Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Зараз я тобі заперечу. Для цього я сягаю по твій власний, вже згадуваний текст. Він називається «Мала інтимна урбаністика». Пам’ятаєш таку? І в ній читаємо: «Реальний Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. З відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страшенно багато. Але ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом та рівнем спілкування і способом життя нагадували швидше вихованців якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтеліґенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, всю свою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Усе це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видозмін совка — совоукр». Перепрошую за довге цитування, але це ти написав.
Ну і?..
Мені йдеться про те, що ти сам називаєш розчаруванням. Воно, як ти слушно зауважуєш у тому ж тексті, переважно з’являється на грані зіткнення уявного з реальним. Коли уявне починає програвати реальному, відступати під його тиском.
Тоді, якщо можна, прочитай, що там у мене далі. Наступні два — три речення з того ж тексту…
Окей, читаю. Ось воно: «Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування».
Ну от! Посилало сигнали, чуєш? Не варто забувати про те, що я увесь той час ставав поетом. Тобто в моєму випадку відступало якраз реальне — під тиском уявного. Що там далі?
«Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни»…
Дякую, досить. Саме так — іноді. Іноді це були сліпці. У Львові вони траплялися всюди, з першого ж дня. Я так розумію, що там якась сліпецька колонія, цілий інтернат або щось таке. При цьому здавалося, ніби очі їм повиколювали ще років тому з триста. Всюди ці чоловіки — чомусь майже всі вони чоловіки — з білими паличками, якесь таке безперервне намацування стежок, вузлів, поворотів, торкання ринв, порогів, трамвайних східців, тротуарної кромки. Страшенно багато сліпців на душу населення. Більше, здається, лише божевільних. Це типово для всіх репресованих міст — велике число божевільних або диваків. У Львові психіатричний шпиталь на вулиці Кульпарківській, район міста теж називається Кульпарковом. Але часом тобі здається, що той Кульпарків значно більший, що він більший від самого Львова, що насправді Львів — це така собі філія Кульпаркова.
Мені здається, чим більше місто, тим більше божевільних.
Напевно. Згідно із законами статистики, це, мабуть, так. Знаєш, скільки їх тут у вас, у Берліні? А в Москві? А в Нью-Йорку? В Нью-Йорку це просто гаплик, при цьому вони активні, вони увесь час шукають контакту. Такий вже характер цього міста — навіть божевільні поводяться в ньому, як брокери на біржі. Вірляна Ткач розповідала, як певного дня в підземці її заатакував тип із мертвим щуром у руці. Він тримав того щура за хвіст і намагався лупити ним усіх зустрічних. Вона ледве втекла від нього, вся в шоці, звичайно. Тут їй врешті трапився полісмен — великий чорний хлопець, такий підкреслено спокійний, стриманий. Усе, як і належиться, полісменові в Нью-Йорку — надто ж, коли він чорношкірий. Не знаю, що він про неї подумав, коли почув, що тут начебто на сусідній станції бігає маньяк, який б’ється мертвим щуром. «Мем, — каже він на це, — візьміть себе в руки, мем, вам дурне в голові, а ми тут із самого ранку ловимо одного такого, що відрізає зустрічним носи!».
Але у Львові чогось подібного не траплялося?
Ні, було радше симпатично, нуль аґресії.
Тоді, можливо, звідси і свобода, про яку ти кажеш? Тобто неаґресивна свобода божевільних?
Щось таке — божевільних і пияків. У ті роки, себто наприкінці сімдесятих, по місту ще пересувалися цілком інакші пияки.
Чим інакші?
Це були часи дешевих кріплених вин, так званих чорнил і шмурдяків. Деякі з них мали надзвичайно поетичні назви — «Золота осінь», «Аромат садів», «Сонцедар». Уяви собі лишень цю красу — Сонцедар, дар Сонця! Це ніби назва столиці якоїсь, наприклад, скіфської держави. Або, наприклад, «Солнце в бокале». Хоч усі звичайно казали на нього «Муха в стакане». Існували й цілком суворі неметафоричні назви — «Біле міцне», «Плодово-ягідне», «Красное вино». Або «Портвейн-72». Я досьогодні не знаю, чому 72. Що це за цифра, до чого. Мався на увазі рік його розробки чи що? У кожному разі то не міг бути рік урожаю. Про жоден урожай там узагалі не йшлося, як і про жоден виноград. Існували ще всілякі екзотичні назви. Скажімо, з Азербайджану постачали «Агдам». Його було прийнято називати «Агдам Іванович». Ми ледве дочекалися першої стипендії, щоб накупити шмурдяків і влаштувати в гуртожитку кривавий бенкет.
Кривавий?
Ну, це я перебільшив. Загалом було так. З початку вересня я отримав тимчасове місце в гуртожитку, лише на три місяці. Житла, як усюди в совку, ніколи не вистачало на всіх. У грудні я мусив звільнити своє ліжко в гуртожитку на користь нового студента. Тобі цього все одно не зрозуміти, тому приймай як даність.
І що тоді?
Я про це не надто думав. Було ясно, що винаймати квартиру не вийде — це, як ви кажете тут у Німеччині, зруйнувало б моїх батьків фінансово. Мені здається, то був час нашої найглибшої сраки. Батько деґрадував на службі і заробляв дедалі менше, а пропивав дедалі більше, мама тягнула майже все на собі. Максимум, який могла вона мені дати до Львова, дорівнював моїй місячній стипендії. Тобто до сорока рублів ще сорок. Плюс трохи їдла з дому, не забуваймо про їдло. Але все ж. Квартира коштувала б, напевно, ще цілу стипендію. Натомість гуртожиток був фантастично дешевим — два рублі на місяць. Ти можеш це якось осягнути? Два рублі на тридцять днів! Але в ньому, звичайно, не вистачало місця на всіх. До грудня ми жили по четверо в одній кімнаті, потім ті з нас, які були тимчасовими, мусили залягти на дно. Себто звільнити ліжка і подбати про власний матрац на підлозі. І по змозі жити в тому ж гуртожитку далі, але не світитися. Так уже з грудня 77-го року я став у цьому житті нелеґалом Орфейським. Несправедливість полягала в тому, що мене від самого початку навчань було призначено старостою групи. Тобто, з одного боку, залучено до якогось такого, курва, істеблішменту, а з іншого — приречено на нелеґальний статус.
Що означало бути старостою групи?
Це був жах. Це щось таке, наче концтабірний капо. Але в пом’якшеній формі. Я, звичайно, жартую. Староста визначався з-поміж студентів — як такий, що виконує адміністративні завдання деканату. Наші студенти навчалися групами — ніби школярі класами. Скажімо, нас у нашій групі було двадцять шестеро. І я був начебто кимось головним, якимось таким представником деканату в групі. Але, як навчали мене старші й досвідчені друзяки за склянкою шмурдяку, насправді йшлося про протилежне — бути представником групи в деканаті. Тобто вести своєрідну подвійну гру — вдаючи, ніби сумлінно виконуєш адміністративні обов’язки, захищати своїх від усяких деканських підступів і репресій. Усе це виглядало страшенно мило і навіть почесно, от тільки хотілося знати, чому саме я? Чому саме я маю бути жертовним пеліканом? Тобто, прикриваючи свободу інших, жертвувати власною? Староста не міг пропускати занять. Староста вів журнал обліку і готував рапортички. Староста мусив відводити удари від інших і приймати їх на себе. Староста щодня пропливав між Сциллою та Харибдою — туди й сюди по десять разів на день. Мої студентські роки виявилися жахливо зіпсутими цим клятим староством. Я досі не знаю, чому вибір декана впав саме на мене. Переважно старостами призначали всіляких бугрів — старших за віком, партійних, таких, що відслужили у війську і спізнали смак наказів та приниження собі подібних. Я не відповідав жодному з цих критеріїв. Навіть брутальності мені не вистачало, тим більше кар’єризму. Моєю мрією завжди було звільнення. Іноді я провокував такі ситуації, щоб мене обов’язково зняли, змістили. Але я так і залишався старостою всі п’ять років. Дивовижно, як радянська система дослівно в усьому, у будь-якій формі колективного співіснування, примудрялася застосовувати одну й ту ж в’язнично-табірну модель. Для нас вона вигадала всі свої студради (які ми не могли не назвати стук-радами — само просилося!), всі ті перевірки санітарного стану кімнат, чергування на поверхах, здирання зі стін неправильних плакатів, заборону неправильної музики, підглядання, підшіптування… Одне й те саме, всюди одне й те саме — тільки десь м’якше, а десь і…
