Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
Михайлові хотілося побути на самоті — не так відпочити, як зібрати докупи враження цього дня, переселити себе у світ, в якому виростав, виріс, до якого, здавалося, приріс і який залишив свого часу без жалю, навіть із мстивим задоволенням — йшлося не про родинне гніздо, що нестерпно щемно згадувалося на чужині, а про посновану брехнею, облудою, фальшем атмосферу, що накривала його країну, його мистецтво як непроникний купол над містом чи й світом у оповіданні чи то Роберта Шеклі, чи Кліфорда Саймака — тепер не міг певно сказати, хто був автором, але свого часу фантастичний сюжет вразив, видався йому метафорою дійсності, що оточувала його зу-себіч.
Галина Яківна мало не з острахом дивилася на гроші — Михайло дав їй долари на завтрішню учту.
— Що ви, Михайле Єфремовичу. Я таких ніколи в руках не тримала.
— Пошліть кого-небудь, поміняйте, купуйте все, що треба. Ви краще знаєте, де, що і як.
Михайло пройшов до своєї кімнати, зняв піджак, сів на диван. Він пам'ятав, як батько самотужки перетягував цей витвір дореволюційного майстра, накривав шкірою, виписаною на фабриці. Було це по війні, років, мабуть, понад сорок тому. Так, він тоді ще в школі вчився. Мати була жива.
З кишені піджака Михайло витягнув папери, що віддала йому Євдокія Пилипівна. Заповіт був на його ім'я, все заповідалося йому, Михайлові, — обійстя, дім, заощадження. «Що я з усім цим робитиму?» — мимоволі подумалося і тут же перестало бути суттєвим. Крім заповіту, був ще твердий безіменний конверт. У шухляді такого ж старого, як і диван, але ще міцного, нерозхитаного стола, за яким Михайло робив уроки і малював, знайшов ножиці і відрізав від конверта тонку смужку.
Він уперше в житті тримав у руках лист від батька. Ця думка вразила його — невже? Невже ці два аркушики паперу — перший і останній лист синові за стільки літ? Ще моторошніше було розуміння, що листа він отримав з потойбіччя. Написаний за життя, лист перетнув його межу і повернувся до адресата з невидимим штемпелем вічності.
III
Варто було перетинати океан і всю Європу, аби вперше за багато літ побачити сон. Десятки років Михайлові геть нічого не снилося. Бувало по-всякому: спав по дві-три години на добу, інколи — дванадцять годин поспіль, як бабак узимку; спав на підлозі з кулаком під головою і на розкішному ліжку з водяним матрацом, але — жодних видінь уві сні, суцільна німа чорни пустка.
Ванді — тій завжди щось снилося, і вона надавала великого значення снам, шукала у сонниках тлумачення своїх нічних видінь, особливо довіряла Густавусу Міллеру і старовинній польській книзі. Вона не вірила, що чоловікові нічого не сниться, розпитувала інколи вранці: «Ти так кричав уві сні, невже не пам'ятаєш, що тобі привиділося? Так не буває! Дражниш мене, Михасю, ну, признайся, що дражниш…» Але Михайло й насправді нічого не бачив уві сні, і чого раптом кричав — невідомо.
А цієї ночі він побачив сон — тривалий, справжній, яскравий, і коли прокинувся удосвіта, пам'ятав його весь із подробицями, з такими дрібничками, які фантастичні сплетіння сновидінь беруть із реального життя — звідкіля ж іще?
Багато хто з Михайлових знайомих зізнавався, а то й скаржився на те, що мало пам'ятає з дитинства, — так, якісь невиразні епізоди, котрих могло й не бути насправді; їхні батьки уже дорослим своїм дітям оповідали про комічні витівки, на які вони були мастаки малими, а ті нічого з того не пам'ятали — хоч стріляй.
Михайло ж пам'ятав себе років з чотирьох — і не тільки себе, а й імена тодішніх товаришів, обличчя. Уже парубком міг нагадати матері, якого кольору хустку подарував їй тато на день народження, коли їй виповнилося двадцять п'ять, — невдовзі почалася війна. Пам'ятав першу коробку кольорових олівців, подаровану йому на п'ять років, і скільки там було їх, і який колір найдужче припав до душі.
Цієї ночі у сон йому прийшло дитинство — барвисте, з кольорами і запахами, з квітучими травневими яблунями за будинком, із заростями пасльону на вершечку гори-горба, звідки було видно сіро-голубий простір Дніпра. Вони з хлопцями-друзяками, обнишпоривши всі околиці, аж до пустельних глинищ, збиралися гуртом у мандрівку на Дніпро; на всю команду шести-семирічних короткоштаньків було дві вудки з лози, скляна банка з червоними дощовиками, чорний хліб і зо дві жмені карамельок. Чи й справді вони ходили у такі далекі походи? На риболовлю його, малого, брав із собою батько — таке бувало, але уві сні вони самі впевнено добралися до води, піймали кількоро пічкурів і верховодок, купались біля берега, бризкалися, висихали під веселим сонцем і знову кидалися у воду, аж поки їх не викишкали справжні, дорослі рибалки, насварили і наказали йти додому. Воно й справді треба було повертатись — ішлося до обіду, матері почнуть шукати своїх шибайголів, нагінки не уникнути, а в декого і сідниці постраждають. То Михайла ні мати, ні батько ніколи не діставали паском, та й рукою не чіпали, а решта делікатністю батьківського виховання похвалитися не могли.
Уві сні Михайлові явилося молоде обличчя мами — добре, усміхнене, з ямочками на щоках, облямоване довгим, розкішним волоссям. Вона притискала його до себе, щось говорила, але слів Михайло не міг розібрати до пуття; а коли побачила мокрі плями на штанцях, зрозуміла, де був її синок, насварила, хоча очі її сміялися, звеліла перевдягтися і всадовила за стіл — обідати.
Уві сні все було реальне, опукле, матеріальне. Запах і смак зеленого борщу зі сметаною і яйцем були цілком натуральними. Цього борщу і малий, і вже цілком дорослий Михайло чекав довгу зиму, ждав, коли по-справжньому зазеленіють насіяні мамою грядки щавлю, рвав кислі листочки так, аби стебельця лишалися при кущику, — менше потім мороки куховарці. І ще був веселий клопіт: шукати яйця від десятка курей, що товклися у подвір'ї, вибиралися на найвищу терасу, супроводжувані дебелим півнем. Курей завела мама, хоча батько не схвалював цієї сільської затії: «Ти ж не на хуторі…» Одначе дозволив умовити себе: «Єфреме, он же у Шендриків — кури, та й далі, в Гнівенків — так само. У нас же не Хрещатик, Єфреме, кому яке діло? А так — і яйця свіжі, і курочка в борщ коли-не-коли». Ночували кури у колишній стайні, там батько відгородив великий куток, обшив дошками не щільно, але так, щоб у залишені шпари курка перелізти не могла, сідало прилаштував, збив дерев'яний жолобець для води. Хоч як кури розбрідалися удень, Михайло знав, де шукати яйця: по-перше, свої таємні місця дурні кури міняли нечасто; по-друге, про свій черговий подвиг сповіщали голосно, так веліла їхня куряча природа, і Михайлові неважко було дістатися до ще теплого яєчка…
Хоч який був солодкий сон і спогади, ним навіяні, треба вертатись у день сьогоднішній. Добувши з сумки легкий спортивний костюм, що його спакувала у подорож Ванда, Михайло пішов на кухню, аби нагріти води для гоління. Свого часу він завів був бороду — не так за невідь-коли узвичаєним каноном у середовищі колег, як для побутової зручності, але Ванді борода не подобалася: «Встигнеш бути Санта Клаусом, не сміши людей». Електробритви Михайлові не подобалися, до того ж і найдосконаліші не могли до пуття впоратися з його залізною щетиною, отож голився за всіма правилами чоловічої процедури: гаряча вода, піна, сучасна жилетівська сталь.
На кухні вже поралася Галина Яківна, привіталася поштиво, але голос був якийсь напружений (чи то так здалося Михайлові, чи просто він іще не звик до цієї жінки та її голосу, та й звикати, власне, не було потреби). Михайло спитав, чи може допомогти у сьогоднішніх клопотах. Галина Яківна замахала руками: «Гроші все зроблять, а помічниць у мене вистачає».
У батьковій кімнаті Михайло взяв двобічне дзеркало у металевій оправі, з лапою підставки, глянув на своє обличчя у збільшувальну лінзу, подумав про те, скільки літ стара амальгама відбивала інше, батькове, лице, подивився на портрет тата, написаний колись, дуже давно, до дня його народження, знову придивився до себе у дзеркалі і вкотре збентежився подібністю, котра з роками ставала виразнішою, а тепер, через два з гаком десятки літ, просто вражала. Тому батькові — на портреті — було тоді приблизно стільки ж, скільки Михайлові зараз, і якби поряд з портретом повісити кольорове фото молодшого Джмеля, мало хто міг би сказати напевне, де батько, а де син.
