Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Такехіко Фукунага народився в 1918 році в префектурі Фуку ока на півночі острова Кюсю. В 1941 році закінчив філологічний факультет Токійського (тоді „імператорського”) університету, відділення французької літератури. Восени наступного року разом з письменником Сюїті Като і Сін’ітіро Накамурою він створив літературну групу „Матен поетік”.
По-справжньому, діяльність групи розгорнулася лише після поразки мілітаристської Японії. Перекладали французьких поетів — Бодлера, Малярне, Рембо, захоплювались Роменом Роланом, читали свої вірші, п’єси, есе, критичні статті.
1946 року Фукунага дебютував повістю „Башта”, потім видав романи „Квіти трав” (1954), „Нічна пора” (1955), „Пекло” і „Вир” (1956 р.), але широкого визнання здобув своїм романом „Земля і звичаї”, який почав писати ще в роки війни, а закінчив лише в 1957 році.
Протягом усього творчого життя Фукунага залишався вірним своєму захопленню французькою культурою. У 1961 році йому присуджено літературну премію газети „Майніті” за монографію „Світ Голена”, а 1963 року за його редакцією виходить чотирьохтомне повне зібрання творів Бодлера. У проміжках між роботою над критичними статтями й психологічними романами, а також викладанням французької мови й літератури в привілейованому університеті „Гакусюїн дайгаку”, де він був професором, Фукунага пише під псевдонімом Рейтара Като детективні повісті, а під іншим — Гаку Фунада — науково-фантастичні оповідання. У 1964 році вийшов друком його роман „Острів смерті”. За цей роман в 1972 році письменника нагороджено Великою премією японської літератури, встановленою відомим токійським видавництвом „Сінтьося”.
Роман писався довго й важко. Важко тому, що значна його частина була написана в лікарні і санаторії — всі післявоєнні роки Фукунага боровся з туберкульозом. Задум роману з'явився, як засвідчує автор, ще в 1954 році, і саме в цей час відбуваються події „Острова смерті”.
Письменник підписав угоду з видавництвом „Сінтьося” на видання роману, але, як заведено в Японії, з 1966 року друкував його в щомісячному літературно-художньому журналі „Бунгей” („Література і мистецтво”). Друкував майже 6 років, у 56 номерах журналу, часто надсилаючи чергову частину рукопису перед самою здачею номера до набору.
Після того роман кілька разів виходив окремою книжкою, а згодом зайняв два останні томи — 10-й та 11-й — повного зібрання творів Фукунаги.
Саме цей роман, присвячений трагедії Хіросіми, відкрив ім'я Фукунаги масовому читачеві.
Досвід років війни страждання японського народу під гнітом мілітаристського режиму, загроза нової ядерної війни не дозволили здавалося б далекому від політики автору замкнутися у вузькій сфері психоаналізу, змусили повернутися до дійсності. „співець любові й самотності”, як називала Фукунагу критика. Зовсім не був байдужим до того, що відбувається за стінами його будинку. Сін’ітіро Накамура згадує листа, одержаного від нього в роки агресивної війни, яку вела Японія. Через хворобу Фукунага не був призваний в армію й жив у евакуації в Обіхіро, на холодному північному острові Хоккайдо. Звідти він написав своєму товаришеві про те, як його вразила лірична повість Ромена Ролана „П’єр і Люс”, сповнена протесту проти безглуздої війни, проти ура-патріотизму й шовінізму, повість про ніжних закоханих, що загинули під час нальоту німецької авіації.
Багатоплановий роман Фукунаги показує різні сторони японського життя в перше повоєнне десятиріччя, але все-таки лейтмотивом твору є трагедія Хіросіми. Молода талановита художниця Мотоко Моегі пережила атомний вибух, у неї на очах загинули рідні, сусіди. Красиві довгі коси покривають потворні рубці на її шиї, променева хвороба змушує Мотоко періодично лягати на обстеження й лікування в „атомний” госпіталь. Але найтяжча травма — душевна. У пам'яті дівчини виникають жахливі обриси нещасного міста, картини атомної пожежі, вони крають свідомість, темними тінями лягають на полотно. В останні дні життя, готуючись піти з нього, Мотоко з нестямною впертістю замазує білою фарбою закінчені картини.
Головний герой роману Фукунаги — Канае Сома — співробітник прогресивного видавництва „Роккон-сьобо” — чиста, відверта, допитлива, серйозна і водночас не позбавлена почуття гумору молода людина, бідна, як церковна миша.
Сома готує до друку збірник статей професора Йосіди „Шлях до миру”. Обкладинку для книжки повинна намалювати, на його думку, Мотоко Моегі — тільки вона, людина, що пережила Хіросіму і знає ціну миру. Головний редактор видавництва погоджується з ним. Діставши адресу художниці, Сома з великими труднощами знаходить скромний будиночок удови художника Насімото, де Мотоко з подругою Аяко наймає кімнату і майстерню в мансарді. Сома стає частим і бажаним гостем у скромному будинку, тим більше, що малюнок для обкладинки ніяк не вдається Мотоко — заважають болісні спогади.
Сам Сома, на щастя, не пізнав „досвіду” Хіросіми, але переживає атомну трагедію знову і знову: він любить молоду художницю, яка не може забути ті страхітливі дні. У вільний від роботи час Сома пише роман.
Одного похмурого зимового ранку Сома прокидається у своїй холостяцькій кімнатці від страшного сну. Йому приснилися апокаліптичні картини ядерної катастрофи — вибух водневої бомби, загибель мільйонів людей, руїни колись квітучих міст, жалюгідні постаті тих, хто вцілів… Кошмар навіяла картина „Острів”, яку йому подарувала Мотоко. Самотній темний острів на тлі темного моря. Сома поспішає записати змерзлими руками зловісний сон. Свій перший роман він пише давно, і невідомо, коли закінчить його. Життєвий досвід у Соми невеликий, але його компенсує спілкування з людьми та багата уява. Сома перечитує написане, і перед ним пропливають, випереджаючи одна одну, події, що почалися триста днів тому, коли на виставці він зупинився як укопаний перед картиною молодої художниці Мотоко Моегі. Відповідний розділ так і називається „Триста днів тому”. Романний час строго фіксований: його відлік починається від 29 березня 1953 року, тобто менш ніж через вісім років після атомного вибуху в Хіросімі, й закінчується 23 січня 1954 року самогубством Мотоко Моегі і її подруги Аяко Аймі. „Теперішній час” роману — це ті двадцять чотири години, протягом яких Сома дізнається про смерть дівчат і вирушає із столиці в Хіросіму; дорогою він згадує про свої зустрічі з ними після першого знайомства, яке відбулося рік тому. Спогади переплітаються із сторінками роману, який пише молодий редактор, з монологом художниці, що стала жертвою атомного вибуху. Час роману суб’єктивний, оскільки він рухається в пам'яті письменника-початківця Канае Соми, а тому не збігається з часом реальним. Сома раз по раз повертається думками до подій трьохсот днів, і розділи твору розташовані явно непослідовно — „Три дні тому”, „Чотири дні тому”, „Триста днів тому”, „Двісті вісімдесят п’ять днів тому”, „Двісті дев’яносто днів тому”, „Два дні тому” і т. д.
Таке суб’єктивне сприйняття часу або „людський час”, „потік свідомості”, як засіб зображення, характерні для західноєвропейської літератури, передусім для романів „У пошуках втраченого часу” Марселя Пруста та „Улісс” Джеймса Джойса.
Т. Фукунага зазнав сильного впливу прихильників цього творчого методу з характерною для них загостреною увагою до прихованого в психіці людини, нахилом до внутрішнього діалогу, хисткістю вражень, розпливчістю форми. За схильність до психоаналізу, за звертання до прийому „потоку свідомості” Фукунагу називають „японським Прустом”. Але при всьому цьому в творах Фукунаги є притаманна лише йому гармонія.
Відомий критик Мінору Окубо навіть називає його прозу „музичною”. Він знаходить у композиції романів і повістей Фукунаги і форму сонати, яка нагадує „Місячну сонату” Бетховена, і частини в дусі фуг Баха. Та й герої всіх без винятку творів Фукунаги люблять музику. Канае Сома захоплюється музикою фінського композитора Сібеліуса. З насолодою слухає він симфонічну поему „Туонельський лебідь”, сюжет якої запозичений з карело фінського епосу „Калевала”… Туонела — велика річка, за якою починається країна смерті. По темній, яка веде до пекла, вічно плаває самотній лебідь.
