Старі люди - Андрухович Софія (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Потяг затримався на цілу годину.
Щойно зайнявши своє місце, Марта відрубалася на колінах у Луки, хоча їй здавалося, що вона не спить, а продовжує напружено стежити за підозрілими особами. Ще їй здавалося, що падає сніг, і що хтось співає.
В Кам’янці-Подільському вони опинилися десь коло сьомої ранку. Новіша частина міста не особливо потішила: сірі облуплені хрущовки, болото, неприємний вітер, порожній шлунок, втома, непочищені зуби. Вони повільно побрели зачухраними вулицями, намагаючись знайти автобусний вокзал, чи відчинений магазин, чи кав’ярню, чи замок — але марно, навколо бачили лише автозаправки, заводи, базари, руїни й зачинені бари. Повертаючись на ті самі місця, звідки виходили, петляючи, вони намагалися прискорити час, щоб нарешті дочекатися відкриття місця, де могли відпочити. Але зрештою плюнули на цю ідею, і подалися до старого міста. Тоді й вийшли на гігантський ресторан «Стрілець» у стилі соцреалізму.
Зала була розрахована осіб на 150–200 — і повністю порожня. Окинувши оком кількість столів і крісел, за якими ніхто не сидів, висоту стін і безмежність стелі, Марта з Лукою залишилися задоволеними. Офіціантка принесла їхні замовлення, а тоді увімкнула вмонтовані десь під стелею динаміки: «Et pour moi tu seras pour toujours l?enfant du dimanche…» Після сніданку вони по черзі почистили зуби в туалетному умивальнику. Після цього стало набагато краще.
Старе місто із замком, мурами, вежами, церквами, занедбаною ратушею і живописними руїнами від нового відділяв високий каньйон, дном якого текла річка Смотрич. Тонкі стежечки звивалися поміж деревами й кущами, з них стирчав перстень круглої кам’яної криниці, бані церков і шпилі веж зустрічали перші промені несподіваного сонця.
На одній із вуличок, під залізним драконом, призначеним для стікання води, Марта з Лукою зустріли пару — хлопця і дівчину. Дівчині виповнювалося двадцять. Вчотирьох вони облазили всі драбинки в поруйнованому замку, визирнули в кожне вікно і вибоїну, сфотографували кожну корову на пагорбах навколо, кожну курку біля ями, куди кидали в’язнів. З Нової Східної башти подивилися на захід, а з Малої Західної — на південь; в Лянскоронській башті поговорили про Балтійське море; у Комендантській випили пляшку шампанського; у Рожанці вирішили, що пізніше зайдуть кудись поїсти; у Денній трохи відпочили; у Новій Західній башті — вчергове подивилися на захід; в Лаській — ласо поглянули на дитину з кукурудзяними паличками; в Тенчинській захотіли чимшвидше піти в башту Ковпак; у Папській Лука сказав, що колись жив недалеко від вулиці Кармалюка у Франківську; у Водяній башті випили по пиву; на Замковому мості висловили припущення, що комусь із них або й усім відразу може стати зле, але не конче.
Ще вони їли шоколад у Вірменських кварталах, особливо — на вулиці Рози Люксембурґ; дивилися на повітря над баштою Стефана Баторія; в Руській брамі носили на руках іменинницю, хоч на них крапала там вода; на цвинтарику позаду костьолу Петра і Павла говорили про повітряні кулі, народження дітей і співали «Многая літа»; зайшли в ратушу на виставку воскових фіґур, привезених із Санкт-Петербурґу; біля Різницької башти сиділи на землі, дивились на протилежний бік каньйону та міст через нього, їли печені каштани і мандаринки, якими пригощала іменинниця, курили папіроски, які скручувала для всіх Марта.
Врешті-решт, майже на задницях, спустилися до Смотрича. Марта першою швидко роздяглася і кинулась у воду. Слідом за нею це ж зробили і нові знайомі. Витримати крижаний холод було неможливо. Марта пірнула, тут же ж випірнула, і раптом помітила сніжинку, яка впала на воду і вмить розтанула.
В Луки якраз закінчилася плівка.
— Інший спосіб витримувати старість — не думати про неї, — сказала Марта в день, коли жодного разу не кашлянула. Вона дивилася крізь вікно на сніжинки, що плавно падали з неба. То був день видужання і першого справжнього снігу. — Так робили мої дідо і бабця. Відколи я себе пам’ятаю, вони працювали, не озираючись навколо, метушилися, допомагали всім підряд, не даючи собі можливості навіть подумати про що-небудь. І чим старішими вони ставали, тим більшою кількістю клопотів навантажували себе.
Мій дідусь був майже алхіміком. Чи — іншими словами — парфумером. Досягнувши повноліття, він отримав чималий спадок від своєї троюрідної звідної тітки і заснував марку косметики «Зюськінд»:
Його косметика для мерців була якийсь час суперпопулярною навіть серед живих. А що вже казати про мерців. Нераз, пам’ятаю, прийшовши до дідуся в майстерню, я заставала там холодне нерухоме тіло на великому столі посеред кімнати. В скляних шафках навколо, на підставках і в скриньках лежали тисячі косметичних засобів. Пахло конваліями, мускусом, спиртом, трояндами, пудрою, паленим і мертвим. Найчастіше дідусь сидів на високому кріселку біля «клієнта» і, вистромивши від старанності кінчик язика, підводив мерцеві чорним очі, замальовував тіні смерті на обличчі, робив червонішими уста, а щокам надавав природного відтінку — врешті ті мертві виглядали живішими від живих, і було дивно, чому вони не розмовляють чи не всміхаються, не кліпають і не дихають. Дідусь мріяв колись стати художником-портретистом, який днями висиджує біля ринку на холодній сходинці і чекає, що нарешті надійде групка туристів, і кожен замовить свій портрет. Але тітчин спадок перекреслив усі сподівання. Дідусеві довелося вдосконалювати свою майстерність на неживих. І він був справді визначним митцем. Своєю майстерністю він перевершив би багатьох світових художників, його витвори всі називали не інакше як шедеврами, а стиль окреслювали як щось середнє між Дюрером і Доменіко Венеціано, Рафаелем і Якопо Понтормо (причому гра світла і тіні була відверто запозичена з Караваджо), але я знала: дідусь ні від кого нічого не запозичував, він навіть не знав, хто такий той Рафаель, хоча й полюбляв розглядати репродукції з Доменіко Венеціано — але це нічого не означало. Він був самобутнім художником, мій дідусь.
— Добре, добре, — втрутився раптом Лука, — все розумію, крім однієї речі: навіщо гримувати мерців?
Марта засміялася.
— Дурненький! Їм же теж хотілось би бути гарними. Майже кожна людина плекає потаємну мрію виглядати в труні такою вродливою, якою не була навіть за життя, багато хто записує це першим пунктом у заповіті. І я готова засвідчити на суді: мій дідусь виконував цей перший пункт краще, аніж вони могли собі уявити. Я бачила їх ще до того, коли їхніх лиць торкалася чародійна рука мого діда. То були білі обличчя з синьо-зеленим відливом, невиразні, майже невидимі — а за кілька годин ставали заспокоєними, умиротвореними, усміхненими, піднесеними, таємничими, розсудливими, хитромудрими, багатозначними, натхненними, екзальтованими і т. д. і т. п. Спершу їхній запах — запах крижаного болота, затягнутого рястом — викликав нудоту, заважав нормально дихати, викликав сльозливість, але як тільки дідусь діставав зі спеціальної скриньки одну зі своїх крихітних пляшечок з парфумами, атмосфера кардинально змінювалася: то вже був сонячний день, або яблуневий сад, або шоколадні цукерки, або помаранчеві шкірки, або кава з пінкою, або жовте опале листя, або Новий рік, або що-завгодно інше, запахи, які хвилювали і підбадьорювали, запахи свят і урочистості. Окрім того, парфуми і косметику в дідуся замовляли найвідоміші акторки й актори, співачки і співаки, балерини і балеруни, політики, дружини багатіїв і самі багатії, знамениті повії, і сила-силенна інших славетних жінок та чоловіків. Фірма «Зюськінд» процвітала, розросталася, розгалужувалася, поглинала інші косметичні і парфумерні фірми, ставала монополією…
