Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
У Джареда було дві манії: повторювати пройдене і телефонувати матінці, щоб сказати, що в нього все гаразд. У мене була тільки одна: стати славетним письменником. Я весь час писав оповідання для університетського часопису, але там їх друкували нечасто і на останніх сторінках, де була реклама нікому не цікавих місцевих підприємств: «Друкарня Лукаса», «Форстер, вивезення сміття», «Перукарня Франсуа» або якась крамниця «Квіти Джулії Ґу». Я вважав, що це геть несправедливо. Правду кажучи, в університеті мені довелося зіткнутися з дуже суворим супротивником в особі Домініка Райнгарца, студента-третьокурсника, який вирізнявся винятковим письменницьким талантом; поруч із ним я був геть ніякий. У часописі йому завжди надавали чільне місце, і після виходу кожного числа я чув у бібліотеці захоплені коментарі студентів про його базгранину. Єдиним вірним моїм шанувальником був Джаред: він жадібно читав мої оповідання, щойно вони вилазили з принтера, а потім перечитував іще раз, на сторінках часопису. Я завжди дарував йому примірник, та він неодмінно йшов до редакції й платив за нього два долари, що діставалися йому тяжкою роботою: вихідними він працював прибиральником в університеті. Здається, він безмежно захоплювався мною. Часто він казав: «Ти такий розумака, Маркусе… Чого ти скнієш у цьому провінційному Берроузі?». Якось увечері, теплого бабиного літа, ми пішли полежати на моріжку під гуртожитком, попити пива і помилуватися на зорі. Джаред спершу поспитав, чи маємо ми право пити пиво в межах кампусу, потім — чи маємо право лежати вночі на моріжку, а потім помітив, як падає зірка, і заволав:
— Загадуй бажання, Марку, загадуй!
— Я загадав, Джареде, щоб ми з тобою досягли успіху, — сказав я. — Ти що хочеш робити в житті?
— Я хотів би стати статечним чоловіком, Марку. А ти?
— А я хотів би стати великим письменником. Щоб скрізь продавалися мільйони моїх книжок.
Він витріщився на мене, і я бачив, як його білки сяють у пітьмі, наче два місяці.
— Марку, ти досягнеш свого. Ти такий розумака!
А я подумав собі: зоря, що падає, — це та зоря, що могла бути прегарна, та побоялася світити, тому втекла якнайдалі. Як і я оце.
Щочетверга ми з Джаредом неодмінно йшли на лекцію головної університетської знаменитості — письменника Гаррі Квеберта. Він справляв неабияке враження: харизматична особистість, непересічний педагог, якого обожнювали студенти і поважали колеги. Він робив погоду в Берроузі; до нього дослухалися не лише тому, що він був Гаррі Квеберт, ТОЙ САМИЙ Гаррі Квеберт, найкраще перо в Америці, а й тому, що він викликав повагу своєю солідною статурою, вродженою вишуканістю, теплим і водночас гучним голосом. Коли він прямував університетськими коридорами чи алеями кампусу, всі оберталися, щоб привітатися з ним. Він зажив величезної популярності: всі без винятку студенти були вдячні йому за те, що він віддає свій час такому маленькому університетові, адже йому достатньо зателефонувати, і його візьмуть на будь-яку найпрестижнішу кафедру в США. Та ще й він єдиний з викладачів читав свої лекції в актовій залі, де зазвичай вручали дипломи і відбувалися театральні вистави.
1998 рік був ще й роком справи Левінскі. Роком президентського мінету, коли вся Америка з жахом дізналася, що розпуста промкнулася у найвищі ешелони влади, і бачила, як наш респектабельний президент Клінтон мусив каятися перед усією нацією за те, що гарнюня стажерка взяла за щоку його прутень. Як і слід було чекати, справа ця була в усіх на вустах: в університетському містечку тільки про це й балакали, і всі ми з удаваним співчуттям гадали, що ж тепер станеться з нашим бравим президентом.
Якось у четвер, наприкінці жовтня, Гаррі Квеберт розпочав свою лекцію словами:
— Пані та панове, всіх нас дуже непокоїть те, що відбувається зараз у Вашингтоні, правда ж? Справа Левінскі… Уявіть собі, за всю історію Сполучених Штатів Америки були тільки дві причини для дострокового припинення президентських повноважень: якась унікальна гидота, як ото в Ричарда Ніксона, або ж смерть. Досі дев’ятеро президентів достроково покинули свої посади внаслідок однієї з цих причин: Ніксон подав у відставку, а решта вісім померли, причому половину з них було вбито. Але тепер до цього списку додасться ще й третя причина — феляція. Оральний секс, лизак, смоктання прутня. І всі запитують себе, чи може наш могутній президент залишатися нашим могутнім президентом зі скинутими штаньми. Ось що палко цікавить Америку: історії про секс, історії моралі. Америка — це рай для цюцюрки. Ось побачите, мине декілька років, і ніхто й не згадає, що Клінтон поставив на ноги нашу розвалену економіку, вміло поводився з республіканською більшістю в сенаті чи змусив Рабина й Арафата потиснути один одному руки. Зате всі будуть пам’ятати справу Левінскі, бо мінети, пані та панове, назавжди вкарбовуються в пам’ять. Авжеж, наш президент полюбляє, щоб йому вряди-годи посмоктали прутень. Та й що з того? Він не самотній у цьому бажанні. Хто з вас теж полюбляє це діло?
Гаррі замовк і роззирнувся авдиторією. Запала тиша: більшість студентів розглядала носаки своїх черевиків. Джаред, сидячи коло мене, аж заплющився, щоб не зустрічатися з ним поглядом. А я підняв руку. Я сидів у заднім ряду, Гаррі вказав на мене пальцем і мовив:
— Підведіться, юний мій друже. Підведіться, щоб усі вас побачили, і поділіться з нами своїми думками.
Я гордо звівся на повен зріст.
— Я дуже полюбляю давати за щоку, професоре. Мене звати Маркус Ґольдман, і мені подобається, коли мого прутня смокчуть. Як і нашому бравому президентові.
Гаррі зсунув на кінчик носа окуляри для читання і зацікавлено глянув на мене. Згодом він зізнався: «Коли я побачив вас того дня, Маркусе, коли угледів гордого кремезного паруб’ягу, який випростався на повен зріст, я подумав: а щоб йому, який же молодець!». Але тоді він лише запитав:
— Скажіть, юний мій друже, ви даєте за щоку хлопцям чи дівчатам?
— Дівчатам, професоре Квеберт. Я зразковий гетеросексуал і зразковий американець. Нехай Господь береже нашого президента, секс і Америку!
Приголомшена авдиторія вибухнула реготом і оплесками. Гаррі був у захваті. Він заявив, звертаючись до моїх однокурсників:
— Бачите, віднині вже ніхто не ставитиметься до сердешного хлопчини як раніше. Всі казатимуть: ага, це той негідник, що полюбляє всіляку гидоту. Начхати їм буде на його таланти, на його чесноти, він так і залишиться назавжди паном Лизунцем. (Він знову обернувся до мене) А тепер, пане Лизунець, чи не скажете нам, чому ви зізналися в цьому, коли вашим приятелям вистарчило такту промовчати?
— Тому що, професоре Квеберте, в цюцюрчиному раю секс може вас занапастити, а може і возвеличити. І тепер, коли всі погляди звернулися до мене, я сповіщаю, що пишу чудові оповідання і що їх друкують в університетському часописі, який після закінчення лекції можна буде придбати всього за п’ять доларів біля виходу з актової зали.
Після лекції Гаррі зачекав мене. Мої приятелі розкупили всі примірники часопису, а він придбав останній:
— Скільки ви їх продали?
— Усі, що мав, тобто п’ятдесят примірників. Іще сотню мені замовили, заплативши наперед. Я купив їх по два долари, а перепродав по п’ять. І так заробив щойно чотириста п’ятдесят доларів. Та ще й член редколегії того часопису запропонував мені стати головним редактором. Він сказав, що я зробив надзвичайну рекламу журналу, він у житті своєму такої не бачив. Ага, забув сказати: з десяток дівчат лишили мені номери своїх телефонів. Ваша правда, ми живемо в цюцюрчиному раю. І треба лише користуватися цим.
Він усміхнувся і простягнув мені руку.
— Гаррі Квеберт, — сказав він.
— Я знаю, хто ви. А я Маркус Ґольдман. Мрію стати таким великим письменником, як ви. Сподіваюся, моя новела вам сподобається.
Ми потиснули один одному руки, і він сказав:
— Не сумніваюся, любий Маркусе, ви далеко підете.
