Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (версия книг .TXT) 📗
Потім настане період його найбільших хвилювань - сьомий місяць, коли вона втомлено скаже:
- Я надто стара для всього цього!
А він, переляканий, почне переконувати, що всі свідомі жінки усього цивілізованого світу народжують саме в її віці. І це - цілком природно.
А ще він скаже, що у неї - веснянки на носі. А веснянки бувають лише у таких от сопливих дівчаток.
Потім вони разом народжуватимуть сина. І йому знову доведеться добре посперечатися. Адже спочатку вона буде категорично проти. І матиме, на її погляд, вагомі аргументи. Такі, які можуть висловити лише жінки її дикої і прекрасної у своїй дикості країни. Але, зауважить він, ці аргументи - не для нього!
- Свята правда, - скаже він. - Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!
- А якщо я тебе вкушу за неї? - хитро примружиться вона.
Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»
І вони сміятимуться.
А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він - не такий, як інші, котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…
…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці - як у сицилійського хрещеного батька.
Назвала - і більше ні про що не хотіла чути. Лише - Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.
Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.
І ось - на тобі!
Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.
«Треба підрівняти газони… - подумав Дон Санта. - Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»
Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?
Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже живе [дихає] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.
…До низького паркану під’їхав листоноша - знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.
Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…
- Мерсі… - сказав він услід хлопцеві. Зовсім недоречно, адже той вже завернув за ріг вулиці…
«Аб-лі-ко-си» - знову подумки повторила Єва, дивлячись у вікно, і їй здалося, що це залите водою скло - її обличчя, в той час, коли воно зберігало холодний сухий вираз.
- Годі. Рушаймо, - коротко сказала вона. - Дощ закінчується. До міста - година їзди. Знаю там один недорогий готельчик.
Доведеться переночувати.
Вона взяла мобілку, набрала номер і сказала в слухавку:
- Ми не встигаємо сьогодні. Дорога погана - дощ. Скільки триватиме фестиваль? Ага. Добре. Заночуємо в готелі. Не кричи! Ти ж знаєш, я не воджу в темряві! Коли я тебе підводила?
Дан зрозумів, що вона телефонує «начальству» і зауважив інтонацію, від якої навіть йому стало моторошно. Дан уїдливо посміхнувся.
- Богдан? Він у порядку. Припини… Це не смішно. Бувай, - Єва натисла на відбій і завела мотор.
До самого міста на дорозі не зустрілося жодного села, проте обабіч тяглися соняшникові лани. Дан вже відверто хотів їсти.
- Що за готель? - запитав він.
- Відомчий, - відповіла Єва, - На чотири номери. Але ресторану там нема. І взагалі місто таке… Ну, там ми, мабуть, не поїмо. Хіба що збігаємо в гастроном…
- У нас єдиний вихід - наламати соняхів, - сказав Дан. - Я вже зголоднів.
Супутники відмовчувалися. Офіціантка, звісно, не могла нічого сказати, а у маляра, подумав Дан, мабуть, в кишені вітер свище; він узагалі принишк. Дану стало нудно. Йому не хотілося в’їжджати в будь-яке місто. На будь який асфальт. З-за рогу знову випірнуло село.
Охайне, з білими хатами, схожими на котеджі.
- Тут має бути кав’ярня, ви ж бачите - село не з бідних! - пожвавився Дан.
- Я можу вийти тут… - тихо сказав маляр.
Дан зрозумів, що не помилився: свище таки вітер. А ще зрозумів, що цей випадковий супутник не дозволить себе пригощати. З дівчиною було простіше.
- Вже темніє і я не впевнена, що нас тут нормально нагодують, - відповіла Єва.
Навіщо вона це сказала?! Нудьга зійшла з Дана, немов тягуча хвиля олії. В нього заблищали очі.
- А хочете я зроблю так, що нас тут нагодують по-королівському? Таку «поляну» накриють!…
- Що за маячня? - процідила Єва.
- А ти забула? Еге ж, мадам, ви швидко забуваєте шалену журналістську юність! Хоча у вас на обличчі - жодної зморшки! Одне слово, так… Зупинишся, щойно помітиш сільраду! - весело наказав він.
- Навіщо? - спитав Іван.
- Побачите. Тільки не заважайте! Це не важче, ніж красти помідори! Але - набагато веселіше.
«Сільрада» було розкішна. Перед нею здіймався пофарбований срібною фарбою пам’ятник - бюст лисого ватажка пролетаріату, переробленого за допомогою приварених каски та окулярів на льотчика-винищувача.
На першому поверсі світилося заґратоване вікно. Єва зупинила авто і запитально глянула на Дана.
- Що ти надумав, чудовисько?
- Нічого особливого, - відповів Дан. - Я хочу нормальної вечері. М’яса, печені з кров’ю. Шашликів. Горілки. І - щоб пісні лунали на все поле!
- Здурів?
- Ага! Виходьте! І мовчіть. Дай-но один сигнал!
Він відкрив дверцята і свіжий дощовий вітер, мов наелектризований його енергійною впевненістю, увірвався до машини.
Єва покірно натисла на кермо.
Тієї ж миті до вікна припала огрядна жіночка з величезним кучерявим «гніздом» на голові. Вона щось гукнула вглиб кімнати і в другому вікні виник молодик у джинсовій куртці.
Дан швидким і впевненим рухом відкрив багажник, дістав кофр, розпакував камеру і професійним рухом здійняв її на плече, тицьнувши в Євині руки мікрофон із «лейблою» відомого телеканалу.
Обличчя спостерігачів у вікні витяглись і зникли в напівтемряві. За мить обоє стояли на порозі й із тривожною [настороженою] увагою дивилися на приїжджих.
