Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги полностью .txt) 📗
Після такого навіть ті запитання, які комусь, може, й хотілося поставити, якось так самі собою знялися та відпали.
Видали мандрівникам квитки, а до вагона міліціонер сам усю компанію підвів. Провідниця, не стара ще жінка з накрученими кучерями, ледве встояла на ногах від такого видовища.
Коли отямилася — пробелькотіла:
— Двадцять років роблю, люди добрі… Два десятки літ на залізниці… Думала — всяких пасажирів бачила. Навіть народні артисти України колись весь вагон зайняли під якийсь фестиваль… Всі мені на квитках автографи написали… Але такого ще не було! Куди його? Він тут не тойво мені… Туалет, знаєте…
— Він культурний птах, — заспокоїв провідницю дід Гайдамака, примружив очі, нахилився трохи вперед, читаючи ім'я жінки на білому ламінованому прямокутнику з її фотографією: — Не переживайте, Любов Миколаївно. Он у вас ім'я чудове яке — Любов! Ви нас тільки в купе проведіть, а в Подолянах випустіть. Скільки тут їхати?
— Сім годин, — ще не оговтавшись, Любов Миколаївна м'яла в руках чотири квитки.
— От бачите — нам ще сім годин сидіти. Не будемо ж ми спати спокійно, поки страус у вагоні. Для нього це вперше, він молодий ще. Бачите, квиток на нього дитячий навіть видали.
Тим часом лейтенант міліції вже про щось домовлявся з високим худим чоловіком у залізничній формі — начальником поїзда. Той слухав, кивав, поглядав на Футбола, знову кивав, тоді знизав плечима, махнув рукою.
— Тільки, шановні пасажири, я відразу кажу: за безпеку вашої цієї пташки ані я, ані хтось інший у потязі не відповідає!
— Він сам про себе подбає, — запевнив дід Гайдамака, а потім тупнув ногою, підштовхнувши Льоньку. — Чого стоїте? Давайте, лізьте в вагон! Нас тут уже справді всі знають.
— Чекайте, чекайте! — провідниця все ж таки вирішила востаннє не допустити такого залізничного казусу, заступила пасажирам дорогу. — А от усе ж таки якщо воно мені тут нагидить у вагоні?
— Це не «воно», а він, — повчально зауважив дід Гайдамака. — У нього он аж дві няньки, вони за Футбола відповідають. Вони й простежать, аби ніде не було загиджено.
Льоньку від цього аж перекосило.
— Я? — він тицьнув себе пальцем в груди. — Я теж? Чому, я ж не…
— Тоді всі вертаймося назад, — розвів руками старий. — Вважаймо експеримент невдалим. Готові здаватися?
Льонька закусив губу, зиркнув на Галку з-під лоба, мовчки мотнув головою.
— Значить, все буде добре. Поїхали, — махнув рукою дід Гайдамака.
Коли вони почали підніматися до вагона, страус спочатку підозріло вдивлявся на східці. Та коли в тамбур спокійно зайшла дівчина з кісками, Футбол зовсім перестав вагатися. Став ногою на нижню сходинку, міліціонер з начальником поїзда підштовхнули птаха знизу, і Футбол сам не помітив, як заскочив усередину.
Решта пасажирів повисипали зі своїх купе, роздивляючись такого дивовижного попутника.
Хтось навіть запитав:
— Це у вас тут пересувний зоопарк?
— Цирк! — ображено огризнулася Галка.
Вона вже й сама була не рада, що вперлася. Тепер її улюблений страус дійсно створював проблеми на кожному кроці. Хотіли пригод — нате: самі клопоти довкола нього вже стали справжньою пригодою. Але ж не могла Галка вертатися назад. І Футбика лишити вдома самого теж не могла — лиш вона могла дати птахові раду. Тому швиденько заштовхала страуса в купе, де відразу стало тісно. Ще й Льонька з дідом зайшли — зовсім не розвернутися.
Доки поїзд не рушив, усі мовчали. Лиш старий Гайдамака час від часу зітхав. Чудово розуміла Галка діда. Вагони пасажирських поїздів не пристосовані для перевезень страусів, сюди навіть не з усякою собакою зайдеш. І їм не просто тепер доведеться мучитися наступних сім годин до Подолян — ще ж і назад якось треба повертатися…
Ніби відчуваючи, що всі довкола супляться одне на одного через нього, Футбол намагався стояти спокійно. Лиш тупцяв на місці у вузькому просторі купе, крутив головою та іноді клацав дзьобом. Так тривало якийсь час, потім дід ляснув себе по колінах.
— Ну, так, молоді люди! Влипли в історію — побачимо, чим вона закінчиться.
— Крок уперед — там видно буде, — підхопив Льонька.
— Це ти до чого? — не зрозумів дід.
— Принцип східних єдиноборств. Не знаєш, що робити — роби крок уперед, — пояснив хлопчачий ватажок.
— Добренний ми з вами крок зробили, — похитав головою старий. — Я нам усім дивуюся. Це ж зуміти треба — страуса у вагон запхати, і ніхто не заперечував… Гаразд, поп'ємо чайку, там видно буде.
Вийшов дід з купе, скоро повернувся, а за кілька хвилин провідниця наспіла. В одній руці тримала один бляшаний підстаканник, де парувала склянка з гарячим чаєм, у іншій — відразу два. Так уже наловчилася за двадцять років роботи.
— Ось, замовляли — беріть, — буркнула Любов Миколаївна так само не надто привітно. Далі кидала незадоволені погляди на незвичного пасажира. Простягла руки вперед, намагаючись при цьому зберегти рівновагу, вагон від руху похитувався.
І тут страус відколов неймовірне.
Ніхто не знає, що стукнуло в його страусячу голову і чому він вирішив повестися саме так. Може, хтось колись і зможе пояснити мотиви африканського птаха. Нахилив Футбол голову, нагнув шию, підчепив дзьобом склянку за ручку. Провідниця зойкнула — вирішила, що вкусить. Мимоволі розтиснула пальці. Та гаряча склянка не впала, не розбилася, навіть окріп ні на кого не пролився. Страус лиш міцніше дзьобом стиснув ручку підстаканника. А тоді обережно перемістив чай у купе, простягнув Галці.
Та роззявила рота і не закривала, навіть машинально прийнявши від птаха склянку. Дід не стримався — крекнув, хоча старі люди багато в житті бачили. А Льонька вражено вигукнув:
— Ух ти! Ще так можеш, брате?
Клацнув Футбол дзьобом. І раз — повторив маневр. Цього разу поводився ще обережніше, та провідниця не заважала. Хоч не оговталася ще, але взяла у кожну руку по підстаканнику. Третій навіть сама подала страусові — під шалені оплески всього вагона. Зрозумів страус — йому аплодують, отже, сподобався він усім. Гордо вийшов з купе, випнув груди і навіть підстрибнув від задоволення.
Ось тоді й почалося!
— Мені чаю!
— І мені!
— І сюди чайку!
— А нам — шість склянок!
Звісно ж, кожному пасажирові хотілося, аби чай подав незвичний попутник. Футболові ж це було нескладно. Провідниця Любов Миколаївна ледь встигала робити чай та мити склянки. Сама подавала несподіваному помічникові черговий підстаканник. А птах обережно та поважно ступав коридором, несучи чайок тому, хто з нетерпінням чекав на замовлення.
Далі — більше.
Чутки про те, що у такому-то вагоні чай пасажирам розносить справжній дресирований страус, миттю розлетілися по всьому поїзду. До розпашілої від невпинного заварювання чаю Любові Миколаївни потекли охочі з інших вагонів. Хтось просив чайку, та більше — просто подивитися. До того дійшло, що окріп у неї в титані весь вийшов. Не біда: дуже попросили Галку пасажири сусідніх вагонів, аби провела обережно свого друга й до них. Знайшлися такі, хто їхав із дітьми, і ось тут уже Футбол постарався на славу: не тільки чайок подавав, а й соки.
Усе це, звісно ж, під супровід дружних бурхливих оплесків.
Навіть строга Любов Миколаївна відтанула. Забула, як бурчала на птаха — тепер уже зовсім розставатися з ним не хотіла: он скільки чаю пасажири випили, ніколи такого успіху не було. Зрештою, кудись провідниця сходила, з кимось порадилася, а коли вернулася — гостинно розчахнула перед Футболом двері свого особистого купе, для відпочинку.
— Тут поїдеш. З комфортом. Чого тобі тіснитися.
Мабуть, таки зрозумів страус, про що йдеться. Переступив поріг, вдячно клацнув дзьобом. Хотів підстрибнути, але тісненько.
Так непомітно ніч настала. Складалося все, як треба. Поїзд їхав за розкладом. Таки дочекаються Данило з Богданом своїх друзів у Подолянах.
