Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
– Мала, візьми, у тебе рука легша.
Сестра взяла слухавку, й обличчя у неї зробилося єхидним і переляканим водночас. Без жодного слова передала мені.
– Вєнька, здоров! Це Ульян. У нас проблеми.
– Ульян, тебе шукають менти.
– Здогадуюсь, не дурний.
– Якщо не дурний, то дзвони до дядька, а не то повісять усіх собак на тебе.
– Розказуй, що там трапилося.
І я за п’ять хвилин виклав події, які комусь, точняк, коштували життя.
– …Гриша, я педіатр, а не психіатр, не освідомлювач і поготів. Бабусю його, Едіка, так цю я добре знала, та хіба дізнаєшся про людину до кінця, правда? Баришня шикарно одягалася, розмовляла, правда, грубувато, але мушу визнати, з усіма знаходила спільну мову, як простолюдинка. Ви, правда, і слова такого не знаєте. З червоточиною дама була, да. Її приваблювали люди, як би вам сказати простіше, надламані чи що. Ви, Гришенька, самі це знаєте. Прагматична, як і кожна селянська сучка, що вибилася в люди. Але крапля породи була, була, аякже. Від Капністів її нагуляно, тому так кров і гуляла в ній, шарм, одним словом. Кокотка, голову задурить, ви, Гриша, навіть нічого не встигнете подумати. Але яка кров не густа, один чорт, на кисіль витягне. Так воно, видно, судилося, що і зійшлася з Джулаєм. Донька у них непримітна вийшла – ані в батька, ані в матір. Марго зате – красуня. У нас раніш у гімназії за таких стрілялися, до дуелей доходило. Да. Да. Правду вам кажу. Ви ось, Гришенька, усміхаєтесь, але краса у вас означає зовсім інше. Що це таке? Та ніхто його не знає, а відчуває, Гриша.
Це такт, виховання, коли людина світиться вся зсередини. А головне, коли жертовність в очах. Тут в Марго шляхта таки заграла, а щодо попки та грудей, то, гадаю, не мені вам розповідати. Едік – вилитий Капніст, ось що я вам скажу, один з тих блудливих котяр: ті ж самі сентиментальні очі під пухнастими жіночими віями, та ж постава, широкогрудий, осина талія. Гусар, одним словом, але щось зіпсуте у ньому було, як вам роз’яснити, Гриша, не збагну. Те ж саме можна сказати і про його бабу. Обличчя, постава, очі, як у пані, а в душі, прости Господи, чистісінька кріпачка: дріб’язкова, поверхова, злодійкувата і злопам’ятна, хоча з досить лагідним характером. Едік ріс капризною дитиною. Мати балувала його непомірно, ну, ви скажете, що всі матері балують дітей, але це зовсім по-іншому. В наші часи виховували якось інакше. Але багато залежить від середовища, де живеш. А Едік тихий, спокійний, тільки-но щось трапиться, відразу біжить до матері. Батько в крик, мовляв, що ти з хлопцем робиш, але на тому все і кінчалося. Пам’ятаю, Гришенька, я побачила Едіка вперше – ангел, слова не можна поганого сказати. Але лише з першого погляду. Очі наче хто підсвітив зсередини: холодний вогонь блимає, і сам він якийсь нещасний, одірваний від світу, так би я сказала. Сидить тихо, ні з ким не говорить. А потім, пізніше, виявилося ось що: у першому класі, коли він до школи ходив, один хлопчисько ударив його ногою в пах, та ще як ударив – зі знанням справи, наче хто навчав, наче хто направляв спеціально. Едіка врятували лікарі, але сказали, що дітей, швидше за все, він не матиме. От він і виріс таким.
– Він що – імпотент? – запитав я.
– Ні. Але це якось пов’язане з психікою. Від того дня, повірте, Едік з ангелятка перетворився на чорта.
– А як він тут опинився? Хіба йому в Ленінграді не знайшлося місця?
Марія Євгенівна надпила з баночки фруктового чаю, що стояв на плиті, а кіт противно нявкнув.
– Не вжився ніде: видний молодий чоловік, а характер ні к чорту. Гроші любив, дівок. Покористується і кине, але завжди в такий спосіб, що бідоласі хоч у зашморг. У нього в п’ятнадцять було вже одне зґвалтування, але завдяки батьку, матері, бабі та діду, а вкінець грошам зійшло. І після того поїхало. Ресторани, бійки, наркотики. Нічого нового. З хама не буде пана, чи не так, але дитина тут до чого, я ось так думаю. Карти він не любив. Програвав багато. Щось там не вийшло, не любив він програвати, але по картах зійшовся з якимось італійським консулом. Звісно, Едуарду ні до чого був той італієць, його більше цікавила дружина. Скандал вийшов страшний. До бійки дійшло. Тут уже ніхто нічого не міг вдіяти. Едіка під варту, але врятував його саме Джулай. Кажуть, було заплачено великі гроші. Але я мало вірю тому. Щось у цьому ділі нечисто. Випустили Едіка і відправили до діда, до Джулая, бо по батьківській лінії ніхто з ним не хотів няньчитися.
– Євгенівна, поговорювали, що у нього великі проблеми з матір’ю, – почав я здалеку.
– Гришенька, у дітей завжди проблеми з матерями. Але тут справа в іншому. Едік робив так, як вам простіше висловитися, щоб найболючіше дошкулити усім чи що? Він зґвалтував матір, коли батько не захотів давати крупної суми грошей.
– Оце так да! Ви впевнені?
– Це те, що розповідала Любка, баба його. Любка душі в ньому не чула. А от Марго росла, як дике кошеня.
Марія поправила окуляри.
– Боже збав, аби той безногий ірод дізнався про це, то неодмінно убив би, не дивлячись, що його внук.
– Да, діла, – я закурив, Євгенівна глянула з-під окулярів.
– Нічого, куріть, Гриша. Так ви кажете, що Саша якось зв’язаний із цим Батраком, – сказала стара. – Батрак як приїхав, то хто тільки з ним не пив і не водився, але щоб Олександр, то навряд. Свого внука я знаю, дуже добре знаю, Гриша. І не тому, що він мій внук, а породу свою знаю. Вони, Ульяненки, всі гарячі: у діда, у Петра. Чеченець, що хочеш. Але на підлість ніколи не підуть.
– Знаю, Євгенівна. Але, чесно кажучи, від цього ніхто не застрахований. І на хлопців, і на нього хочуть почепити, – я пошукав очима попільницю.
– Кидайте під плиту, Гриша, – Євгенівна надпила чаю. – Так ви прийшли тільки через Батрака?
– Подзвоніть Валентинові. Доки я розплутую справу, він допоможе Олександрові. Олександр поїхав з Марго, я вже впевнений. А от в Марго я не впевнений. Вона могла втягнути його у щось.
Здавалося, Євгенівна задумалася, подивилася на великого короткошерстого кота, який вмостився біля нас і спостерігав напружено за розмовою, наче сторож.
– Марго – хороша дівчина. Нещасна. Але це вас ні в чому не переконає.
– Тоді чому вона втекла?
– Гришенька, це ви в неї запитаєте, – вона знову задумалась. – Я вам дам телефон Валентина, а ви самі, самі якось.
– Добре. І ще. Любка не говорила, де Джулай купив хату, в якому місці, для Едіка?
Євгенівна встала, обпершись об ціпок, і сказала:
– Не знаю. Аби знала, то, Гриша, від мене ви б не довідалися нічого. До побачення. Приходьте якось на чай. Троянди в цьому році просто розкішні вродилися.
Я подивився на неї, наче чекаючи ще на щось, але облишив, з важким, правда, серцем. Вона повільно рушила вузьким проходом, обпираючись на ціпок, і кіт, задравши антеною хвоста, рушив за нею. Несподівано вона зупинилася.
– Погані справи робляться у світі. У поганої крові – хороші діти, – сказала і зачинила двері у другу кімнату. – Та хіба ангелами не народжуються? Хоча б задля справедливості.
Тут одні книжки: на антресолях, на поличках з мореного дуба, у шафах вісімнадцятого століття, у широких вітальнях, розкидані разом з одягом, з лейбами і чеками в кишенях з «Берізки», солодкаво-гіркий запах кави, ніжний – парфумів, китайські гравюри на стінах, антикварне фортепіано. На широких вікнах жалюзі. Ми спочатку не повірили, що це дім Едіка Батрака, принаймні більшості з нас видалося, що вони потрапили до іншого світу; та так воно й було. Особливо книжки. Рідкісні видання Кіплінга мовою оригіналу, Мандельштам, Вергілій, Шопенгауер, дореволюційне видання, Пруст, Конан Дойль, Гемінґвей, Вулф, Єсенін, Бернс, Шевченко, Пушкін. Більшість з них я знав за навчанням у міліцейському училищі, деякі проходили як заборонені або небезпечні для радянської влади. Але зараз стояв вісімдесят четвертий рік, тому ми лише мовчки перезирнулися, перегортали кожну сторінку, нічого цікавого так і не відшукавши, хіба що деякі сторінки були закладені двадцятип’ятирубльовими папірцями. Ми пройшли до спальні. Спальня – широкий матрац, з рудуватими плямами на простирадлах малинового кольору. На стіні – велетенське розп’яття з дерева, тумбочка з чорним томиком молитовника, попільниця з пожовтілими недопалками сигарет «Мальборо» і «Кент». Порцелянова біла чашка з голубими розводами і фантастичними птахами. Потім далі через двері у вітальну залу, де велетенський круглий стіл з червоного дерева і дванадцять стільців на гнутих ніжках, у ніші двометровий годинник, з латунним, у позолоті маятником – спальня дружини в рожевих і голубих тонах, широке ліжко недбало зібране, турецький кальян, пухнасті капці з мордочкою чебурашки і більше нічого. Далі окрема кімната з японським телевізором «Шарп», відеоприставка, софа, обтягнута натуральним шовком, з павичами та мавпами по полю. Шість подушок з обличчями індуських божків. Журнальний столик.
