Пафос - Ешкилев Владимир (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

— Моє вітання! — Корват намагається церемонно підвестися. Пепсі випереджує його і сідає поруч. Закидує ногу. Так само, як студентка напроти. І відразу стає зрозуміло, що ноги в студенток роблені навмання. Точена, ретельно епільована литка Пепсі аж сяє в проміннях ранкового світла. Студентки ображено відвертаються.

«Мавпи», — переможно посміхається Пепсі.

— Вона мене переслідує, — каже дівчина. — Хто?

— Ворона. Ота, велика, чорна…

— Містичний птах. Посланець і означувач долі, — проголошує Корват.

— А тобі все сміхунці? Смішно, так? — внутрішня істерика, на котру остаточно перетворився ранковий настрій Пепсі, шукає виходу. Магма підступає до вулканічного корка. — А ця ворона, до речі, летить за мною від самої Пасічної…

— Добре що не корова. Пепсі не реаґує на жарт.

— А мене гувінь переслідує, — Корват показує дівчині аркуш з волохатою десантницею. — Диви яка. Теж чорна, тлуста. Як твоя ворона…

Пепсі не витримує:

— А ти знаєш, що Джипсі у борделі працює? Гусениця падає на асфальт.

— Ви так не жартуйте, панянко Вергун, — Корват нахиляється, виколупує з ґрунту камінь і жбурляє у ворону.

Та відскакує, але одразу повертається, кумедно хилить кльоцкувату голову й одним оком дивиться на Корвата. Ворона нагадує йому Лупатого Траха. — За такой базар, мала, атвєчать нада…

— Атвєчать? — Пепсі вкладає у свій погляд ту кількість презирства, на яку тільки спроможний емоційний досвід її вузького життя. — Крутим зробився? Ну я подивлюся на тебе, пацан… Ось, — вона дає Корватові візитку. — Цей, на відміну від тебе, дійсно серйозний фацет. Він тобі відповість. Він тобі про все скаже. І про панянку Вергун теж…

Корват обережно, немов отруйну, бере до рук візитку, прочитує її: «ЖУРА Вадим Борисович. Виконавчий директор підприємства «Галдрук» Видавничої Групи ІЖК.ТЕХ».

— Жура? Видавець? Вперше чую…

— Де тобі, — зневажливо пирхає Пепсі. — То крутий чоловік. Не те що твої друзі-викладачі. Алкашня… Ти пам'ятаєш ту жіночку, що разом із Пепсі їхала до Ізраїлю?

Корват сутужно згадує. На проводи старшої з сестер Вергун він прийшов добре вже напідпитку, всі обличчя за столом позліплювалися у його пам'яті в суцільний довгий, безокий шматок плоті з ротовими отворами, що безнастанно висмоктували горілку та домашнє вино з довгих зеленкуватих фужерів.

— Вона була у яскраво-червоних джинсах. Чорнява, симпатична. Років зо тридцяти.

Ні, жодних свідомих споминів. Корват сумно похитує головою. Ворона, помітивши цей кволий рух, підстрибує ближче. Вона зауважує гусеницю на асфальті. Пепсі теж відслідковує ситуацію. «Ну, підходь же ближче, потворо, — подумки кличе вона птаху, — сюди. Я тобі голову відкручу, містична ти моя».

— А як звати ту жінку?

— Ангеля. Жура називає Анджелою. Прізвище — Твардовська.

— Полька?

— Начебто полька.

— А Джипсі тепер із нею?

— Тільки тепер ти цим цікавишся? А за ці півроку скільки ти написав Ользі листів? П'ять? То так ти її любиш! Від такої уваги можна втрапити не те що до борделю. Втопитися можна.

Ворона змінює позицію, але наблизитись не наважується.

Корват розгублено згадує останні дні перед від'їздом Джипсі, клятви і обіцянки, марафонські нічні бесіди, безугавну деталізацію майбутнього весілля…

Наречена.

Облом.

— …Чого ж ти не жартуєш? — Пепсі намагається зазирнути йому в обличчя. — Ти ж у нас такий дотепник. В тебе ж на лекціях усі мокрощьолки пісяють від сміху. Розвесели ж мене. Нумо ж… Давай. Бо маю сьогодні завдяки вам усім препаскудний настрій. Мені оцей Вадим Борисович сказав, що наша родина зрадила Олю, щоб жити з наблядованих нею грошей… Уявляєш? Ні. Де ж тобі таке уявити! Ти ж професорська дитина… Спадкоємець маєтностей і кате-дральної посади… А ми зрадники? Ось ти і є справжній зрадник! Оля ж все знала про тих твоїх шмаркатих студенток. Котрим ти заліки за мінєт ставив, про ту пацанку — як там її? — Ніка, Віка…

Корват пірнає у рідкісний і маловивчений різновид оргіастичного зніяковіння. У раптове млосне і на диво приємне (щемливою мазохістською приємністю) згасання приватних міфів — заповідних свічок на вівтарях самоповаги. Можливо, якби атенололова гребля не тримала правіше від серця хвилі адреналінового моря, яка-небудь ішемічна атака урятувала б Корвата (гірським обвалом збанкрутілих органів, написав би прикарпатський модерніст) від жорстокого ясного вирозуміння всіх кольорів, стежок і доленосних розгалужень ситуації, котрій у його словнику (вишуканому лекторському) знайшлося тільки одне означувальне слово: «облом». Але ніяке фізіологічне збанкрутіння не прибуває Корватові на допомогу. Він сидить (бридотно тверезий, уважний) на лаві поряд із Пепсі і вислуховує всі ті звинувачення, котрими жінка намагається перекласти глухий кут свого лабіринту на життєвий лабіринт ближнього.

— …А ти як думав? Що ти такий крутий благодійник? — конденсатор жіночої істерики розряджується верескливими мікрофарадами. Кожна з них втрамбовує у провідник стравоходу солоний спазм, що от-от стрибне в голову, вичавить з очей струмені вологи і знищить вдало накладену косметику. — А в Джипсі, до речі (чи ти вже забув, пацан?), теж вища освіта… До неї такі хлопці на другому курсі лізли. З машинами, грошима… Що ти їй можеш дати? Зарплатню у триста гривень? Хабарі по десять баксів? Шмурдяк палений у шафі? Компанію алкашів-письменників з їхніми дешевими лярвами? Що? Тобі було ліньки відвезти її на море. А вона ж тим літом так хотіла до Ялти… Ти її повіз? Що я вже про Ялту кажу! Яка там вже Ялта! Тобі було в облом зайвий раз натягти презерватив. Ти хоч знаєш, скільки постинору вона з'їла завдяки тобі? Як потім мучилась по три рази за місяць… Про це ти знаєш, свиня?… Ти нічого ніколи знати не хтів. Ба, ти навіть трахнути її не міг по-справжньому! Тобі та твоя Ніка-Віка ніколи не казала, що за жінку треба боротись? А ти її зупинив? Вона ж не хотіла туди їхати. Але ж треба було вам обом на квартиру заробити. Де б твій батечко пустив її до вашої хати! А тобі було не до неї. Ти Щось писав тоді… А де, до речі, твоя дисертація? Невдаха!

— Я? — чи то перепитує, чи то констатує Корват.