Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Тоді песик знову забув людську мову і гавкнув дзвінко й сумно, а хвостика свого міцно забив між ноги, і шерстина на ньому стала дибці; загарчав він, показуючи зубенята, і почав одступати. Іван же не відчував страху, хіба що смуток нерозбірливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала ніч, яку вони оце пережили, а було в ній сумного забагато. Він дихнув на повні груди й зібрався на силі, щоб гукнути на ту жінку, котра йшла не до нього, а від нього; коли ж повернулася вона раптом, Іван побачив, що очі в неї великі й темні, лице біле й панське, а вуста червоні, наче фарбою підмазані.
— Де ти йдеш, чоловіче? — спитала, і, хоч була далеко від нього, добре її почув.
— Дав мені, пані, бог гаразд, — сказав, знімаючи шапку, — і вже другий день дитина нехрещена, ніхто не хоче йти за кума…
Песик уже мчав дорогою на всі заставки, гнав його звідси страх несвітський. Однак Іван і досі не боявся, хоч ніколи на своєму віку не зустрічав він таких жінок.
— Вернися, — сказала вона, напівобертаючись до нього. — Я тобі буду сама за куму…
— А кум? — спитав він, вже й собі починаючи трохи боятися.
— Кума ми по дорозі зустрінемо, — сказала жінка й швидко пішла в його бік.
Тоді побачив він, що світло довкола нього ще дуже рідке, що ранок, накотивши на землю перші світанкові хвилі, наче завмер — стояв і надчікував свою куму, оту пані чорну, як ніч. Але то не була ніч, та й не пані, бо коли підійшла ближче, побачив він немолоду селянку в темній кереї, а з-під хустки в неї вибивалося сиве пасмо.
— А я вас за пані прийняв, тітко, — сказав Іван. — Таке мені чудне здаля замерехтіло…
— Що тобі замерехтіло, забудь! — сказала строго жінка, і він уразився несамохіть: очі в неї були такі ж величезні й несусвітські, як йому й привиділося…
Пішли вони по дорозі, він оповідав їй тихим голосом про своє лихо, а вона мовчала. Оповідав про свою блуканину та й про дружину свою; йому стало радісно, що таки надибав собі куму, хай і не зовсім звичайну; тож, усміхнувшись, оповів він їй про свого чудного песика, з яким блукав оці дні. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою і такі чудні казки оповідав. Про те, наприклад, що він вийшов з міста, яке озером покрилося, — аж слухати все те було кумедно.
— А оце, коли вас уздрів, — сказав Іван, — таке чудне із ним скоїлося!…
І він розказав про те чудне, що скоїлося з його песиком.
— Забудь про нього! — сказала жінка й хрипко кашлянула в наставлену долоню.
Тоді вони побачили, що назустріч їм іде, похитуючись з боку на бік, якесь мале чоловіченя. Шапки в нього на голові вже давно не було, чубик розколошкався, а свиту волочив по куряві. Здавалося, співало те чоловіченя, бо розтуляло щосили писка, але замість співу виривалося щось наче цвірінькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тоді підіймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогодні не було! Курява й чоловіченя мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався він із того клубка, але тоді заносило його на узбіччя. Там сторчував він, але не падав, відтак повертався на дорогу і знову розтуляв, скільки міг, рота — видзенькувало щось схоже на жайворонковий спів.
— Оце тобі й кум буде, — сказала жінка, і Йван повернувся до неї, щоб подивитися, чи не глузує вона часом. Але вона не кпила, хіба що всміхалася, однак такої усмішки не побажав би він бачити на устах своєї дружини — полином йому запахло, і він подумав, що полин пахне людині зовсім не тоді, коли їй хочеться танцювати.
— Ну, от і хрестини ми відбуваємо! — сказав Іван, коли поверталися вони з церкви і простували вулицею містечка, де Іван знав кожного і кожен знав його. Той «кожен» під ту хвилю стояв біля перелазу чи біля дверей, біля вікна чи й виглядав із-за повітки; «кожен» бачив той чудний хід — ішла серединою вулиці висока, вдягнена в чорне жінка, вона несла на руках дитину, було три речі дивні у ній: перше, що ніхто її досі у вічі не бачив; друге, що була надто висока, та й одіж мала якусь нетутешню; а третє, що очі мала несусвітські. Кожен, хто зустрічав їх на собі, відчував, що по шкірі морозом йому продирало, через це «кожен» чекав, щоб минула його ця процесія, а вже тоді можна й побалакати про ту чудасію. Зрештою, не тільки про цю жінку хотілося поговорити посельцям вулиці: побіч із нею йшов Іван, начебто не на нього впало лихо і не гуляли по його засіках голі продуви; ішов він і тримав на обличчі зневагу до кожного, хто відмовився йому кумувати, і той «кожен», до кого звертався, подумував несамохіть, що вчинив не зовсім обачно. Міг би замістити принаймні отого хирлявого п'яничку, котрий шкандибав за цими двома на тоненьких ніжках, мав довгу й тонку ішло й хилитався з боку на бік. І знову-таки кілька дивних речей уздріли Йванові сусіди: перше, що ніхто досі й у вічі не бачив того п'янички; друге, що він до смішного малий; а третє, що не співав він, коли розтуляв рота, а, наче пташка, цвірінчав.
Отож, поки йшли оті троє, глухо мовчала вулиця, навіть пси позабивались у буди, бо щось жахнюще відчули; жінки дозволили собі з'єднатися одна з одною хіба що поглядами і виказали отак німе здивування — щось величне й неземне прочувалось у рухах чорної жінки, та й кирея покривала її постать надто загадково…
— Ото ви заплатили замість мене, — казав тим часом Іван, — і мені так ніяково, так уже ніяково! Все-таки я господар, хай і гольтіпашний, і не хотів би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свій борг?
— Повернеш, — сказала, всміхнувшись самими вустами, жінка.
— І знову-таки новий жаль мене їсть, — казав Іван. — Йдемо хрестини справляти, а в мене в хаті тільки жменька пшона.
— Обійдемося й пшоном, — відказала жінка. Вони вже заходили в хату, першою — чорна кума з дитиною, другим — чоловіченя, для якого поріг виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п'яненького.
— А що, — шепнуло чоловіченя, — може, впізнав мене тим часом?
— Та де ж бо я мав пізнати? — сказав Іван, і собі переступаючи поріг.
У глибині хати вже чемно розмовляли Іваниха з кумою, а чоловіченя раптом запустило руку в глибоку кишеню штанів і витягло звідти чималу пляшку.
— На! — сказало коротко й засміялося, а швидше зацвірінчало, мов пташка. — Краще було б, щоб упізнав мене, ніж бути мені таким, як оце зараз бачиш…
