Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
І за той короткий час, що відводиться командам на відпочинок, Саша встигає набрати на всіх, так що вистачає і мені, й Сєні, і якимось випадковим китайцям, і якимось малознайомим школяркам, і якомусь бабоподібному чуваку, який причепився до нас під трибуною і говорив до мене, як до брата, не бажаючи від мене відходити, довго й плутано розповідав щось про свою любов до Манчестера, про те, що з дитинства шаліє від Манчестера, і просто не розуміє, як можна цікавитись кимось іншим, і схлипує при цьому своїм бабоподібним носом, аж Саша не витримує і говорить, що хай навіть і Манчестер, аби там турків не було, і я починаю проштовхуватись назад, на трибуну, не маючи що додати, оскільки мені що Манчестер, що турки — одна міра світової порожнечі, один рівень відторгнення та розпорошення, і мене відразу ж утягує у вир, і викидає на трибуну, на світло, де я пхнуся вгору, давлячи чиїсь кросівки й наплічники з рештками бухла, оле-оле, ми всі тут, ніхто не загубився, ніхто не відстав від потяга, не дезертирував і не перебіг на бік супротивника, це найкращий день у нашому житті, й навіть якщо ми зараз тут помремо, якщо трибуна під нами обвалиться, мов курс долара, це буде прекрасна братська могила, й на ній виростуть довгі червоні троянди, в яких вихованці школи олімпійського резерву будуть губити шкіряні м’ячі, зшиті вручну в далекому Пакистані.
А коли все завершується, і холодне провалля неба стискається від задоволеного крику 20 000 щасливих голосів, ми рушаємо на вихід, але все це швидко перетворюється на веселі танці в тунелях, де всі обіймаються й губляться. І коли губляться всі китайці й усі безробітні, всі вахтери і міліціонери, і я теж починаю губитися, безпорадно йдучи на дно великого алкогольного моря, і хитка зникома реальність пливе перед моїми, наповненими сльозами радості очима, раптом чіпка й надійна братня рука встигає схопити мене за комір і рвучко висмикує на поверхню, де вечірнє повітря знову озивається свистом та диханням, скандуваннями й освідченнями, і важкий непоквапливий натовп тягне нас за собою в напрямку помаранчево-жовтих вивісок, за якими відкриваються місячні обрії й космічні глибини.
Як же ми не погубимося, думаю я, як нам не втратити один одного в цій м’ясорубці загальної любові та прихильності? Але попереду мене криголамом рухається крізь натовп Саша Ефіоп, прокладаючи шлях нам із Сєнєю, і ми ввалюємося до якоїсь святково захаращеної піцерії, де є все, крім піци, і вливаємося в натовп переможців, котрі саму гру не дивилися, але тішаться не менше за нас — тих, хто бачив усе на власні очі. Що ти там видивляєшся? — кричу я Саші, котрий уважно й неприхильно розглядає групу якихось мирних хасидів, котрі давляться у кутку холодними, як ранкове метро, шматками піци, що там? Вони, холодно відповідає на це Ефіоп, це вони. Хто? — не розумію я. Турки, відповідає Ефіоп, це вони. З чого ти взяв? — не погоджуюсь я. Бачиш, як піцу неакуратно їдять, відповідає Саша холодно й підсідає до хасидів. А і справді, думаю я і підсідаю поруч. А вже коло мене сідає, пришкутильгавши, і Сєня Гаррінча, почесний слюсар Київського району. Сідає і важко мовчить, даючи всім зрозуміти важливість і непересічність моменту. А коли хасиди, відірвавшись від піци, дивляться на нас плаксиво й запитально, ми їм відповідаємо:
— Служиві! Коли вже ви принесли розбрат і нетерпимість у наші лави, то маєте за все і відповідати.
— За що? — не розуміють хасиди.
— За розбрат і нетерпимість, — повторює Ефіоп.
— Точно, — додає Сєня.
— Бог один, — панікують хасиди, — що нам ділити? Хочете піци?
— Сміливі заяви як на смердючих турків, — цідить Саша, підводячись.
— Але ми не зовсім турки, — протестують хасиди. — Ну, подивіться на нас.
— Я на вас давно дивлюся! — запевнює їх Саша. — Зранку, — додає він і тягнеться за першим хасидом.
Сєня й собі було тягнеться, проте не розраховує ваги тіла й валиться разом зі стільцем, перевертаючи за собою все, що наші нові знайомі мали намір спожити за тихою вечерею. І шматки піци летять на биту Сєніну голову, як метеорити в нічний океан, а хасиди, зірвавшись із місця, кидаються навсібіч, так що Саша й не знає, за кого з них хапатися, і коли наряд прибігає на крики й пробує його заспокоїти, він ще довго скаржиться молодому наляканому сержанту на нестерпну підступність турків та їхню вроджену схильність до мімікрії.
І не заспокоюється навіть по довгій виховній розмові з сержантом, навіть коли з нас беруть гроші й відпускають із миром, навіть коли ми довго й безрезультатно ломимося назад до піцерії, і коли знаходимо останні освітлені кіоски, що загасають у темряві, як перегорілі лампочки, він навіть тоді не заспокоюється. Аж випивши все, що було, наговоривши продавщиці в кіоску цілу купу компліментів і запропонувавши їй одружитися, доки свідки стоять на ногах, він мирно дозволяє узяти себе під руку й потягнути на проспект, де ще можна впіймати хоча б якусь машину.
А коли Сєня ловить таки чорне пом’яте пежо, то в салоні попереду сидять два безсонних грузини, і мені це видається не дуже добрим знаком, проте немає ради, потрібно їхати, і ми з Сєнєю впихаємо нашого приятеля на заднє сидіння й притискаємось до нього з обох боків, щоби його не надто штормило в цій небезпечній нічній мандрівці. І все складається добре — Сєня тихо дивиться у вікно, я дивлюся в інше, а грузини мирно перемовляються поміж собою якоюсь своєю грузинською мовою, мирно й розважливо, час від часу вставляючи до примхливої кавказької говірки якісь іноземні слівця, почувши які Саша щоразу сторожко й недовірливо стріпує головою, проте швидко заспокоюється й далі засинає.
Але грузини починають крутити радіо, і на якійсь хвилі потрапляють на веселих діджеїв, котрі оголошують, що цієї пізньої та незатишної години для всіх, хто не спить і не знає чим зайнятися, співає зірка турецької естради Таркан. І тут він блискавично реагує:
— Ага, то все-таки турецької! — Повторює він зловтішно, так ніби виправдалися його найгірші сподівання. — А що я говорив!
І далі вже й не говорить нічого, просто стрибає поміж передніх крісел, хапаючись відразу за обох грузинів, котрі від несподіванки навіть не чинять належного опору. Водій той і взагалі кидає кермо, відмахуючись від Ефіопських обіймів, а напарник його сповзає під крісло, тож пежо просто пірнає в придорожні кущі й там благополучно глохне. Я відчиняю дверцята і починаю тягнути Сашу назовні, з тим щоби припинити це братнє кровопролиття. Але Ефіоп злісно опирається і молотить навсібіч кулаками й носаками, крутиться, як в’юн, нізащо не бажаючи відпускати таку жирну здобич. І коли я хапаю його за ногу й тягну на себе, він заряджує мені підбором у підборіддя, так що я злітаю в жовтневе повітря й падаю на спину, в прогірклі трави, дивлячись як просто наді мною в низькому невидимому небі поступово й незворотньо згасають зорі, й чорнильні води небуття падають згори, розплющуючи й ламаючи мене на дрібні безпорадні частини.
Будинки, повз які я проходив, видавались знайомими — колись я тут, безперечно, був. Якийсь час я йшов сам, аж раптом із-за рогу вийшов цілий гурт — мовчазні й зосереджені постаті, короткі фрази, темний одяг — і рушив поруч зі мною. З довколишніх під’їздів, арок та дворів виходили щоразу нові й нові перехожі, стаючи з нами в одну колону, хвіст якої скоро почав губитись у темряві. Ставало нас щоразу більше — хтось чекав на перехрестях і, пропустивши перші шеренги, приєднувався, хтось вибігав звідкись із темряви, а хтось вистрибував із великих автобусів, що мертво стояли на зупинках. Твердо й насторожено карбували ми крок важкими черевиками, іноді ділячись поміж собою сигаретами, іноді один одного про щось питаючи. Довго рухались темним проспектом, минаючи лікарні, заводи та універмаги, рухались уперед, у густому мороці, повз чорні вікна й забиті брами, вздовж порожніх колій і покинутих кінотеатрів. А коли темрява стала зовсім густою, ми врешті зупинилися, важко видихаючи мокре повітря.
