Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Каміння пашить.
— Тут скрізь пашить.
— Що то?
— Не чіпай те, чого людина зрозуміти не варта.
— Чому?
— Тому що каміння.
«Чому вітер гуляє дахами, а потім займається вогнищами; і чому він не тушить світло у вікнах та обійстях, або оно ті ліхтарі…»
«Тс-с-с. Мама».
«Спить».
«Ні, вона потривожена».
Місто, небо над ним, із заходу зайнялося рожевим.
«Буря».
— Сходь-но сюди, — чоловік у сірому костюмі вичавив подібне усмішці. Але від цього Кості не стало веселіше: перед ним проплив вигнутий, високий мавпячий лоб чоловіка. Лоб, а не чоло. Лоб, у великих, з синюватим відливом прищах притрунених пудрою.
З'явилися запахи. Вони проникали у всі пори, линули десь із кутків, пробиралися в щілини, сухо лоскотали ніздрі, так, начебто тобі шістнадцять років і ти вперше вловив дух жіночої білизни. І, інколи, Кості видавалося, що в одну із ночей тріснула голова, велетенське зоряне небо проламало верхівку черепа, і потік запахів, нечутих і невідомих уївся в нутрощі, кістяк обліпило обгорілим ганчір'ям; хотілося лежати; а на зуби, мовби хтось понасипав борошна, або так як тебе перестріла пісчана буря.
— Привіт, — тонко перегнувся рот чоловіка. — Маю для тебе втішні новини.
— Привіт. А раніше не можна було? Де Клоц?
Рука, з випнутими, загостреними щиколотками лягла на коліно.
— Перестань базікати.
— Мене просто цікавить, чим закінчиться це кіно.
— Еч, добалакавсь. Очахни трохи.
— Я вже з півроку очахаю.
— Ще трохи очахни. — Авто рушило, гойднулося в тінях прищаве обличчя чоловіка. Трохи перегодя, він продовжив: — У тебе нічого не було з нею?
— В якому плані? І як може бути і не бути, — для кожного своє бути.
— Я це прекрасно розумію. Поїхали. Очахни трохи.
Костю розморило.
— Ти повинен сам втелющити, що до чого.
— Вона житиме?
— Розумний ти, Костю, хлопчина.
— …???
— Роз'яснюю: це вистава, не зовсім вистава. Розумієш, річ у тім, що після так званої вистави дівчат, які грали головну роль, ніхто не знаходив, або знаходили…
— Казліна голоборода!
— Не рипайся. Може, у тебе є інший вихід, — і чоловік у сірому став трясти Костю за плечі, відтак звалив його на сидіння, притиснув до спинки: — Не пищи і не рипайся. Від цього залежить моя кар'єра, а отже, і твоє життя. Скажи, шакал, у тебе є інший вихід? Є! Є! Є!
— Пусти, бо вдарю.
— Ідіот.
— Пусти.
— Я не хочу, як Клоц, бути все життя в тіні, і не хочу, щоб мене…
Вони сіли. Піт стікав за комір. Одхекуючись, чоловік у сірому костюмі кинув Кості пакунка: — Добавка.
— Ну, нехай, там подивимось. Пока.
— Будь.
«Люди ліпляться по подобі будинків, чи будівлі ліпляться по подобі людей».
«???».
Вітер упав спочатку лагідно, майже ніжно, потім жорстоко загнув крівлі, розколов на міріади зірок скло, — небо вуркнуло: світ став камерним, маленьким, ніби забита у глуху заводь кімната вихоплювалася сонячними снопами світла, що проривало хмари; летіло шмаття жесті, тріщало гіляччя на деревах. По одній частині міста велично, впевнено наступала спека: дорога синіла од газів автомобілів, сонце котилося невтомно у хмарах. Під сволоками набиралася волога.
Лариса роздягнулася і стояла проти нього. Вітер прочинив вікно, дмухнуло спекою, волосся вилося зміями навколо шиї, груди набухли, соски задерлися догори; вона нечутною ходою ковзнула кімнатою, зникла, з'явилася у півмороці, тріпнувши грудьми і косами. Спалахнуло синім небо. Під шкірою переливалися м'язи. Дзвони бемкнули востаннє, звук натягнутим електрикою повітрям сапонувся по білих фіранках, проник під стелею і завмер, в мент згаснув у кришталевому посуді.
— Відійди од мене.
— …???
Лариса затулила груди руками, швидше від несподіванки.
— Що з тобою? Скільки ми можемо грати в це…
— У нас з тобою нічого нема, не було, і не буде…
— Але ці місяці…
— Відійди.
«І що нас береже в дорозі? Га? Скажи. Що нас береже в дорозі?»
«Що?!»
Ляснув ланцюг на підвіконні, важкий, срібний ланцюг. Дощ не зринувши на місто, відступав. Зарясніла тільки частина шибки. Вітер подув, і дощ знову завис у кілометр. Костя запалив цигарку. Дорогу, запашну цигарку.
Жінка пливла серед річки, світло виливалося десь з-під берегів, а береги розмивалися сріблястим маревом, ховалися перед зеленню навислого, пружного буяння плакучої верби; жінка пливла, розгрібаючи воду руками, із закиненою дозаду головою, і вже, зараз, невідомо звідки, він бачив м'який прогин спини, тонку шию; як синя вода одбиває в собі стрункі, але не полишені ніжності, земної соковитості ноги, обмиває тверді сідниці; і тоді, не питаючи чому зараз все чітко проходить повз нього, — він відчув, як кожен м'яз кам'яніє від божевільної радості, солодко тане в грудях, і все змивається сріблястим, невловимим світлом, що линуло десь там, з берегів, берегів, порослих густою плакучою вербою.
Дорога, попід дорогою на вітрові та дощеві брунатний дурман. Ланцюг потринькував на протягу, — великий, сріблястий ланцюг. Лариса, притуливши скроню до одвірка, упівоберта поглядала на прочинені двері, а за дверима плюскотів дощ, широко покриваючи землю. Напівдрімаючи, хапаючись за видиво, Костя так і запам'ятав її: оголений лікоть, смута ноги, тріпотлива вія розганяє смуток. За дверима стіною дощ.
«Скажи, хто нас охороняє в дорозі?»
Острів
Пароплав востаннє вдарив гвинтами, розпанахав під собою темну в'язку воду, погнав вирунами хвилі упродовж кіля, місяць розсипався скалками у бризках, луна заглохла між переборок, трохи запізніло, ущипливо, крізь сонну млівоту долетіла до вуха, а за вікнами ще навіть не рихтіло, навіть не сіріло, — і спросоння, отираючи упріле чоло, Костя Клюнов заглибився пам'яттю до залізничного вокзалу, де на пероні вітер лопотів газетою, ніс на два метри від землі, доки газета зупинилася, зачепившись за ваговоза, а мряка кропила скло засмальцьованого, брудного, заліпленого мошкарою світлофора, що моргав червоним, — комахи над склом ліпилися до купи, і це він бачив з плацкарта, просяклого хлоркою, де провідники маячіли із гранованими склянками погано, нашвидкоруч завареного чаю, із підпрілою — через плече — купою білизни; відтак, не розтуливши повністю очей, а мружачи, витаючи на грані сну і пробудження, Костя занурився в пам'ять так далеко, що, не відаючи сам того, згадав, як у дитинстві синьо, тонко лежав сніг, сходило на тарілі паром м'ясо, а він брав до рук великого, двоколірного олівця і малював на папері — цупкому картоні — чорне сонце, а на сонці біле дерево. Він навіть почудувався, що прийшло те далеке і непотрібне, і згадай це трохи раніше, то, окрім недорозуміння, панічного жаху та боягузливого спантеличення не було б нічого, а так Костя почудувався, що згадав таке непотрібне. А помічник капітана, протираючи кулаками очі, важко сапаючи черевом од надміру випитого пива, прочовгикав вузькою, вифарбованою у сірий колір, палубою, прочинив, не дивлячись, двері каюти — метр на метр — сказав «причал», потрусив далі, вигуками підіймаючи команду; і Костя розплющив очі, зустрів передвістя ранку, затиснувши між пожовклими пальцями недопалок: процокотіла порожня пляшка, на підлозі лежали розплюснуті шматки бутербродів. Небо світилося тонкою, ріденькою смужкою. Сіріло.
Ступивши на холодну рінь, змахнув незграбно руками, подавшись назад, начебто вперше ходив — вже вдалині пароплав, команда пересипала матюками, і він не тямив, чому хоче зв'язати ті розмови: ману дивакуватого спогаду, — а перед очима лишень жовте вікно вагона, фіранка, довгі коридори.
А потім полетіли птахи. Птахи летіли зовсім низько над землею, летіли над пролітаючою стрімголов поніччю; проривали рідке, в тумані, намисто берегових вогників, пересікаючись у молочному передвісті ранку, черкали гострими, стрілоподібними крилами піщані дюни, вкриваючи простір вибухами червоної пилюги, туго, впевнено розтинали голубіючу порцеляну ранку, — то темними ворушкими плямами, то перекочувалися в повітрі білими, теплими клубками: зигзагоподібно, нерівно, а зрівнявшись — білою смутою морського шумовиння, висотувалися тонкою ниткою, і все далі рожевіючим сходом котилися темними, чорними клубками, ворушили дзьобами, інколи можна було розгледіти їхні очі, червоні язики у відкритих дзьобах; вони зависали над самотнім, покрученим від грози деревом, потому зникали, легкий бриз доносив квилення; відтак з'являлися чорною, густою масою і ковзали над гладкою поверхнею моря, схожого на озера, які лежали в глибині країни — спокійні, тихі озера. Море шамротіло — птахи ячали у високості, шугали до самої поверхні, торкаючись черевцями дрібненьких хвиль.
