Візантійська фотографія - Ешкилев Владимир (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Гундос різко повертає люфу Пластилінової Рушниці у напрямі кошеняти, кричить: «Падла!», стріляє. Механізм клацає, одночасно чути різкий плямкаючий звук. Бомж піднімає голову. Кошеня кричить і б'ється. Сестри, Гундос і Шкіряний підбігають до нього. На котячому череві — червона смужка зірваної шкіри, що швидко набрякає кров'ю. Вся компанія уважно вивчає наслідки пострілу.
— Змазав, — визначає Шкіряний, відліплюючи від дошки химерно розпластаний пластиліновий пляцок. — Тільки бік зачепило.
— Падла! — курдупль дає кошеняті щигля. Воно намагається вкусити Гундоса і кумедно верещить. — Вб'ю Чікатілу другим пострілом. На пляшку.
— Якщо влучиш в око і вб'єш, ставлю літру, — приймає виклик Шкіряний. Пляшка в нього є.
— Потом я буду стрелять, — молодша дивиться Гундосові в очі. — Нє за бєсплатно.
— Три рази в різних позах, — визначається курдупль і чухає подерту ногу.
Молодша сміється. Кошеня вивільняє одну лапку, сіпається, намагаючись перегризти дріт.
— Завдання ускладнилось, — посміхається Шкіряний.
— Дарма дурень тішився, — Гундос забиває в люфу новий заряд.
Всі відходять до вогнища.
Курдупль ретельно цілиться. Він робить це так напружено і довго, що синтаксована пищанням кошеняти тиша виймає з нірвани Бомжа. «Щоб ви всі повиздихали», — шепоче він, робить два великі ковтки і знову пірнає у всі ріки споминів.
П'ятдесят дев'ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили, ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби; безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перш інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись з маслонасосом: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду — Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар'єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: «Попереду мене — Схід і смерть». Бомж запам'ятав ці гучні слова, а також історію, яку розповів йому Тімур, коли вони перечікували знамениту зливу, що її Вседержитель послав на радгоспи Північного Казахстану в день відкриття Двадцять першого з'їзду партії: Коли мешканці Бухари відкрили перед воїнами Чінґіз-хана Намазґахські ворота, погоничі привели фатіху Всесвіту двадцять бухарських слонів. Погоничі просили дати слонам харч. Хан натомість звелів відпустити слонів у Степ, щоб вони самі відшукали собі їжу. Слони два тижні бігали в Степу і кричали. А тім поздихали від голоду. Бомжові якось потім наснились ці слони: охлялі, від хоботів до хвостів загорнуті у жорсткі бґанки брудної сірої шкіри, слони бігли весняним Дешт-і-кіпчак, вкритим свіжою травою і червоними маками. Старезні голодні слони з обламаними зачорнілими бивнями, котрими рили в пошуках їжі твердий степовий ґрунт, вони бігли до Індії, до слонячої вітчизни, смачних дерев на теплих берегах Ґанґу, і дрібні степові звіриська тікали під землю від їх безглуздого могутнього бігу. У снах Бомжа слони іноді заступали місце плямистих і чорних танків: хоботи замість гармат, голови — обертові башти. Він любив ці несподівані сни, цих безпритульних слонів, їхню приреченість на Схід і смерть.
Постріл.
Пластилінова грудка заліплює носик і око кошеняті. Воно хрипить, конвульсивно шарпає повітря вільною лапкою, ніби намагається дотягнутись до своїх ворогів.
— Програв, — констатує Шкіряний, відліплюючи закривавлений пластилін від котячої мордочки. — Око вибране, але Чікатіла живий.
— Бєгі за пляшкой, Гундосік.
— Він от-от здохне, — Лєна уважно оглядає вибите око, з якого слизястою борозною тече сукровиця.
— Я поцілив. Я виграв, — каже курдупль і знов червоніє. — Я виграв. Він здохне.
Кошеня перестає сіпатись.
— Здихає, — вдоволено визначає Лєна. — Обісрався. Гівно з глистами стирчить зі сраки. Фе-е-е…
— Коти живучі, — Шкіряний скубе кошеня за вухо. Воно не реагує. Раптом на місці вибраного ока спухає велика кривава бульбашка.
— Смотрі, пузирь, — дивується молодша.
— Повітря з мозку виходить, — припускає Лєна.
— Він здохне, відв'язуйте, — командує Гундос.
Несподівано кошеня відживає, починає хрипіти і битись.
Гундос плюється.
— Дай мені, я єго прікончу, — молодша тягнеться до Рушниці.
— Він сам здохне, — не відступає той.
— Харитативний акт, — проголошує Шкіряний.
— Це куди? — сміється Лєна.
— Зараз всі ваші коти повтікають, — раптом озивається Бомж.
Вся спільнота дивиться на кошик. Три його мешканці розпочали втечу. «Вийшов котик на плотик і мруґа…» тихо співає Бомж.
— Люблю вільне полювання! — проголошує Гундос, нашвидкоруч забиваючи пластилін у трубку.
— Дай мнє! — молодша хапає Рушницю за відпружину.
— Зламаєш, бля, — злякано верещить курдупль.
— Дай дитині, — Лєна підходить до Гундоса ззаду, занурює ніс і губи у немите волосся курдупля. — Дай, Андрійко…
Повільно і нерішуче, ніби в трансі, Гундос віддає Пластилінову Рушницю молодшій. Та прицілюється у біле кошеня, яке відбігло найдалі від багаття і майже доскочило пролому у підмурку біля північної арки. Заскочена чималою вагою зброї, мала перехоплює Рушницю зручніше, ближче до великого циліндру і перекошує вже заведену для пострілу скобу. Гундос благально і незграбно намагається зупинити її руку, але молодша з переможним риком відпускає гачок. Гвинт на скобі тріскає, сталеве лезо пружини випростовується, з хряскотом прохромлює ніс молодшої і гострим кутом занурюється у її око…
Кричить Лєна.
Шкіряний дивиться, як нагло в'яне молодша, як відлітає вбік рушниця, як піднімається над прохромленим обличчям впалої навзнаки малої каптурець чорної рідини, як щезає в темряві південної арки лапсердачний силует Бомжа. Шкіряний сам відскакує в тінь і тікає лабіринтом руїн. В обличчя йому вдаряє їжакуватий присмерковий метелик; втікач змахує в морок його волохату настирливість. Залізяччя дере йому джинси і, нарешті, він фінішує в темному закутку біля зовнішнього муру руїни. Фінішує примусово: фекальні маси з його переляканих кишок штурмують останній клапан. Він ледве встигає стягнути з себе джинси (тріскає вкритий електролізною міддю англомовний ґудзик. Good by, false Wrangier!). Все навколо стає з чорного сірим, на сірому тлі проступає рожева пляма очного тиску. Рожева калюжа з блимкалками нейротичних сполохів, всіх нічних волохатих метеликів перенасиченого мозку. Шкіряний стогне від болю і полегшення одночасно; незґрабно підтягуючи наперед джинси, переступає пінґвіном геть від загидженого кутка: лівою, правою, у відкритість сірого мороку, ще раз лівою… Далі, далі… Паперу немає, але десь у кишені мешкає смугаста сатинова хусточка. Ґуд бай, хусточка.
Несподівано виникає Гундос. Курдупль повзе крізь космічну сірятину невидимою нахиленою площиною. Його потерті штани закочені і вкриті порохом. Шкіряний зауважує змащені йодом пухирі на ногах курдупля, його проточені шляховою екземою кросівки, чорні шкарпетки з незрозумілим написом і червоною смугою. Гундос повільно повертає круглу голову, зупиняється, дивиться на Шкіряного близько посадженими очима і хрипко каже:
— Всрався, пасажир.
Шкіряний намагається оволодіти механікою штанів, але, на біду, ґудзик безповоротно змінив своє буттєве розташування.
— Отож бо й воно, пасажире, — підсумовує курдупль і розсмоктується у сірому кротовинні.
«Треба десь знайти ґудзик», — свідомий залишок в голові Шкіряного хапається за найпростішу думку і рефлекторно смокче цей віртуальний валідол, смокче, смокче: «дзик, зик, ик, ик, ик…» Він вибльовує ґикавку разом з повітрям, залишками вечері і голосом курдупля, що встиг стекти з вух у горлянку і пульсував там пекучим згущенням. Аж тепер в очах посвітліло і тупий потиличний біль відповз до хребта і замерз там, на спітнілій спині. «Завтра схопить поперек», — розуміє Шкіряний. Насидівся на цеглі.
