Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Потім світ утих, зробився маленьким, камерним, чулося деренчання водопровідних труб; дощ затарабанив звичним ритмом, видуваючи в калюжах бульби. Зайшов адміністратор. Двері рипнули і зачинилися, повільно відхилилися знову, і в щілині видно: дівчина зупинилася; адміністратор опустив кругле обличчя додолу, під ним набігла калюжа води.
— Чули? — запитав адміністратор. — В Алушті зсунулась скеля в море.
Клюнов підвів погляд, пробіг стінами, — дівчина йшла вулицею, прямо по калюжах.
— Так.
Адміністратор задоволено всміхнувся.
— Знесло два будинки. Є жертви.
Дівчина стояла у проході, за спиною рівно падав дощ. Двері завищали, клацнули, відітнули простір, хол потемнів — у вікні падав дощ. Дівчина прихилилась до одвірка, притримуючи рукою сукню, половина обличчя тонула в пітьмі, і на Клюнова втупилось одне, єдине, жовте од світла з вузького більма вікна, іскристе око; і коли вона спробувала поправити зачіску, сукня впала, сховала ноги, і око дивилося в простір — між Клюновим і адміністратором.
Костя сказав:
— Вам би не завадило просохнути.
Адміністратор підвів голову. Дівчина ступила крок, і повна пітьма лягла на неї. Костя піднявся східцями, відчуваючи потилицею, спиною, як вона тихо йде позаду, — це надало йому впевненості.
Муха дзижчала у вікні, трохи просвітліло, адміністратор проводив їх поглядом, голова хилиталася, як у фарфорового болванчика. Костя обернув голову, дівчина перекинула свій погляд — через плече — двері шарпнуло протягом: циган сидів, підібравши ноги, дув у сопілку, і постать його мережилась між прозорими потьоками води.
Дівчина затуляла зграбною, тремтливою, чітко окресленою в чорне постаттю хилитання дощу за вікном. Костя навіть не сподівався на дивовижний спокій, спокій, який не давав нічого, окрім спокою, а що далі — невідомо; немає різниці, невідомо, де б ти був, — і то набагато краще, ніж лежати в зопрілому ліжку, краще, ніж говорити дозволені речі з недозволеними людьми, вибирати між містами і країнами ті два метри, що навіки заспокоять; а вона дарувала не надію, і зовсім не впевненість, просто вся її істота по первісному, по дикому первісному, вигранювала, прокреслювала межу і давала на все безглуздя відповідь.
Костя підняв повалений стілець, спалахнула блискавка, не зронивши і слова, він попорпався у валізі, дістав піжаму, одірвав етикетку, і подав піжаму дівчині.
Дівчина одхилила двері шкафи, і він побачив тільки повні литки, і як мокра одіж мертвим крилом падала на стілець.
— Коньяк, — Костя налив у ґрановану склянку. — Піду поставлю каву.
Вона на знак згоди опустила очі. І Костя так і не зрозумів її настрою.
На третьому поверсі його обдало духотою, сонно літали мухи, кроки відбивалися в кінці коридору; вікна не пропускали сонця, затулені важкими, зеленими портьєрами. Він глянув в одне вікно, де сходилося червоним шумовинням пустирище, потім в інше: море ряхтіло сірим, і тільки рожевий, тонкий як голка, вогонь маяка пробивався крізь шаленість стихії.
На кухні, з високою стрільчастою стелею, він запалив вогонь, і на кілька хвилин занімів, споглядаючи сині язики полум'я. Поставив кавозаварника. Повертався коридором, вгрузаючи ув слизьку пітьму; дощ вже відходив од моря, і все більше, щільніше падав на селище; коридором повзали тіні, а за дверима, де від протягу деренчав номерний знак, Клюнов почув голос, — тонкий, мовби жіночий і мовби дитячий. Голос тягнувся, вихоплювався, здавалося, інколи, що то вищить вітер, але в бабахканні дощових крапель голос набирав настирливо потужної інтонації і чітко крив безладдя, гамір навколишнього. Клюнов потягнув дверну ручку. В залитій електричним світлом, без вікон, кімнаті сиділи двоє старих, закутані у клітчастий плед, поперед них хлопчик із блідим, навіть синюшним, обличчям, читав уголос, як читають у школі, врочисто, затинаючись, не вникаючи у зміст.
Старі повернули голови, хлопчак не знав куди подіти книгу, завовтузився, хотів жбурнути її під ліжко, але дід з бабою разом зірвалися на ноги, перехопили товстий фоліант, переплетений у шкіру із золотом і засунули його під плед. Костя ще постояв у проході, вибачився, зіславшись на те, що переплутав кімнати, і подався довгим коридором, блукаючи від нерозгаданого трепету, а потім зрозумів, що то була просто Біблія, і тому старі злякалися, ясна річ. Але терпке, як оскомина, почуття роздирало його з кожним кроком, і він знову, поминувши двері своєї кімнати, подався на третій поверх, зупинився, відтак почув голос хлопчика, тягучий, плаксивий, надривистий, і вочевидь — той не хотів читати, бо раз у раз затинався, і тоді старі сердито сикали на нього. Врешті Костя постукав у двері, зайшов, і старі по-страусиному попідтягували голови.
— Я вибачаюсь, хотів би у вас попрохати…
— Ні! — різко вставила своєї стара.
— Чому ж, ви приходьте, — перебив її дід, усміхнувся білозубо. — Правда, ви можете приходити і слухати.
Біля кімнати Костя дивувався, чому так поступив, але вже прочинилися двері, і обридливо пішло перед очима, шарудів дощ, і не видно було неба. Тільки в пам'яті мовби фотокартка — перекошене, зелене від злості та жаху обличчя хлопця.
Дівчина, схилившись над люстрою, розчісувала волосся. Коли він увійшов, вона підняла з напівтемряви очі, не зронила й слова, продовжувала робити своє.
Клюнов затупцювався на місці, димів кавозаварник; дівчина сиділа спокійна, рука, зламана в лікті, лежала проти вікна на синій скатертинці, — вітер подув, вода за вікном здибилася, і мокрі голуби лопотіли об шибку.
— Каву?
— Так, — голос у неї йшов десь із грудей.
Мокрий голуб на підвіконні, шматок неба, зів'яла квітка у карафці. Дівчина пила маленькими ковтками коньяк, — голова випірнула з темряви, і на Костю пахнуло теплом жіночого тіла. Шамротіла вода, дівчина попивала коньяк, вітер кресав дахами, дощ вирунами ходив дорогою, де під піддашшям сидів циган, склавши по-турецьки ноги і грав на сопілці; вода струменіла у ванній, нежива вода, і Костя бавився спочатку її рукою, витонченою, з синіми каналами жилок і червоними нафарбованими нігтями; порепана шкіра на пучках намацувала артерії на шиї, вузлики між пахвами; відтак вона одкинулась на спину, заголивши округлі коліна, і він побачив перед собою чорніючі долоні, м'які, принадливі, Клюнов навіть устиг подумати: коли він відчував таке востаннє в житті. У пам'ять одразу врізалося, недомальованим штрихом упнулося межи бровами, запало складкою: як хилитався на краю даху дикий кущ глоду, як перед ним вискочили двійко молодих, налитих грудей, раптово його проковтнула млівота, і він отямився тоді, коли під ним розляглося м'яке, податливе жіноче тіло, і він намагався вхопити білу, химерну округлість, що розпливалася і збиралася до купи, і ловив соковиті, налиті кров'ю вуста, з опущеними кінчиками; потім вона зірвалася і була далеко, — вдарила в повітрі тугими, чорними зміями кіс, упала на живіт, і Костя топився у м'якому вигині спини: застрахавшись, сам не знаючи чого, але манило, вабило, розгойдувало утіхою: засмагле золотаве лоно з трикутником волосся, тріпочучі, брунатні соски; дощ припускався ще більший, мокрий голуб на підвіконні, і Костя наздогнав її десь на тому краю, далеко, обхопив шию руками, що аж хряснула, але тихий стогін покрив усе, — він упнувся їй в губи, і дівчина спокійно, м'яко лягла під нього, та по миті вирвалася і побігла кімнатою, і він бачив з напівморока, як очі її бігають по його плечах, дужій спині.
— Мені треба йти…
Гаркнуло море віддалеку, загудів вітер на крівлях, Костя сів на ліжко, підібравши коліна до підборіддя.
— Зараз припустить ще більше, — прохрипів.
Тоді вона ступила до нього, обхопила зап'ястям шию, обвила ногами і лягла під нього; ноги її замиготіли в повітрі, що настоялося людським потом; Кості гріли груди, живіт дівчини вигинався під твердими чоловічими м'язами, а парота в кімнаті іскрилася, дощ за вікнами то вщухав, то припускав ще більший, і враз Кості запекло пах, він застогнав, судорожно засапав повітря, потопивши її тонкий стогін, і очі дівчини — не то зелені, не то карі — відділилися сизою заволокою. Вона розм'якла, застогнавши, поклавши Кості голову на груди. Лилась вода за вікнами, потім умовкла, вії дівчини лоскотали його шкіру. Врешті вона підвелася. За мить він виокреслив її круглі коліна у ванній, вона тихо наспівувала, милася. Надворі розвиднілося. Начебто востаннє Костя побачив, як із даху повисла велика крапля, — роздулася, росла, — впала, бризнула скалками бризок, а голуб ударився крильми об шибку, стрілою пропеклася тінь на стінах протилежного будинку, потяглася в напрямку сонця. І дівчина стояла темною постаттю проти вікна, витиралася рушником, і Костя тоді подумав про жінок, як про щось далеке, і що це не вперше і не востаннє, і не обов'язково думати про неї, але чомусь думав і дивився на її округле, золотисте від засмаги тіло, на розібрані коси; полив дощ, зовсім короткий, і хлюпотіння води виривало з його пам'яті ще щось таке, що змушувало битися горлянку, сушило в роті. Цей короткочасний дощ, жінка на животі, — лежить зігнувши в колінах ноги, а палець бігає шовковистою шкірою, а миром іде сонце, день шелестить м'якою парусиною; це так пекло його, що гіркий ком підступив до горла, і він пригорнув дівчину до себе, задрімав, заколисаний, немов прийшло те, чого він шукав. Вона перевернулася на спину: груди легко здіймалися від подиху, вітер прочинив кватирку, забив білою фіранкою.
