Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр (читаемые книги читать txt) 📗
Шлойма покрутив у руці ножа, кілька разів клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повільно, неохоче, з кількасекундною затримкою в держалні, зовсім не так, як у хвацьких руках білоокого. Сховавши ножа до внутрішньої кишені джинсівки, письменник Ецірван повернувся до свого пива. Та ледве він устиг зробити другий великий ковток і захрупати його крекером, як трійця у куфайках радісно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тісто, Шлойма внутрішньо напружився. Мало, чого ще чекати від цих хлопців, он яку оборудку вони з ним щойно провернули…
Двоє з трьох (а третім в компанії був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банці такого самого пива «Львівське преміум», як і в нього, третій ховав щось під пахвою, найшвидше — пляшку. Всі вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок в парку для них, вочевидь, не існувало.
«О, мужик, ти ще тут, не уйшов…» — голос щокатого начебто повниться здивуванням, але здивуванням байдужим, — їм нема до тебе справи, от тільки на лавці вчотирьох тісніше, ніж утрьох. Вони знову сідають рядком, посуваючи тебе аж на край, пожадливо відкривають пиво, третій-безликий дістає з-під пахви — ага, зовсім і не пляшку, а балон якоїсь хімічної речовини, здається, дихлофосу. Білоокий підставляє під цівку пива зрізану до половини пластикову пляшку, набирає в неї рідини десь на три чверті, простягає третьому-безликому-невиразному. Той густо й щедро пшикає з балона просто у пивну піну, аж вона стає білим вітрилом над посудиною, повертає цей дивний коктейль білоокому. Білоокий обертається до тебе, ловить твого здивованого погляда, усміхається, підморгує і залпом випиває. Очі його соловіють просто за мить, плечем він валиться на тебе, інші двоє вже й уваги на нього не звертають, вони зайняті своїми хімічними дослідами з пивом і дихлофосом, поступово (але дуже швидко) їхня й без того не вельми логічна балачка переходить у відверте варнякання, саме час тобі швидше допити свій «преміум» і йти звідси, струсивши з себе білоокого, від біди подалі. Якщо це твоє лихе передчуття не занадто спізнилося, бо…
«А с-слиш, му-мужик…» — вже з натугою повертає в роті язиком щокатий. Він розчервонівся, час від часу відригує пахом вітчизняної хімпромисловості — «Ти знаєш, той нож, шо ми його тобі п-продали, він гораздо б-больше стоїть… Двадцять грівєнь, а то й двадцать п'ять… Гик…» Він очікувально дивиться на тебе, і двоє його друзів також повертають нетверезі погляди у твій бік, підпускаючи в ці погляди погрози. Значить, це було не просто інформаційне повідомлення, не просто рекламний текст. Це — вимога. Отож, вони хочуть з тебе іще десять-п'ятнадцять гривень. І ти опиняєшся перед дилемою (навіть — перед трилемою): а). дати їм цю суму й піти собі; б). просто встати й піти собі, або в). залишитися й переконувати цих трьох, що вони не мають рації, що чинять вони негарно, не по-людськи і т. п. Дуже доречною буде зараз для них ця імпровізована лекція з основ міжлюдських взаємин. Може, процитувати їм оте, як його, «не чини іншому того, чого б ти не хотів, щоб інші вчинили з тобою…»
«Ти шо, мужик, не поняв?» — вже кривувато нависає над тобою білоокий, що раптово збудився у всіх можливих значеннях цього слова. — «З тєбя іще п'ятнадцать грівєнь!»
І поки ти збираєшся щось відповісти, зберігаючи позірний спокій, повільно ставиш на лавку недопиту банку з пивом, з-за його правого плеча вилітає щокань у куфайці і з розмаху б'є тебе в обличчя. Не можна сказати, ніби ти не був готовий до цієї атаки, але все ж удар ти пропустив, він потрапив просто в око, й тепер ти відчуваєш, як воно, око твоє ліве дуже швидко, просто миттєво запливає, звужуючи сектор обзору. Ти машинально відмахнув лівою іще декілька випадів щоканя, а білоокий у цей час немов роздумував: чи то відтягти від тебе товариша, й таки дочекатись бажаних і жаданих гривень, чи то втрутитися й собі, — і врешті другий варіант у ньому перемагає, і він з усієї сили валить тебе ногою в пах. Ти встигаєш вивернутись, чобіт попадає у стегно, теж боляче, хоча і не смертельно, не так страшно, як було б, досягни він дійсної цілі, — та вивертаючись, відсахнувшись, ти перечіпляєшся об лавку, яка у тебе позаду, під коліньми, і падаєш навзнак, спиною, обличчям догори, очима у безмежне бліде поліське небо!..
І ось тебе вже навіть не б'ють — тебе банально пиздять ногами, усі троє, й доводиться пригадати давній-предавній армійський досвід, коли під натиском переважаючих сил супротивника, вже не встоявши, доводилося «закриватися». Наука це нехитра — швиденько скрутитися бубликом, коліна до обличчя, голову прикрити ліктями, хоча таким чином ти залишаєш відкритою спину, нирки і хребет, місця досить таки болючі. Усі троє негайно з цього користуються, по декілька разів прикладаються до твоєї спини, хоча ти й намагаєшся в цей час крутитись на землі за годинниковою стрілкою і таким чином уникнути прямих попадань, перетворивши їх на ковзаючі. Але хтось із них завдає тобі удару між ніг, гострим носаком, він потрапляє саме куди слід, тобто, куди, звичайно ж, не слід, і від дикого болю ти розпрямляєшся, витягаєшся струною, і вони вже не рахуючи, (так, ніби спершу вони рахували удари) місять тебе і молотять по ногах, по голові, в живіт, і ззаду, по нирках, по хребту, і червона імла звідусіль заволікає твій зір…
Але повністю відрубатися, втратити свідомість Шлоймі не вдалось. Не вийшло йому відійти в забуття. Не судилось йому того дня спокою ані на хвилину, що зайвий раз підтверджує істину про відсутність права на спокій для справжнього письменника. Удари раптом припинилися, і згори, з червоного туману випливли знайомі обличчя Самчука й Миколи Івановича. Обличчя ці спершу схилились над письменником Ецірваном, а потім швидко перейшли у нормальний вертикальний ракурс, з чого Шлойма зрозумів, що його піднято з землі й посаджено на ту ж саму лавку, навіть баночка недопитого пива все ще стояла на ній. Нікого з трійці «роботяг» не було видно ні поблизу, ні навіть на обрії. Хоча на обрій дивитися запухлим оком дивитися було нелегко, Шлойма все ж таки спробував роззирнутись довкола. Потім схилив голову на коліна і сплюнув під ноги, просто на розсипані по траві крекери пінисту кров, у якій сірів уламок зуба. В голові гуло й дзвеніло.
«Що ж це ви, Шлойма Васильович, так неосторожно по парку гуляєте?» — трохи докірливо й ніби аж ласкаво торснув його за плече Микола Іванович, зазираючи в обличчя. — «Тут у нас всяке случається. Ми цих негодяїв споймаєм, ви не беспокойтеся. Зараз Самчук пішов позвонить, визвать наряд і скору помощ. А ви посидіть спокойно, не шевеліться, бо, може, у вас є які-то внутрєнні поврєждєнія…»
Червоний туман в голові потрохи розступився до певних меж, але не остаточно. Спина нила, і в паху теж тупо ворушився біль. Обмацавши голову, Шлойма подивився на свої долоні — на пальцях була кров і видерте волосся. Червоний туман знову напливав, особливо над лівим оком. Самчук простягнув йому носовичка. Приклавши його до брови, Шлойма аж засичав від болю — брова була глибоко розбита й пульсувала липким слабеньким джерельцем.
Швидка чомусь довго не їхала, «чи в них там бензину нема?» — поміркував уголос Самчук, зате міліційний уазик з'їхав з асфальту й криво-косо пришвартувався під липкою обіч лавки. Звідти вийшло двоє сержантів і Самчук, перемовляючись явно по темі недавнього інциденту. «Вони десь тут недалеко должни буть!» — після цієї фрази Миколи Івановича обоє сержантів подались кудись вгору пагорбом, до фасаду кафешки, позираючи туди-сюди й бурмочучи щось в одну на двох рацію. Самчук же підійшов до Миколи Івановича.
«Ну, шо з ним?» — питанння звучало доволі байдуже.
«Вроді сильно получив…» — Микола Іванович теж не випромінював надмірних емоцій.
«Ну то шо будем дєлать? Везем на обслєдованіє? Бачиш, шо скорої нема до сих пір. Ідіть сюда, як то вас, Шлойма Васильович…»
Письменник Ецірван, не зовсім тямлячи себе, був підсаджений до уазика й Самчук, обійшовши тупориле авто, сів на місце водія. Крекнувши, витис зчеплення і машина, жбурнувши заднім колесом кілька грудомах під ноги Миколі Івановичу, вирвалась на асфальтовану алейку й покотила праворуч, в бік чортового колеса й виїзду на Московську-Степана Бандери.
