ви не старієте. Ви ніколи не постарієте, бо помрете в перегонах за красу, а вона зникатиме значно швидше від вас. Ви помрете молодим, сексуальним, бажаним, наповненим і успішним. Втім, щодо наповненості якраз тільки після смерті й можна буде зробити бодай якісь там висновки. Тож зараз не про це. Зараз я на секунду зроблю своє альтер-еґо лордом Генрі і скажу якусь бридню про те, що інтелект та інші звірі не важливі. Важлива лише краса і юність, і тільки вона рахується. Якась моя пуста і нехаризматична частина без особливих зусиль перетвориться на Доріана Ґрея. Чи вже перетворилася? То й пес із нею. Але та, сильніша й перманентна, так і залишиться лордом Генрі, а доріани поступатимуть до нашої клініки просто ешелонами. На ешафоти. Ешафоти власної краси.
У нас тут солярка закінчилася, автобус став посеред поля, ду-бак піздєц, ці уроди дивляться восьмий раз «Іван Васільєвіч меняет прафєсію». Коли зрушимо з місця, невідомо…
