Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗
Дівчина пригнулась і пірнула під стіл. Маруся напружилась і почала уважно спостерігати за її рухами. Ніяк не могла збагнути, що там можна робити. Увімкнули підсвітку і Марусі не треба було напружувати зір, аби спостерігати за дійством. А воно було несподіваним. Жінка затисла в жменях поділ своєї сукні й відчула себе ніяково. Але продовжувала спостерігати. Намагалася розгадати умови цієї гри.
Дівчина по черзі розщібнула штани чоловіків. Вирази їхніх облич не змінювалися. Так само по черзі робила міньет. Уже в Марусі змінився вираз обличчя, а чоловіки були непроникними. Вони продовжували грати в карти, наче під столом нічого й не відбувалося. Так тривало кілька хвилин. Раптом усі показали на смуглявого красеня. Той, стиснувши кулаки, махнув ними в повітрі й застогнав. За якусь мить заворушився, дістав із кишені піджака стодоларову купюру, поклав на стіл і, поправляючи на ходу штани, подався до бару.
Гра тривала. Маруся принишкло спостерігала. Вона зрозуміла умови гри і чому вона називається «кам’яне обличчя». Лице мало залишатися незмінним, що б під столом не відбувалось. Якщо на чиємусь обличчі прочитувалося задоволення, і це бачили, той клав купюру. Останній із учасників забирає гроші.
Цим останнім і був Роман. Він зібрав гроші, дав дві купюри дівчині й відправив її з кімнати. Підійшовши до решти чоловіків, випив із ними коктейль і потис кожному руку.
— Тобі сподобалася гра, королево? — присів біля неї на диван.
— Несподівано… — ледь вимовила Маруся.
— Несподівано сподобалася?
— Несподівано закінчилася…
— Хочеш продовження?
— Ні… Не хочу…
— А я хочу…
Він присів біля дивана на коліно, взяв її руку, поцілував. Дивився в очі пильно і благально. Маруся не могла зважитися сказати щось різке. Мовчки дивилася на нього. Раптом відчула, що їй зовсім не хотілося, аби він зараз випустив її руку, допоміг зодягнутись і відвіз додому. Цієї миті Роман навівав на неї давно забуте бажання близькості. Тіло окуталося теплою хвилею його потужної чоловічої енергетики. Жінка сама потягнулася до нього — торкнулася рукою волосся, очей, губ.
Роман застогнав, ткнувся обличчям у її коліна, потім обхопив їх руками, і плечі його затрусилися, наче в німому риданні. Жоден звук не зринав. Здавалося — це триватиме безкінечно. Але він підняв до неї очі.
— Ходімо!
Маруся не перечила. Наче маленька дівчинка, яку вели за руку, мовчки йшла за Романом. Ще одні двері — й обоє опинилися в невеличкій білій кімнаті. Крім білості, жінка нічого й не бачила. Така сама біла пелена застилала очі. Марусі не хотілося розглядати інтер’єр, як і відриватися від Романового подиху.
Заграла музика. Вона здалася Марусі також білою. Їм було солодко купатися в тій білій музиці, у нестримній пристрасті, в жагучих доторках, що доводили спрагле тіло до дрібного тремтіння.
Скільки тривав той безум, скільки носила на гребені хвиля пристрасті їхні тіла, Маруся, навіть приблизно, не могла знати. Вона наче випірнула з якоїсь неймовірної глибини й по-новому звикала до звичайного повітря та світла.
— Королева… — голос застрягав у пересохлому горлі. — Моя королева…
— Тун… — запнулася. — Романе, я нічия, — запротестувала Маруся.
— Ти нічия жінка… А королева моя! І не сперечайся!
— Мабуть, пора додому, — раптом спохопилася Маруся.
— Як скажеш, королево. Чи, може, не пора? — заглядав у очі Роман.
— Таки пора, — пом’якшила голос. — Я від себе такого не чекала.
— А я про таке і мріяти не міг, — проводив пальцями по щоках жінки. — Я не тільки бачу тебе, а й торкаюся. Господи! Як же солодко тебе торкатися!
Марусі були приємні його доторки, слова. Прикрила очі. Відчула — ще якась мить — і порине у глибокий сон. Не хотілося ворушитися. Отак би лежати, слухати його голос, відчувати його пальці й тулитися до плеча… Від такої думки здригнулася. Он як розслабилася! Цього не можна допускати. Це небезпечно й аж ніяк не потрібно. Піднятись і йти! Але тіло не збиралося реагувати на думки. Тоді Маруся скомандувала вголос:
— Негайно додому! — прозвучало не вельми переконливо.
— Ти до мене, королево?
— Я до свого тіла…
— Залишайся тут! Назавжди! — вигукнув запально і благально.
— Ти що, Романе? — його слова протверезили Марусю. — Ми ж домовилися…
— Про що? — не зрозумів Роман.
— Як про що? Про те, що я — вільна!
— А чи ж я тебе неволю?
— Ніби я сама… А ніби й не я…
— Ось тобі маєш! То з ким я щойно був? — заглянув ув очі.
— Хто зна, — мовила кокетливо. — Тут у тебе такі ігри…
— Я не часто в них граю, — сказав серйозно.
— Сьогодні був показовий виступ?
— Ти була неприступною, королево…
— Це був спосіб приступитися?
— Це був відчай…
— Дивний відчай…
— Він тобі не сподобався…
— А хто придумав таку гру?
— Пам’ятаєш Чечена?
— Чечена? — на мить задумалася. — Це той красунчик, який доводив усім, що він аварець… Пам’ятаю! А де він зараз? — запитала зацікавлено.
— Нема…
— Як нема? Помер, чи що?
— Його вбили… Як і Парасольовича, Ваську Утюга, Пашку Гобліна… Ти їх пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… Веселі хлопці були… А за що їх убили?.. Коли?
— Коли Поділ ділили….
— Як Поділ ділили? Він що — шматок ковбаси?
— Хоч і не ковбаси, та шматок ласий. Тоді багато хто заробив свій капітал…
— Хто вижив?
— Можна сказати й так…
— А ти?
— А я вижив… Ти не помітила?
— Те, що ти живий, навіть відчула, — всміхнулася Маруся. — Я про інше. Твій капітал також із Подолу?
— А звідки ти взяла, що він у мене є? — хитро прижмурив око Роман.
— А такий клуб, — повела очима по кімнаті, — сам приплигав?
— Я його вигадав, Марусю. Для тебе…
— Гаразд… Не хочеш про це — і не треба. Я й так за раз багато дізналася… Навіть твоє ім’я…
— Розумієш, королево, є таке — що краще тримати в таємниці, навіть від найближчих людей… Особливо від найближчих. Я намагаюся не повертатися в минуле… Там дуже мало доброго залишилось. А про смерть друзів, нари і купу різного бруду згадувати не хочеться, — говорив серйозно, навіть сумно. — Ти запитуєш про мій капітал… Так, він із минулого. Цей капітал мене не тішить, не гріє… Але я його нікому не збираюся віддавати. Тому, що всі капітали, котрі крутяться в столиці, та й усюди (просто тут їх найбільше осіло) з бруду, з крові… І ніхто цим особливо не париться. Я визначив три категорії людей, що свого часу рвали собі ласий шматок будь-яким способом: ті, кого вже вбили, ті, хто в тюрмі сидів і ті, хто прийшов до влади. Сама розумієш, ті, кого вбили, — покійники, з них нічого питати, ті, хто в тюрмі, сидів, — бандюки, своє відбули, а ті, хто при владі, — еліта, вони примножують свої капітали. Бо гроші роблять гроші. Вони, достойники, — правлять державою, влаштовують благодійні вечори, демонструють поблажливість до плебеїв. І ніхто не сміє назвати їх бандитами, як мене. Але вони добре знають, хто такий Тунгус, тому намагаються не псувати зі мною стосунків. А я, своєю чергою, не приховую минулого і не пнуся в еліту. Тому, що для мене це слово означає не гроші. Але коли б я захотів пробитися до влади, то зробив би це без найменших труднощів. Ось тоді б я також не був бандюком, а став би, як і вони, — елітою. Це, знаєш, такий простий (якщо маєш гроші) процес перетворення. Мені не раз пропонували такий варіант. Ми з ними разом порушували закони. І вони, нинішні можновладці, добре пам’ятають, що я про це знаю. Тому ніхто не наважиться псувати зі мною стосунків. А мені облом іти в еліту. Бо тоді хоча б час від часу треба одягати маску благодійника і виходити до людей із поблажливою посмішкою, кидаючи якусь копієчку їм на бідність, колись у них таки й одібрану. Я не хочу брехати собі. Так, я — бандит. Мене таким зробило життя, чи, можливо, сам таким його зробив. Не буду досліджувати. Та й тобі, моя королево, це не потрібно.
Він підхопився на ноги, накинув атласний халат і вийшов за двері. Зашуміла вода. Маруся здогадалася: там ванна. Все продумано, як удома — ліжко, халат, ванна… Вона розглядалася по кімнаті. Було затишно й тепло. Можливо, він тут і живе? Але навряд чи вона запитає.
