Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещадні пальці старої.
— Ви були замовкли, — сказав злякано.
— Замовкла, бо думала. Але ні до чого не додумалася. Ось і ніч уже сходить, а в нас найголовніше діло не зроблене. Стояла зовсім близько від нього й хрипко дихала.
— Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе гроші собі здобувати.
Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вікно, то просвічувалася.
— Не проживеш ти з людського подання, — сказала тихо. — Тяжкий то і гіркий хліб. Але люди мають думати, що тільки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатів і в добрі почав купатися, не минула б такого біда: заздрість людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти віку, розбагатівши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кілком проб'ють. Через те кажу тобі: бідний будь!
Вона стала біля вікна й задивилася.
— Підійди сюди! — сказала.
Хлопець підійшов.
— Будеш у людей позичати. Але тільки трохи! І тільки в тих, хто не знає ліку своїм грошам. Дай сюди горщик із зорею.
Він скочив за горщиком.
— Відслони покришку і пошли промінь он у ту хату. Гострий золотий спис провис між їхньою хатою і тою, на яку вони дивилися, — побачили все, що там було всередині. На печі спала стара баба, а на полу вусатий дядько з жінкою. По лавах порозкладалися діти.
Біля вікна стояла велика скриня, і промінь просвітив і її. На самому дні — глек: залисніло в ньому й заблищало.
— Срібло? — вигукнув хлопець.
— Авжеж! Візьми одну монету, але не більше, — сказала Жабуниха.
— Як це взяти?
— А так, як усе береш, — засміялася стара. — Тільки швидше, бо зараз світати почне.
Він простяг руку і справді торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало біля нього.
— Ноги мої, ноги! — скрикнула стара.
— Що з вашими ногами? — кинувся до неї хлопець.
— Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть!
— То може, я поверну назад що монету? — злякано спитав він.
— Нічого ти вже не повернеш! — зарипіла зубами Іваниха Галайдиха. — Все вдіяне — це вже вдіяне навіки. Але скромний будь! Візьмеш колись дві монети, пропадеш! Закленись усім на світі, що ніколи не переступиш цього!
— Заклинаюся! — вигукнув хлопець. — Хай усе святе поб'є мене навіки, коли переступлю!
На ці слова щось здригнулося там, де був схід, наче прорвалася якась гребля, і все почало повільно заливатися світлом. Стара лежала, витягшись на долівці, і обличчя її зовсім почорніло. Ледь-ледь дихала, а на вустах її пухирилася слина. Тоді хлопець відчув жах. Світло розливалося все швидше й нагальніше, затоплювало землю, наливалось у хату, і він кинувся навколішки, затормосивши стару.
— Не вмирайте, бабо! — закричав він майже жіночим голосом. — Бога ради, молю вас і заклинаю! Страшно мені! Баба закотила очі, і з її грудей вихопився стогін.
— Молю вас, бабо! Я вже нічого не хочу! Вже не хочу бути чарівником, бо не хочу вашої смерті. Забуду все, чого ви мене навчили, і ніколи того не зголошу. Чуєте, бабо, я боюся!
Небо наливалося світлом і гасило зірки. Затулило недогорілий місяць і синьо хиталося над цілим світом.
— Що мені робити, що робить?! — заметався по хаті хлопець. — Бабо, молю вас, очуняйте!
На те почув він тихий, рипливий сміх. Спинився з розгону і різко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закочені очі, світила більмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичні видихи реготу.
— Пізно ти злякався, хлопче, — мовила вона. — Треба було відмовлятися, коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато знаєш. Ти знаєш, а я вже ні!
— Мучите мене, бабо! — сказав зимно хлопець.
— Одне одного мучимо. Всі чарівники так умирають. Передають знання своє, а самі його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знімається.
— То ви хочете, щоб я взяв собі ваше прокляття?
— Ти його вже взяв, — з її розтуленого рота посипалися натужні хлипи. — Так воно водиться в нас, чарівників! Через це не лякайся й добудь науку до кінця.
Хлопець сів на лаву і сперся руками об коліна.
— Що ж мені робити ще? — спитав.
— Спати обоє будемо. Поклади мене на піл. Не бійся, легка я вже, як хмиз…
Він підійшов і без зусиль узяв стару на руки. Йому захотілося розмахнутися й брязкнути нею об підлогу. Але на нього дивилися пильні пронизливі очі. Поклав на піл стару й відвернувся.
— Ще головного не знаєш, без чого не проживе наш брат, — сказала Жабуниха й зітхнула, наче згадала щось болюще.
— Щось іще? — повернувся до неї хлопець. Але вона вже спала. Рівно дихала, зносячи висхлі груди, і світло, яке облило її в цей мент із вікна, зовсім посинило їй обличчя. Лежала синя й спокійна, і він раптом відчув жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору і стис вказівного пальця. Тоді з вікна через лутку скочив до нього білочубий хлопець із небесно-синіми очима. Зустрілися поглядами, і він відчув, що щось утрачає в цьому світі. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що раніше не здогадувався, але завжди мав. Хлопець із небесними очима простяг руку й поставив до нього долоню. Йому ж не захотілося віддати того сокровенного — праг ще трохи потримати його біля серця. Ще хоч хвилину, мить, але біла рука вже стисла перед ним пальці, сховавши те, про що він думав. Хлопець із небесними очима засміявся і знову поліз через лутку вікна.
— Віддай! — закричав юний чарівник. — Чуєш, віддай! Але йому відповіла луна, наче стояв він у глибокій кам'яній долині, бувши у ній сам як палець.
Ранок блимотів міріадами іскор, бо кожна травина й бадилина дістала по своїй чарівній краплі й задоволене смоктала її, як цукерок. Запах бузків хвилею плив із горба і огорнув малу хатину, на призьбі якої самотньо завмер хлопець. Від села до вигону гнали худобу пастушки, і курява за ніч настільки, зволожіла, що й не димілася. Річка стояла, загорнена густим серпанком, — поміж верболозів повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на світ примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух і мимоволі відчував, що саме так дивилася щоранку на ці краєвиди його стара научителька.
Аж здригнувся, коли почув кроки.
