Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (онлайн книга без txt) 📗
Єрусалим, Єрусалим! вигукують мандрівні богомольці, побачивши місто, що виникає несподіваним видінням на вершині пагорба, з протилежного боку долини, місто небесної істини, центр світу, тепер розбризкувало в усіх напрямках мільйони іскор, під сліпучим полудневим сонцем, схоже на кришталеву корону, яка, проте, стане золотою, коли впадуть на неї промені призахідного сонця, і стане білою, як молоко, під світлом місяця, Єрусалим, о Єрусалим! Храм виникає так, ніби Бог поставив його там саме в цю хвилину, а несподіваний порив вітру, який налітає на подорожніх і лоскоче їм обличчя, ворушить волосся та одяг, мабуть, теж виникає, коли Бог змахне своєю широкою долонею, і якщо ми уважно придивимося до хмар у небі, то зможемо розгледіти цю величезну долоню, яка зникає десь у просторі, з її довгими, вимазаними глиною пальцями, долоню, на якій прокреслені лінії життя та смерті людей та всіх інших істот, що живуть у всесвіті, але також — час уже нам про це довідатися, — лінії життя та смерті самого Бога. Подорожні здіймають до неба руки, що тремтять від хвилювання, молитви невтримно зриваються з їхніх уст, і лунають вони вже не хором, а кожен окремо віддається своєму пориву, а люди, що, за своєю природою, схильні віддаватися стримано таким містичним почуттям, завмирають майже нерухомо, дивляться в небо й промовляють слова молитов якось надміру твердо, так ніби їм дозволено в ці хвилини розмовляти з Господом, як рівним із рівним. Дорога плавно йде вниз, і мірою того як подорожні спускаються в долину, перед тим як знову піднятися вгору дорогою, що приведе їх до міської брами, Храм здіймається перед ними все вище й вище і внаслідок ефекту перспективи затуляє ненависну вежу Антонія, де навіть із цієї відстані можна побачити постаті римських легіонерів, а також сліпучі зблиски їхньої зброї. Тут Йосип із дружиною попрощалися зі своїми супутниками з Назарета, бо Марія була геть виснажена й не витримала б того дрібного клусу, яким треба було б пустити свого віслюка, щоб він не відстав від натовпу збуджених богомольців, бо всі вони пішли дуже швидко, майже побігли, коли побачили перед собою мури священного міста.
І Йосип та Марія залишилися на дорозі самі-одні, вона намагається зібрати свої останні сили, які швидко втікають від неї, він відчуває легке роздратування на думку, що їм довелося затриматися тоді, коли вони вже майже дійшли до мети. Сонце сипле гарячим промінням на тишу, яка нависла над подорожніми. І в цю мить у Марії вихоплюється глухий стогін, який вона неспроможна стримати. У тебе вже почалися перейми, тобі болить? — стривожено запитує її Йосип, а вона відповідає: Атож, болить, але в цю мить у неї на обличчі з’являється недовірливий вираз, так ніби вона щойно зустрілася з чимось недосяжним для її розуміння, а саме з тим, що вона відчула той біль не у своєму власному тілі, вона справді його відчула, так, але той біль переживав хтось інший, його переживала дитина, яку вона носила у своєму лоні, невже це справді можливо, невже людське тіло спроможне відчувати не власний біль, наперед знаючи, що то не його біль, і разом із тим відчуваючи його не менш гостро, аніж свій власний, — або, якщо спробувати описати його по-іншому, мов таке собі відлуння, яке, внаслідок певної акустичної аномалії, лунає гучніше, аніж той звук, що його породив. Обережно, боячись почути ствердну відповідь, Йосип запитав: Тобі досі болить? — і вона не знала, що йому відповісти, бо збрехала б, якби сказала, що ні, і збрехала б, якби сказала, що так, тому промовчала, але біль тривав, і вона його відчувала, вона тільки дивилася на свій живіт, у якому її син терпів біль, і нічим не могла допомогти йому, бо він був надто далеко від неї. Йосип зовсім не підганяв віслюка, він жодного разу не оперезав його батогом, але той сам раптом пішов набагато жвавіше дорогою, що підіймається по крутому схилу до Єрусалима, й так легко переставляв ноги, ніби хтось йому повідомив, що його там уже чекають ясла, наповнені вівсом, і нарешті він зможе поїсти та відпочити після важкої дороги, але він, певно, не знав і не здогадувався, що йому ще доведеться подолати чималий шмат дороги до Віфлеєма, а коли він туди нарешті прийде, то зрозуміє, що життя зовсім не таке просте, яким воно йому здається, звісно, завжди існує велика спокуса проголосити: Veni, vidi, vici, як це зробив Юлій Цезар у годину своєї слави, а незабаром по тому мусив померти від руки свого ж таки сина, і мало було втіхи в тому, що той син доводився йому не рідним, а прийомним. З давніх-давен триває і, схоже, не матиме кінця війна між батьками й дітьми, відторгнення крові, принесення невинних у жертву.
Уже коли вони пройшли крізь міську браму, Марія знову не змогла втримати в собі крик болю, і той біль був таким гострим, ніби її проткнули списом. Але почув її зойк тільки Йосип, таким гучним був навколишній гамір, кричали тут не тільки люди, а й тварини, останніх було не так чути, проте всі разом вони створювали неймовірний гармидер, як ото буває на ярмарках, і щось розчути в тому гаморі було неможливо. Йосип вирішив виявити розважливість: Тобі не можна їхати далі, ліпше ми влаштуємося десь тут, завтра я піду до Віфлеєма на перепис і скажу там, що в тебе пологи, але якщо це конче треба, то я тебе приведу, адже я не знаю, які в римлян закони, можливо, досить буде, якщо на перепис з’явиться лише голова родини, а надто за такого випадку, як наш, але Марія відповіла: Мені вже не болить, і то була правда, той напад болю, який примусив її закричати, тепер перетворився на легке поколювання, воно не припинялося, це так, але його можна було терпіти, воно тільки постійно нагадувало про себе, як ото волосяниця, яку покутники носять на тілі. Почувши ці слова, Йосип відчув більшу полегкість, аніж ми можемо собі уявити, бо його лякала перспектива шукати собі притулок у лабіринті єрусалимських вулиць за таких складних обставин, коли його дружина ось-ось має народити, а він, як і кожен чоловік, був неймовірно наляканий тією відповідальністю, що ляже на його плечі, хоч і не хотів у цьому признатися. Він сподівався, що коли вони прийдуть до Віфлеєма, що за своїми розмірами та важливістю не дуже відрізняється від Назарета, то там йому буде значно простіше розв’язати свою проблему, адже в невеличких селах, де всі одне одного знають, знайти допомогу багато легше. Тож він був дуже радий, що Марія перестала стогнати, отже, або їй уже не болить, або вона поки що спроможна терпіти біль, і в обох цих випадках їм ліпше поквапитися, щоб якнайшвидше добутися до Віфлеєма. Віслюк дістав долонею по крупу, але це було, якщо добре подумати, не так заохочення прискорити ходу, що йому було б не так легко зробити в неймовірній товкотнечі вуличного руху, в яку вони потрапили, як приязний порух душі Йосипа, з якої камінь звалився. На вузьких вуличках Єрусалима штовхалося безліч торговців, серед яких були люди всіх рас і племен, та коли в кінці вулиці з’являвся дозор із римських легіонерів або караван верблюдів, то прохід відкривався мов чарами, й натовп розколювався на дві хвилі, наче води Червоного моря. Але терпіння й наполегливість зрештою таки допомогли двом подорожнім із Назарета та їхньому віслюкові залишити позаду цю юрбу людей, що, мов очманілі, галасували та вимахували руками, людей, до всього байдужих, крім бажання якнайшвидше позбутися своїх товарів, тож не було ніякого резону повідомляти їм, що онде з’явилися Йосип та його дружина, в якої живіт уже підпирає підборіддя і яку звати Марія, що вони удвох прямують до Віфлеєма, де мають відбути римський перепис, і якщо від подібних заходів справді немає ніякої користі, то причина полягає в тому, що ми живемо в краю, де немає великого розмаїття імен і де просто й легко можна зустріти Йосипів та Марій усякого віку й усякого суспільного стану, для цього, так би мовити, досить лише завернути за ріг вулиці, й не слід забувати також про те, що ті Йосип і Марія, яких ми знаємо, либонь, не єдині люди з такими іменами, що чекають свого первістка, і, якщо вже говорити все, ми аж ніяк не повинні дивуватися, якщо в цей самий час і, можливо, навіть на одній вулиці, народяться двоє діток однієї статі, що, дасть Бог, обоє будуть хлопчиками, але яких чекає неоднакова доля, навіть якби ми, бажаючи надати якоїсь ваги примітивній астрології тих часів, дали обом новонародженим одне ім’я, Єшуа, або Ісус, як тепер кажуть. І нехай ніхто не дорікає нам за те, що ми намагаємося випередити події, даючи ім’я дитині, яка ще й не народилася, — дорікайте за це назарейському теслі Йосипу, який давно взяв собі в голову, що саме таким буде ім’я його першонародженого сина.
