Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Пан вмостивсь у човні, й перевізник відпихнувся веслом.
Він плив по чудній чорній річці. Вгорі все ще не було неба, темна пуща, густі зарості, бездоріжжя, вертепи з диким звіром, з дикими птахами і з таємничим життям. Небо було й тут, унизу, під днищем, його човен плив по тій неозорій пущі, перелітав через столітні дерева, дупласті, напіввисохлі, які простягали до нього корячкуваті руки. Знав: небо завжди відбивається у воді, а вода — в небі. Вони переливаються одне в одне завжди, і завжди хапала його човен течія, йому треба було налягати на весло, щоб перерізати її днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку небо прагло присипати уламками покаліченого місяця й зір. Але сьогодні не було й цього світла, темрява заступила небо й воду, між ними проклалася сіра смуга, по якій плив човен. І він поспішив переїхати швид, поспішив вислизнути з-під важкої, чорної брили, що лягала йому на голову й плечі, і таки перевезти цього пана.
Пан сидів до нього спиною, спокійно кушпелив люльку, спокійно пускав дим, а коли вони приїхали, неквапно виліз із човна. Вони рушили під горб, а за хвилю перевізник спинився перед хвірткою.
— То оце вже, пане, я вдома, — сказав він. — Платіть гроші, бо вже йду!
— Заплачу в хаті! — коротко сказав пан, і перевізник знову міг роздивитися його обличчя. Невисокий лоб під оббитою хутром дорогою шапкою, завеликий, розплесканий унизу ніс, два пишні вуса, що чорніли над губою, в роті — люлька, а очі дивляться просто, навіть лагідно.
— Мені б оте… — несміливо почав перевізник. — Я бідний чоловік…
— Заплачу в хаті! — сказав пан і трохи різко додав: — І за обидва рази!
Перевізник послухався. Пішов у хвіртку й почув, як та хрипко зачинилася за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок і відчинив двері. З сіней на нього війнуло духом сіна, він перейшов їх і раптом спинився. Кроків за собою не чув, тож повернувся і, як тоді, вийшов на ганок.
Сів на приступці й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгоміння, ніч темна й непрозора, навкруги ані шереху, дихнуло на нього запахом річки й риби, якихось незнайомих йому квітів, кінського поту, сухого зілля. Дививсь у глибінь, немов задумався; крапнуло кількома гострими краплями, але навіть не звів голови. Йому почулося, як із кручі в річку сиплеться пісок, однотонне й шарудливо, — пісок сипався навпереміж із дощем; хвиля за хвилею налітали на хату, ніби хотіли поховати її в собі, а він сидів заціпенілий і очманілий; війнув вітер, і його знову обсипало піском, пісок замітався з ганку в розхилені двері хати, а він тримав руки на колінах і дивився.
Тоді зітхнув (одяг на ньому був майже мокрий) і повільно зайшов до хати, так і не зачинивши ні хатніх, ні сінешніх дверей.
Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голосніше й вимогливіше, і він зірвався з постелі й вибіг із хати. Було так само темно, він спинився біля хвіртки, затамувавши подих і чуючи, як голосно б'ється йому серце. Загукали ще раз, і він пішов на той голос — чулось у ньому владне прохання й затаєний біль. Пішов до річки — скинулася важко риба, гухнула серед плеса, і перевізник згадав, що хоче курити. Все в ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню. Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, і відчув полегшу. Від тютюну розпогодилося йому в голові, прочистилося, і він збадьорів. Відв'язав човна і, пускаючи хмару диму, подався на той бік.
Уже не здивувався, й утретє побачивши того-таки пана. Той сидів, спершись на кийок і витягши ноги в лискучих чоботах. У роті в нього стримів цибушок, і хвилі запахущого диму огортали його, наче хмаринка. Перевізник палив і собі, вони дивилися один на одного, пихкаючи навпереміж димом, пан — з цікавістю, а перевізник — із незрозумілим йому викликом. Пливла ніч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що від неї все покривалося сухим, як цвіркуновий свист, дзенькотом. Дерева підступили до самої води — стояли за пановою спиною, наче він їх привів, та й сам здавався з дерева. Ті дерева кожне мало обличчя, він побачив за пановою спиною багато живих тіл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю, як пісок: осінь, подумав він, ще не пора б.
Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна ніч! Однак перевізник бачив цей жовтий колір — все немов тліло, і той пан, і дерева, — бачив тільки ці дві барви: жовту й чорну, вогонь, який проникає в ніч, з'їсть її а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врешті перевізник присів на ніс човна. В нього тремтіли руки, він поставив їх перед собою: великі, жилаві, потріскані, він побачив і панові руки: блискучі, синюваті й виплекані.
На річці вдруге скинулася риба, і вони наче струсили з себе заціпеніння. Пан пішов до човна й сів, як перше, спиною до нього. Перевізник відштовхнувся, й вони попливли.
Помітив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомість ковтав дим, що вився з-за панової спини, і слухав, як вогко дихає на нього ріка — ота прірва чорна й бездонна — і як під веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода.
— Ну, от я й удома, — сказав перевізник. — Платіть уже, пане, чи що?
Пан стояв супроти нього й сумно всміхався. Здається, виплив місяць, повиднішало, над річкою стояв туман, блакитна габа висіла по той бік її, хата заблищала вікном, солом'яна покрівля була мокра; перевізник ступив до хвіртки, хоч пан йому не відповів. Утомився чи образився, спустив голову і йшов додому. Тим часом знову споночіло, і перевізник почув за спиною сипкий шепіт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестіло листя, вітер штовхнув його в спину, було достобіса парко, і він подумав про дощ.
«Але я вже не буду такий дурний, — подумав він, — і не дам себе окрутити!»
Знову почув гомін багатьох голосів і вслухався. Уривки слів чи незрозуміла мова, шепіт листя, шепіт незнайомих людей — стояв на ганкові, тримаючись за клямку, і не зважився переступити порога.
— Ну йди! — почув він панів голос. — Думаєш, одурю?
Перевізник хотів повернутися. Але незнана сила скувала йому плечі. «Я не дам себе окрутити», — подумав він, а позаду знову зашамотіло.
