Славка - Ткачук Галина (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

І молилася разом із пророком.

«Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли.»

«Ти дав життя моє в глибочині, ти дав мені очі, кістки і луску. Усі твої хвилі та буруни жили надо мною.»

«Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого!»

«Як у мені хтось замлів, від Тебе дізналася — це душа моя, одразу від мене полинула до храму святого Твого.»

«А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасіння у Господа!»

«А я тихо очі зведу вгору на Господа, бо думала, що несуть мене води. Та бачу, що обіцянкою нашою тільки і живу, як двома своїми зябрами. Бо рот мій випускає лише бульки.

Кажи мені, Путь і Потік мій, Господи, важка душе моя, Йоно!»

І Господь звелів рибі, і вона викинула Йону на суходіл.

І закрила рота свого, і очі свої. І пішла на дена свої, на потоки свої.

ДУРНИЙ ІОВ

Того понеділка я ледве допленталася зранку до школи.

Надворі стояв туман, падали маленькі крапки-крижинки, а у мене всі руки, і плечі, і спину ломило від суботнього копання. А думка, що цієї ями все одно нема, тягла мене до землі і робила на серці сумно.

Можливо, саме тому я, сама не знаю як, замість на шкільному подвір’ї — опинилась біля залізничної станції.

Потреба мандрів затягла мене у першу ж електричку, котра під’їхала.

Проте думка про холодний туман, і холодні крижинки, і загальну непевність цього світу змусила злізти на наступній зупинці, закинувши далеко-далеко думки про справжні далекі мандри.

Наразі я приїхала у Стару Боярку. Тут було так само: туман, холод, темне скручене листя під ногами… От тільки повітря було на смак якесь вологіше і м’якіше…

І тут я згадала, що зовсім близько від станції у Старій Боярці є справжній Став!

Прекрасний осінній вранішній Став!

Я пішла до нього стежиною попід коліями.

Тим часом туман зовсім охопив був мене, і поїзди проносилися лише у кількох сантиметрах від мене, і машиністи навіть не помічали цю маленьку-маленьку вранішню мене.

Раптом електричка, котра неслася на Київ, різко загальмувала, ніби хтось дьорнув стоп-кран. Жодні двері не відчинилися, зате в одне з вікон протислася і боляче шльопнулась на мою стежину маленька незграбна фігурка, вбрана у куртку непомірних розмірів.

Фігурка швидко підвелася, обтрусилася і побігла в мій бік.

І жоден туман, жодні білі маскувальні настрої повітря більше не могли збити мене із пантелику! Я не сумнівалася — це був Моня!

Він підбіг — і ми обхопилися!

І мовчки разом пішли на Став.

На маленькій кладці навпроти церкви було не порожньо. Там стояло двоє незнайомих хлопців, і з-під їхніх шапочок виглядали довгі кучері.

— Ми — Лев і Йов, — сказали хлопці.

— А ми — Славка і Моня.

— Кладка тепер дуже хитається, — серйозно сказали хлопці.

— Нічого. Ми все одно заліземо.

— Як знаєте.

Лев і Йов так по-діловому вели себе, ніби завжди жили тут, що я аж не втрималася спитати:

— А звідки ви приїхали і коли?

— Що?

— Питаю: звідки ви?

— Тю! Дак ми тутешні, звідки ти взяла, що ми звідкись?

— Дак імена у вас дивні. Тут таких, як пам’ятаю, ніколи не було.

— Тю! — сказав Йов і плюнув крізь зуби цівочкою повз мене, — а по-моєму, у цих місцях якраз багато Левів і Йовів! Ось бачиш того чувака? — Він тицьнув пальцем в очерети, і я помітила там якусь фігуру, яка палицею колупала Ставові бік. — Його теж звати Йов.

— А прізвище у нього Цвях, — додав Лев і засміявся.

— Що?! — я аж скрикнула.

— Та тихо ти! — зашипіли Лев і Йов, — він дурненький, не треба показувати, що ми звертаємо на нього увагу.

Я швидко злізла із кладки і побігла до того Йова.

А потім повернулася. Сумнівів не могло бути! Це був саме той хлопець!

Це був двічі саме той хлопець!

Це був наїзник на дивному коні вороному.

І це був Оксанин хлопець, мій син.

А той малий, котрий врятував мене від безмежна, зовсім не мав до мене жодного стосунку!

Це був мій справжній син.

Мій справжній цвях.

Іов Цвях.

І тоді я побігла звідти, а Моня побіг за мною.

Мене більше не існувало.

Я стала над маленьким уривчиком і не думала ні про що.

Моня став біля мене і зазирнув мені в лице.

— Послухай: уяви, ніби цей твій стан — це зубний біль.

Мені його слова здалися маренням хворого. Я спокійно зненавиділа Моню.

Але хлопець триндів далі:

— І уяви, ніби я — зубний нерв, ніби я весь той біль стосовно твого дебільного хлопця.

Це було, як картопляною товкмачкою мені у пику!

— А тепер викинь мене нафіг у Став! Викинь цей біль нафіг у Став! Розвернись і з остервенінням гати мене кулаком куди бачиш, поки я не впаду в цей Став і не попливу від тебе!

І я розвернулась і зіштовхнула його у воду.

І Моня розсипав всюди безліч бризок. І крутився, і перевертався у воді, точно як біль. І кричав, кричав усі матюки, які знав, і я підказувала свої матюки, а потім ми вили. І він бився, як риба на піску, і перевертався, як мій біль у Ставові, аж по воді розходились величезні кола, а потім від нього пішло світло.

І тоді став нестерпним цей мій біль від нерва у ставі, і я взяла камінь, щоб убити його! Хоч і розуміла, що там плавав мій Моня. Тому я кинула камінь навмисне тільки поруч хлопця. Але помилилася через туман і влучила йому просто в голову. Мій біль булькнув і пішов на річкові дена.

Я ж закричала і побігла звідти — і мене тепер зовсім вже не існувало!

Тільки Моня тієї ж миті винирнув, і лють охопила його, він виліз зі Ставу, і теж підняв великий камінь, і погнався за мною.

І я впала.

Коли я очуняла, біль пішов.

А потім прийшла Ліля.

І стала наді мною, саме коли лежати уже ставало нестерпно.

— Я знала, що зустріну тебе біля Ставу. Бо мені снилося, як я тут тебе цілую.

Я підняла голову.

Зовсім поряд прогулювався мій Іов, від якого я вже не могла відмовитися.

Я знала, що він буде тут, бо мені снилося, як я його цілую.

Я, ЛІЛЯ, МОНЯ, ІОАНИКІЙ

Тоді Ліля відвела мене до себе додому і змастила рану на голові зеленкою і йодом.

Усе моє волосся було зеленим, і коричневим, і у крові. Але на серці уже було легко. Так, я тепер знайду маленького Йова і ми завжди будемо разом.

Правда, я не знала, де його завтра шукати, але мала наводку — кучеряві хлопці Лев і Йов зі Старої Боярки, котрі все про нього мусили знати.

Біля Ставу я загубила шапку, рукавички, портфеля і ключі. І лиш надія на те, що ключ із моєї кишені все-таки витяг Моня і зараз він сидить у мене і сушиться, тягла мене додому.

Хоча, чесно кажучи, ніщо вже не тягло мене додому.

Йов — і той міг дати сам собі раду.

Моня теж на мене абсолютно, мабуть, не сердився, лиш лежав хворий і терпів біду. І те, що я можу допомогти йому — сумнівне твердження.

До того ж він вбив мене каменем і кров моя потекла по волоссю.

Я була пришиблена каменем і готова була провалитися крізь грунт, просто в обійми земляних мертвих чуваків і цариці у ризі. Хоча і це зараз здавалося брехнею.

Я ж якраз дійшла додому.

Тут справді був Моня, уже сухий і теплий, тільки очі його від застуди взялися тонкими червоними обідками.

У квартирі було темно і тихо.

У кімнаті на підлозі грався кубиками Іоаникій.

— Що це? — спитала я.

— Це — Іоаникій.

— Знаю. Звідки він тут?

— Дали подивитися. Раз вже я все одно вдома сиджу.

Я, МОНЯ, ЛІЛЯ

Назавтра я відвела Моню на післяобідню електричку. Довелося віддати йому свою стару бузкову курточку і забрати натомість у необмежене володіння його величезну мандрівну мокру куртку.