Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Мені стало погано.
— Але ж ми не домовилися про ціну. Я ледве чи зможу дозволити собі люксусове мешкання.
— Ніякої ціни не буде.
— А як тоді…
— Моєю платою буде ваша присутність.
— Я не розумію…
— І моїм задоволенням, — додала холодно.
— Я ще боюся, що там буде заспокійно на мій темперамент, — я пробував якось викрутитися від неї.
— Спокою вам не буде ані хвилини.
— Мені треба подумати…
— Ось моя адреса й телефон, — вона подала мені візитівку.
— Дякую.
Я боявся, що вона тепер захоче піти зі мною до моєї квартири. Така можливість на мить спаралізувала мої думки, почуття й тіло. Я стояв блідий і не рухався. Та вона попрямувала до лімузина. Шофер швиденько відчинив для неї двері. Жінка сіла й поїхала, не сказавши ні слова на прощання.
Я глянув на візитівку: пані ДуПонт жила у Вашінґтон Гайте і малд два номери телефону. Я порвав візитівку на шматки, кинув у сміття і з полегкістю пішов додому. Та полегшення тривало недовго. Цілу ніч я кидався в мареннях: мене, з одного боку, лякало її недобре обличчя, а, з другого боку, притягала її темна, незбагненна душа і краса чи, радше, подібність до моєї мами. Я бачив себе то у зляганні з нею — тоді обличчя пані ДуПонт перетворювалося на обличчя моєї матері — то жертвою жорстокости, коли Джуліана, доведена до звіринного екстазу, зубами вгризалася в моє горло. Тоді я прокидався в холодному поті й до ранку не міг заснути.
Чорна Джульєтта, як вона себе назвала, не то що не любила, а просто, як мені здавалося, чомусь ненавиділа мене. Це було видно з кожного її слова, з кожного руху. Значить, вона не тягнула мене до себе для любовних зносин. Можливо, вона була просто німфоманка й мусила мати когось «присутнього» для сексуальних оргій. Можливо, вона була садистка й любила знущатися над вибраними жертвами й доводити їх до самогубства. Можливо, була некроманка й доводила своїх «присутніх» до самогубства, щоб вдоволятися їхніми трупами. Не виключено також, що в ній нуртувала жадоба помсти за якусь образу, яку я несвідомо вчинив їй. Або все це були просто примхи багатої розбещеної дами.
Я цілими днями й ночами бився з цими питаннями й не знаходив ніякої відповіді. Вона мусила мати якийсь задум щодо мене, але я ніяк не міг розгадати — який. Навіть тепер, після всього жахливого, що між нами сталося, я перекидаю в пам'яті всі ці питання і не знаходжу єдиної задовільної відповіді чи причини.
А в той час, мушу признатися, та темна й зловісна сторона душі Чорної Джульєтти заволоділа мною з такою силою, що важко було опиратися їй. Та ще непогамовніше тягнуло мене до неї жадання сексуальних зносин. То не було жадання Джуліани як такої, а, радше, жадання її як відбитку моєї матері. Значить, мої хлоп'ячі едіпівські комплекси були останнім часом лише притуплені в мені, але не мертві. Тепер вони вибухали в моїх почуттях, і я не давав їм ради.
Та події, спровоковані Джуліаною, кинули мене вкінці в її холодні обійми… Господиня, в якої я винаймав помешкання, якось зайшла одного вечора до мене і відмовила мені в квартируванні, ввесь час вибачаючися при тому. Мовляв, її дочка закінчила студії й повертається назад додому. Я стрічав її дочку під час різдвяних канікул і знав від неї, що вона мала ще два роки докторських студій у Чикаґському університеті й зовсім не думала повертатися до Нью-Йорка, бо мала там хлопця, за якого планувала вийти заміж. Я не мав сумніву, що це була робота Джуліани, яка, мабуть, змусила господиню відмовити мені або купила її, запропонувавши вищу ціну за квартиру. Як би там не було, я при кінці місяця мусив вибратися з помешкання.
Все це мене влаштовувало, бо я і так хотів піднайти собі квартиру в тихішій дільниці міста. Досить скоро я знайшов розкішну квартиру на 77-й вулиці, неподалік від мого планетарію. Але за кілька днів до мене зателефонував господар того будинку й повідомив, що моє мешкання вже винайняте однією дамою. Я все зрозумів. Але, не маючи ще підписаного контракту, не міг нічого зробити.
Мов заскочений зненацька звір, я два тижні бився в тенетах думок: ясніший бік моєї душі відпихав мене від тої жінки, але темінь у мені з усією міццю тягнула мене до неї. Зрештою, воювати з великою силою її багатства я не мав снаги. Та в цьому я не цілком чесний із собою. Я міг легко поселитися на деякий час у своєї мами. Мене тягнуло до Джуліани, я жадав її. В останній день місяця я спакував валізку, сів у машину й поїхав до Вашінгтон Гайте. Я не сумнівався, що моя фотографічна пам'ять правильно зберегла адресу.
5
Джуліана жила на північно-західній окраїні Мангеттену, поблизу «Клойстера», тобто музею-монастиря. Її дім, який стояв на узбіччі гори, обступали старі дерева. А з західного боку відкривалася чудова панорама з видом на ріку Гудзон, на міст Вашінґтона та на стрімкий, скелястий берег по другий бік ріки. Двоповерховий будинок був збудований у модерному стилі, обкладений ззовні каменем і кедром. Довкола росли рододендрони, гірські лаври, акуратно підстрижені азалії, троянди та інші екзотичні кущі, назви яких я навіть не знав.
Все це було надто вишукане, надто багате й надто контрольоване, як на мій смак. Я дав задній хід, щоб обернутися й погнати назад до міста. Та у дверях раптом появилася Джуліана, і я занімів — так і не зміг натиснути на газ. Мов робот, який виконує чужу волю, я вимкнув мотор, вийшов із машини й підійшов до жінки.
— Добридень, — ледве витиснув із себе.
Вона не відповіла.
— Я приїхав розвідати, чи мешкання, про яке ви говорили, ще порожнє.
— Ви приїхали з речами, значить, поселитися. Ваша господиня винайняла вашу квартиру за подвійну ціну.
Її цинічна й жорстока одвертість розсердила мене. Вона гралася людьми, немов ляльками. Я враз став самим собою й люто глянув на неї.
— Я мусила так робити, бо ви противилися моїй волі. А я цього не зношу, — пояснила холодно.
— Я також не терплю, коли хтось втручається в моє життя! — крикнув я.
— Але ви маєте певні одержимі проблеми…
— Це не ваше діло! — далі кричав я.
— Моє. Бо ваше збоченство спрямоване на мене.
— Звідки ви це взяли?
— Я такі речі відчуваю. Тому ви мені дуже підходите.
— До чого підходжу?
— Побачите.
— О, ні! Дякую за приємність! Бувайте здорові.
— Ви не маєте вибору. Ви не контролюєте себе.
— А хто тоді контролює мене?
Її впевнені сентенції дратували.
— Ваше збоченське жадання мене володіє вами.
Я, лютий на неї, бо вона говорила правду, обернувся й подався до машини.
— Невже ви аж так боїтеся мене?
Цим глузливим питанням вона до глибини вразила моє себелюбство. Я зупинився, підійшов до неї і глянув їй прямо в очі:
— Я не з м'якої глини ліплений, — процідив крізь зуби.
— То добре. Йдіть за мною. Я покажу вам ваше помешкання.
Вона повела мене сходами на другий поверх і повернула у відкриті двері ліворуч. Ми зайшли до великої вітальні, з правого боку двері вели до спальні, а напроти був вихід на балкончик, де можна було сидіти в кріслі й милуватися рікою. Мешкання було умебльоване з великим смаком у модерному стилі. Напевно, все це компонував фаховий дизайнер. Я ніколи не жив у такому розкішному мешканні. Все це було вище мого стилю життя і понад мої спроможності.
— Вибачте, але це мешкання — не для мене, — промовив я з притиском.
— Я приготувала його саме для вас.
— Я не почуватимуся добре в такому мешканні, й чим платитиму за таку розкіш?
— Заплатите мені все разом вкінці, як ваші попередники.
— Самогубством?
— Це лише одна з можливостей, — сказала спокійно.
— А є ще інші можливості?
— Є, — відповіла коротко і вийшла.
Я забрав з авта свої речі й заніс нагору. Розвісив у шафі костюми, розклав по шухлядах сорочки та білизну, а декілька книжок, які привіз із собою, поклав на столик при ліжку. Насправді, я мав велику бібліотеку, але тримав її у своєму бюро в планетарії. Тоді вирішив вийти надвір і пройтися парком до Клойстера, щоб трохи заспокоїтися.
