Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Канае з переляку сахнувся й відступив від ліжка. Дівчина ворушила губами, але її голосу не було чути. Він завмер на місці, не відриваючи погляду від зловісно блискучих очей Мотоко, що вбирали світло знадвору.
Минула ще мить, і він навшпиньках вийшов у коридор. Добравшись до кімнати медсестер, постукав і, не чекаючи запрошення, відчинив двері — як і раніше, обидві жінки сиділи за столиком. Канае попростував до них, і вони здивовано глянули на нього. Звертаючись до тої медсестри, що мала розумний вираз обличчя — це вона показала йому палату номер 6 — він спитав:
— Що з нею сталося?
— З ким? — холодно поцікавилася жінка.
— З Мотоко-сан. З Мотоко Моегі.
Медсестра зиркнула на товаришку і, перевівши погляд на Канае, співчутливим голосом пояснила:
— Вона опритомніла, але, видно, її психіці завдано шкоди. У нас нема психоневрологічного відділення, і завтра ми переведемо її у спеціальну лікарню.
— Хіба можна залишати її саму?
— Вона спокійна, й ніщо їй не загрожує. Ослабла, а тому здебільшого спить. Кажете, зараз прокинулася?
— Так, прокинулася.
— Ну то я загляну до леї.
Медсестра встала, щось сказала колезі і попрямувала до дверей.
— А що з Аяко-сан? Я б хотів побачити її,— звернувся до неї Канае.
Чекаючи його, жінка зупинилася в коридорі. Як і раніше, в її очах проглядало співчуття.
— На превеликий жаль, вона не прийшла до свідомості, і її помістили внизу, в покійницькій.
— Де це?..
— Спустіться сходами вниз, пройдіть повз аптечний кіоск біля віконця вахтера і в кінці коридору побачите покійницьку.
Медсестра вклонилась і пішла до палати номер 6, а Канае подався в протилежний бік. Засунувши руки в кишені пальта й голосно тупаючи черевиками, він побіг сходами вниз. Перетнув холодну чекальню й поминув аптечний кіоск. У коридорі без жодного вікна було темнувато, хоча світилися нічні ліхтарі. Раптом йому пригадалося, що він уже поспішав таким проходом. Зовсім недавно. Тоді він майже біг крізь мовчазний людський натовп, а зараз тут не було ні душі. „Це мені снилося”,— згадав Канае. Перед прибуттям до Хіросіми йому снилося, ніби він когось шукає. Кого ж, як не Аяко Аймі?
Поспішаючи холодним коридором, Канае перебрав уривки того сну, пов'язаного з вибухом водневої бомби. Тоді він будь-що хотів зустрітися з Аяко. Бо скинули водневу бомбу, і світ мав загинути.
У кінці коридору Канае зупинився. На дверях не було таблички, але він інстинктивно здогадався, що це покійницька, а в ній Аяко Аймі.
ІНШИЙ РАНОК (У ПОКІЙНИЦЬКІЙ)
Канае відчинив двері, і на нього війнуло моторошним запахом кадильних паличок. Ступивши крок уперед, він глянув усередину. Тут було набагато темніше, ніж у коридорі. Тільки крізь завіси на вікнах праворуч сочилося тьмяне світло. Канае майже навпомацки кинувся до ліжка і швидко відсунув завісу. Разом з металічним тріском у кімнату полилося сіре, як дим, сяйво. Він обернувся.
Це приміщення з сірими стінами було разів у три більше за палату, де лежала Мотоко Моегі. У глибині його ліворуч стояло ліжко з білим укривалом, а трохи ближче такий же білий столик. Поминувши його, Канае підійшов до ліжка.
Коли відгортав укривало, відчував, ще тремтять ноги й руки. Здавалось, Аяко спить і відразу прокинеться, якщо покликати її. Канае помітив, що її обличчя злегка напудрене, а губи обведені помадою.
— Аяко-сан… Аяко-сан…— покликав він, і в ту ж мить йому згадався сон. Падають будинки, люди кидаються в різні боки, а він, Канае, біжить і кличе Аяко. Зустрічає її у квартирі К., але дізнається, що це не Аяко, а А. Потім мчить зруйнованим містом і опиняється в кабінеті головного редактора. Лише після того на лавці в парку йому вдається розшукати Аяко, але вона відмовляється тікати разом з ним: „Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити”.
А от дівчина на ліжку не промовила жодного слова. Хоча гра світла й тіні створювала враження, ніби її губи ворушаться, та насправді вона й разу не зітхнула.
— Мотоко-сан не вмерла. Вона жива. А тому й ти повинна жити! — відчайдушно закричав Канае — так само, як уві сні, поки закликав її тікати від водневої бомби.— Я люблю тебе! Мабуть, і ти не байдужа до мене.
Канае говорив ті самі слова, що й уві сні. А що відповіла тоді Аяко? До його вух долинув її сумний голос:
— Ні, ви любите Мотоко-сан. Я хотіла покохати вас, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху…
„Точніше було б сказати „вмираємо”, а не „живемо”,— подумав Канае. Виходить, сон випереджував дійсність, яка ледве за ним плететься.
Напруживши до краю ноги, щоб не впасти, Канае прикипів очима до блідого обличчя Аяко, а в його голові проносилися уривки думок, як хмари на небі, гнані вітром. Невже справдиться те, що підказує сон: якщо не стане Мотоко Моегі, то разом з нею й Аяко Аймі? Але ж Мотоко не вмерла. Вона житиме божевільною, А коли так, то смерть Аяко нелогічна, позбавлена будь-якого сенсу. Не віриться, що можна вчинити таку дурницю.
— Аяко-сан, ти нерозумна! — вигукнув Канае, не спроможний стриматися. Слова так і посипалися з нього.— Що ти зробила? З простого співчуття ти вирішила загинути разом з Мотоко-сан. Але ж Мотоко-сан вижила, а ти померла. Що ти сказала б батькові, якби він примчав у лікарню? Як пояснила б причину своєї смерті?
Знесилений, він спочатку зіперся руками об ліжко, а потім опустився на коліна. Ліжко гойднулося, і його рука торкнулась Аяко. Йому здавалося, що вона якось відповість на його слова. Але як? Канае нічого не почув. Її тіло втратило для нього цінність. Плавними рухами свого тіла Аяко вже не виставлятиме напоказ свою молодість, його і її розділяє велетенська безодня.
— Кому це потрібно? — промимрив Канае і пригадав кінець сну. Аяко зникла, а він один стоїть серед безмежної порожньої рівнини. Зверху над ним висить таке ж порожнє беззоряне небо, і тільки в далині проглядає бліда лінія горизонту, що тягнеться смужкою в обидва боки, мов хмаринка. Таку ж саму лінію він бачив і тепер, але потроху її поглинала густа темрява. Мабуть, невдовзі вона проковтне і його.
— Аяко-сан, ти не мала вмерти,— прошепотів Канае наостанок і поволі безшумно поринув у пітьму.
ЩЕ ОДИН РАНОК (У ПАЛАТІ)
Канае схопив рукою холодну клямку і, натиснувши на двері, опинився в напівтемній палаті. Навпроти крізь сіру завісу проникало тьмяне світло. У продовгастому вбогому приміщенні панувала моторошна тиша. Канае підійшов до вікна й відсунув завісу. Знадвору полилося тьмяне сяйво зимового ранку. Байдужий до зовнішнього краєвиду, Канае повернувся спиною до вікна. Ліворуч він побачив вставну шафу, праворуч — укриту плямами стіну, поряд з дверима — тумбочку, а коло підвіконня — крісло (на ньому Канае поклав свій портфель). Ліжка не було.
Невже він помилився кімнатою? Та ні, це була палата номер 6. Тільки от дивно: куди поділося ліжко? Невже його перенесли? Але ж куди і хто? Раптом Канае похолонув — у палаті без ліжка не було нічого людського.
Злякавшись, він метнувся до виходу. В коридорі переконався, що на табличці було написано: „Палата номер 6”. Дібравшись до кімнати медсестер, постукав у двері і, не чекаючи дозволу, зайшов усередину. Як і раніше, медсестри сиділи за столиком. Помітивши його, вони здивовано підвели голови.
— Ви мені показали палату номер 6? — допитувався він у жінки, що мала розумний вираз обличчя.
— А що таке?
— Значить, це таки палата номер 6? Але ж там нікого нема.
— Як це так — „нема”?
Здивована медсестра запитала в товаришки: „Хвора була в шостій палаті?” Та кивнула головою.
— Нікого нема. Навіть ліжка.
Медсестра встала і простягла руку до телефонної трубки на столику.
— Хвилинку. Я зараз розпитаю.
Канае нетерпляче міряв кроками кімнату. Медсестра розмовляла по телефону тихо, і він нічого не розумів. Тим більше, що найчастіше вона обходилася короткими відповідями. Поклавши нарешті трубку, медсестра підійшла до нього і сказала:
